Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі - Страница 5

Дженнсен притиснула руку до чола Себастяна. Її побоювання підтвердилися.

— Ви весь горите.

— Зате ми все зробили. І я зможу відпочити без хвилювань про те, що солдати наздоженуть мене, витягнуть з ліжка і візьмуться допитувати, погрожуючи мечами.

Дженнсен турбувало питання, де він збирається ночувати. Невеликий дощ став сильнішим. Схоже, скоро він перетвориться на зливу. Небо повністю затягло темними хмарами, і дощ буде лити без зупинки всю ніч. Себастяна промочить до кісток, і його лихоманка тільки загостриться. Такий зимовий дощ легко може вбити людину, якщо у неї немає надійного укриття.

Вона спостерігала за мандрівником, який прилаштовував до поясу портупею. Він не став кріпити сокиру на попереку, як зазвичай носять солдати, а примостив праворуч, збоку. Перевіривши гостроту леза, залишився задоволений. Короткому мечу знайшов місце на ремені біля лівого стегна. Всі зброя виявилася в такому положенні, щоб у разі потреби до неї було легко дотягнутися. Потім Себастян щільно застібнув свій зелений плащ. І знову став виглядати, як звичайний подорожній. Дженнсен же підозрювала, що це враження оманливе. У Себастяна були якісь секрети. Він особливо і не таївся, готовий був їх розкрити. Дженнсен же всіма силами намагалася приховати свої таємниці.

Себастян дуже звично обійшовся з мечем, він явно не раз тримав його в руках. Дівчина змогла оцінити це, тому що сама часто тренувалася зі зброєю, а така майстерність приходить лише з досвідом і при безперервних тренуваннях. Деякі матері вчили своїх дочок шити і готувати. Мати Дженнсен вважала, що шиття не врятує дочку. Ніж теж навряд чи врятує, але все-таки більшою мірою, ніж голка з ниткою.

Себастян підняв заплічний мішок мертвого солдата і відкрив його.

— Поділимо припаси?

— Ні, — сказала Дженнсен, піднімаючи в'язку риби. — Припаси і мішок повинні взяти ви.

Він кивнув, погоджуючись. Зав'язав мішок, оцінююче глянув на небо.

— Мабуть, мені пора йти.

— Куди?

Він прикрив обважнілі повіки:

— У мене немає певної мети подорожі. Просто мандрую… Думаю, пройдуся ще трохи, а потім буду шукати який-небудь притулок.

— Дощ зарядив на всю ніч, — сказала Дженнсен. — Будь-який місцевий житель знає це.

Він посміхнувся:

— Думаю, ви помиляєтеся.

Однак в його очах відбилося те, що чекало його попереду, і він приймав це з явним небажанням. Тим не менше він змахнув піт з чола тильною стороною долоні, пригладив вологі пасма сивого волосся і натягнув на голову капюшон.

— Ну, бережіть себе, Дженнсен Даггет. Передавайте привіт вашій матері. Вона виховала прекрасну дочку.

Дженнсен посміхнулася з вдячністю і тільки кивнула у відповідь. Стоячи обличчям до вологого вітру, вона дивилася, як Себастян повернув в інший бік і пішов через покритий гравієм великий насип. Нависаючі скелі, покриті кригою, височіли навколо, гублячись у височині серед низьких сірих хмар, що ховали їх вершини.

Як шкода, що так ненадовго перетнулися в цій величезній країні шляхи двох людей, всього лише на коротку трагічну мить, коли підійшло до кінця життя третьої людини!.. Як шкода, що вони знову розійдуться і зникнуть в нескінченному забутті життя!..

У Дженнсен сильно забилося серце, і стукіт його віддавався у вухах. Вона слухала, як під ногами Себастяна стукають один об одного камінці, і дивилася, як той, ступаючи широким кроком, розчиняється в сірій мряці. Вона судорожно намагалася вирішити, як їй вчинити. Невже завжди доведеться ховатися від людей? Невже завжди доведеться позбавляти себе навіть таких от невеликих вчинків, які складають саме життя? Невже доведеться робити це через злочин, якого вона не скоювала? Чи зможе вона коли-небудь наважитися і піти на ризик?

Вона знала, що сказала б мати. Але мати гаряче любила Дженнсен і тому не буде до неї дуже строгою…

— Себастян?!

Він обернувся через плече, очікуючи, що вона скаже.

— Якщо вам ніде сховатися, ви навряд чи доживете до ранку. Мені б не хотілося, щоб вас убив приступ лихоманки.

