По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри - Страница 4

Звикши на варті до огнища, до цієї Вогненної загорожі від моря темряви, Нао відчував тепер своє безсилля. Щохвилини могли з'явитися сірий ведмідь або леопард, тигр, лев, хоч вони й рідко заходили в глиб степу; череда зубрів могла жартома затоптати тендітне тіло людини; зграя вовків відчувала в собі силу великих хижаків, а голод надавав їм сміливості.

Воїни повечеряли сирим м'ясом. Вечеря була сумна: вони звикли до запаху смаженого м'яса. Нао став на першу варту. Весь він був сповнений враженнями ночі. Син Леопарда являв собою якесь дивне створіння, що відчувало найтонші процеси життя світу: своїм зором він схоплював ледве помітні бліді контури, політ нічних птахів і комах, ходу звірів і плазування гаддя; він здалеку відрізняв скавчання шакалів, регіт гієни, виття вовків, клекіт орла, сюрчання коників; носом він ловив аромат закоханої квітки, бадьору свіжість трави, сморід хижаків. Шкіра відчувала в найменшому подиху вітерця хвилю прохолоди або віяння сухого жару. Він жив усім, що сповнювало собою Простір і Час.

Та це життя було зовсім не безжурне; воно було тяжке, повне загроз. Все, що творило його, могло його й зруйнувати; воно ж могло встояти лише обережністю, силою, хитрощами, невтомною боротьбою проти ворожих стихій.

Нао щохвилини вичікував з темряви гострих ікол, вогненного ока плотожерних хижаків. Більшість їх уже знала людей за звірів дужих і не спинялася біля них. Пробігли гієни із страшнішими, ніж у левів, щелепами: вони не любили боротьби, звикши до стерва. На хвилинку спинилася зграя вовків; вовки знали, що їхня сила в численності, й оцінювали її майже як рівну силі уламрів. Однак вони не були надто голодні і побігли слідом за сарнами. Потім з'явилися схожі на вовків собаки; вони довго гавкали навколо горба, а декотрі нишком підкрадалися ближче. Вони не дуже охоче нападали на двоногих звірів. Колись їх дуже багато було біля табору племені. Вони їли різні недоїдки і брали участь у полюванні. Двох з них Гун приручив був, годуючи їх кишками та кістками. Але вони загинули під час полювання на кабана, а приручити інших не довелося, бо всіх їх було винищено з наказу Фаума, коли він став ватажком племені.

Спілка з собаками дуже цікавила Нао; в ній він вбачав нову силу, більшу безпеку, новий засіб поширити могутність людини. Але тут, у степу, лише з двома воїнами, він мусив стерегтися собак. Він охоче уклав би з ними спілку, коли б їх було лише кілька, а не ціла зграя.

Тим часом вони звужували своє коло і гавкотня стихла, так що можна було чути уривчасте дихання. Це стурбувало Нао. Він схопив камінь і шпурнув його в най-сміливішого пса, гукаючи:

– У нас є списи й киї! Ними можна вбити ведмедя, зубра й лева!

Наляканий каменюкою, що поцілила йому просто в морду, та звуками людського голосу, пес утік. Інші почали гавкати, ніби заохочуючії себе зважитись до нападу. Нао ще раз кинув камінь із словами:

– Ви надто дрібні, щоб боротися з уламрами! Ідіть шукайте собі сайгаків, воюйте з вовками! Коли ще якийсь собака наблизиться, йому буде розпорото живота.

Тут підвелися з землі розбуджені голосом ватажка Нам і Гав. Побачивши нові тіні, собаки кинулися врозтіч.

Тиждень уже йшов Нао, обминаючи всякі перепони, уникаючи різних небезпек. А вони траплялися тим частіше, чим ближче ставав ліс. І хоч до нього треба було йти ще кілька днів, але він уже подекуди виказував себе окремими невеличкими гайками та появою великих хижаків. Уламри мали вже нагоду бачити тигра й велику пантеру. Ночі стали дуже неспокійні: воїни ще за дня мусили багато працювати, щоб забезпечити собі спочинок на ніч; вони вишукували щілини в скелях, стрімчаки та густі нетрі; ночувати під великими деревами вони уникали. На восьмий і дев'ятий день їм почала допікати спрага. Кринички й озерця зникли; перед очима розляглася пустиня жовтої трави; змії полискували між ка мінням; безліч комах найрізноманітніших кольорів сповнювали повітря неспокійним тремтінням; вони сідали на тіло мисливців і боляче кусали їх.

Коли дев'ятого дня вже подовшали тіні, воїни дісталися до ніжної й свіжої трави; з горбів линув дух води, а в далечині було видно стадо зубрів, що сунули на південь. Тоді Нао сказав своїм товаришам:

– Ми нап'ємося ще до заходу сонця!.. Зубри йдуть до води.

Нам, син Тополі, і Гав, син Сайгака, змучені спрагою, тепер повеселішали. Це були хлопці хоч моторні, але нерішучі. Необхідно було завжди підтримувати їхню мужність, витривалість, треба було навчити терпіти болі, зміцнити їхнє довір'я; зате вони були слухняні, як глина, і швидко захоплювались усім, забуваючи різні прикрощі і стаючи веселішими. Залишаючись віч-на-віч з пустинею і звірами, вони охоче корилися чужій волі. Отже, Нао бачив у своїх товаришах продовження своєї власної енергії. Вони мали жваві руки, гнучкі ноги, далекозорі очі й гострий слух. Своєму ватажкові вони повсякчас могли стати у великій пригоді, аби лише бачили його мужність і знали його волю. Від самого початку вони віддали свої серця Нао; він був зразком їхнього роду, зразком могутності людини супроти жорстоких таємниць світу, їх ватажком і оборонцем у боротьбі списом і сокирою. І не один раз, ранками, упиваючись свіжим повітрям, милуючися кремезною постаттю та могутніми грудьми Нао, що йшов попереду, вони тремтіли природним і майже ніжним захопленням, тягнучись до свого ватажка, як бук до сонця.

Більш відчуваючи, ніж розуміючи це, Нао використовував цих зв'язаних з його долею людей, щоб бути впевненим у своїй перемозі, борючись з різними перешкодами. Нао без них почував себе слабшим.

Довгі тіні тяглися від дерев, налита свіжим соком трава хилилася до землі, і сонце, все дужче червоніючи, котилося до провалля. Під його промінням табун зубрів був наче якась руда річка.

Останні сумніви Нао розвіялися. Там, за розривом горбів, неодмінно мусила бути вода. Це говорило йому чуття, це ж стверджувало йому й велике число різного полохливого звіра, що теж ішов слідом за зубрами. Нам і Гав були тієї ж думки, втягуючи в себе через розширені ніздрі свіжу вологість повітря.

– Треба випередити зубрів, – сказав Нао.

Він боявся, що вода лежить у невеличкому озерці і зубри обступлять береги з усіх боків. Мисливці прискорили свою ходу, щоб дістатися першими долини між горбами.