Він стояв, дивлячись на неї, між ними туманом розташувалася пелена дощу.

— Мені б теж не хотілося цього. Я постараюся у що б то не стало знайти яке-небудь укриття.

Перш ніж він зробив крок, Дженнсен підняла руки і махнула рукою в інший бік. Пальці її тремтіли, але зовсім не від втоми.

— Ви могли б піти до мене додому.

— Ваша мати не буде проти?

Її мати… Та вона просто буде в жаху. Вона б ніколи не дозволила б незнайомцю залишитися на нічліг в їхньому будинку. Вона б не змогла очей зімкнути всю ніч, виявися поблизу чужий… Але якщо Себастян залишиться без укриття, він може померти. Мати Дженнсен не побажала б такого цій людині. У матері було добре серце. Саме ця доброта була причиною того, що вона так опікала доньку.

— Будиночок у нас маленький, але є печера, де ми тримаємо худобу. Якщо ви не проти, то можете поспати там. У печері зовсім не так погано, як може здатися. Я іноді там сплю, коли вдома мені здається тісно. Я б розвела для вас багаття. Буде тепло, і ви відпочинете… Адже вам це просто необхідно.

Він, схоже, не хотів приймати запрошення. Тоді Дженнсен підняла в'язку риби.

— Ми можемо нагодувати вас, — сказала вона, щоб пропозиція зазвучало ще заманливіше. — У вас, по крайній мірі, буде хороша їжа і відпочинок в теплі. Я думаю вам потрібно і те, і інше. Ви мені допомогли. Давайте і я вам допоможу.

Він вдячно посміхнувся їй:

— Ви — добра жінка, Дженнсен. Якщо ваша мати дозволить, я прийму запрошення.

Вона відкинула поли свого плаща, показуючи ніж у піхвах, заткнутий за пояс.

— Ми запропонуємо їй цей ніж, вона оцінить його по достоїнству.

Себастян посміхнувся по-доброму і весело — такою приємної посмішки Дженнсен ще ніколи не бачила.

— Не думаю, що двом жінкам, які вміють поводитися з ножем, доведеться трястися від страху перед незнайомцем, якого самого трясе в лихоманці.

Про це вже встигла подумати і Дженнсен, але не подала виду.

Вона сподівалася, що мати подивиться на майбутнє таким же чином.

— Отже, вирішено. Ходімо, поки дощ не розійшовся на всю силу.

Себастян прискорив крок, намагаючись встигати за нею. Вона взяла у нього з рук мішок загиблого солдата і повісила на своє плече. У Себастяна був власний заплічник та ще знайдена зброя. У теперішньому стані йому було достатньо і такого вантажу.

4

— Почекайте тут, — тихо попросила Дженнсен. — Я піду скажу їй, що у нас гість.

Себастян важко опустився на виступ скелі, який служив зручним сидінням.

— Ви просто скажіть їй, що я говорив. Скажіть, я зрозумію, якщо вона не захоче залишати на нічліг незнайомця. Я розумію, що це зовсім не безпідставний страх.

Дженнсен спрямувала на нього спокійний погляд і вимовила з розстановкою:

— У нас з матір'ю є причина не боятися відвідувачів.

Це не була бравада, і по її тону він це зрозумів. Вперше, з моменту зустрічі, в зазвичай спокійному погляд його блакитних очей промайнула невпевненість — отака тінь напруженості, якої не виявлялося, навіть коли Дженнсен оглядала при ньому ніж. Дівчина бачила, як він ламає голову, намагаючись зрозуміти, яку небезпеку вона може собою являти, і губи її торкнула усмішка.

— Не турбуйтеся! Тільки тим, хто хоче заподіяти нам зло, небезпечно перебувати тут.

Він підняв руки, показуючи, що здається:

— Ну, тоді я тут в такій же безпеці, як дитя в материнських руках.

Дженнсен залишила Себастяна чекати на уступі скелі, а сама пішла вгору по звивистій стежці, повз нависаючі гілля ялин. Ступаючи по перевитому корінню, як по східцях, вона піднімалася до будинку, який розташовувався під дубом на невеликому гірському виступі. Порослий травою майданчик в більш погожі дні був залитий сонцем. Тут було достатньо місця для випасу кози і декількох качок і курчат. Позаду будинку знаходилася крута скеля, яка не давала незваним гостям можливості підібратися з тилу. Єдиним підходом до будинку служила стежка, по якій і піднімалася зараз дівчина.