Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі - Страница 4

«І, напевно, це — більше, ніж загиблий заслуговує», — подумала Дженнсен.

Їй хотілося якомога швидше кинути все і піти, але чинити так було нерозумно. Адже вона й сама перед появою незнайомця обмірковувала, де заховати тіло. Мабуть, найкраще прийняти його пропозицію. Тоді буде менш імовірно, що труп витягнуть з-під каміння. Адже не тільки солдати, але й звірі не зможуть виявити останків.

Поки вона судорожно зважувала різні можливості, незнайомець вирішив, що дівчина взагалі не згодна з його планом, і взявся м'яко вмовляти її:

— Він мертвий, з цим вже нічого не поробиш. Стався нещасний випадок. Навіщо доводити справу до того, щоб нещасний випадок зіпсував нам життя? Адже ми нічого поганого не зробили. Нас тут навіть не було, коли все сталося. Поховаємо його і будемо жити, як жили.

Дженнсен стояла мовчки. Напевно, чоловік має рацію в тому, що солдати, натрапивши на мертвого товариша, приймуться допитувати народ в окрузі. Є достатньо причин хвилюватися з приводу мертвого солдата і без цієї загрози.

Вона знову згадала листок паперу, знайдений у загиблого. І вже одне тільки це було досить вагомою причиною для тривоги.

Якщо листок паперу означає саме те, про що вона подумала, допити стануть тільки початком подальших важких випробувань.

— Я згодна, — сказала вона. — Якщо це необхідно, давайте сховаємо його пошвидше.

Незнайомець усміхнувся, як здалося їй, з великим полегшенням. Потім він стягнув каптур, оголюючи голову і знак поваги до жінки.

Дженнсен була вражена: він був усього років на шість-сім старший за неї, не більше, але його коротко стрижене волосся виявилися абсолютно сивим. Вона роздивлялася чоловіка з тим же інтересом, з яким люди вивчали її руде волосся. Очі його виявилися блакитними — такими ж, як у неї, Дженнсен. І у батька її, кажуть, були точно такі… Поєднання короткого сивого волосся і блакитних очей було незвичайним, і тим не менш дівчині здалося, що нічого іншого й бути не може.

Незнайомець знову підняв капюшон і простягнув їй руку:

— Мене звуть Себастян.

Повагавшись мить, вона простягнула руку у відповідь.

Між ними, як і раніше лежав мертвий солдат, але тепер Дженнсен не боялася. Мандрівник був, без сумніву, сильною людиною, проте не став демонструвати їй свою міць рукостискання, як зробила би більшість чоловіків. Дівчину здивувало, що рука його опинилася неприродно теплою.

— А своє ім'я ви мені скажете?

— Мене звати Дженнсен Даггет.

— Дженнсен, — вимовив він із задоволенням.

Вона відчула, як обличчя її знову залилося фарбою. Себастян, здавалося, не помітив збентеження дівчини. Він підхопив мерця під руки і потягнув тіло у бік ущелини. Солдат був могутньої статури. Смерть перетворила його на величезний вантаж, і Себастяну доводилося нелегко.

Щоб допомогти, Дженнсен вчепилася за плече солдата. Себастян вхопився за інше плече, і тепер справа пішла швидше. Мрець був для дівчини настільки ж страхітливим, як і за життя, але вона не давала страху побороти себе і, задихаючись, тягнула, і тягнула, і тягнула…

Перед тим як зіштовхнути солдата в щілину, яка повинна була стати його останнім притулком, Себастян, важко дихаючи, перевернув тіло. Дженнсен вперше побачила на мерцеві короткий меч, на перев'язі, перекинутий через плече, прямо під мішком. Раніше меч не було видно, бо солдат лежав на ньому.

До портупеї на попереку була прикріплена бойова сокира з лезом у вигляді півмісяця. Роздивившись, наскільки добре озброєний солдат, Дженнсен стривожилася ще більше. Солдати регулярних військ не носить так багато зброї. У солдатів регулярних військ не буває таких ножів.

Себастян стягував з солдата лямки заплічного мішка. Потім зняв з перев'язі меч і відклав убік. Відстебнув портупею і кинув її на меч.

— Нічого примітного, — сказав він, швидко оглянувши мішок.

Мішок був відправлений туди ж, де лежали портупея і меч. А Себастян почав перевіряти кишені мерця. Дженнсен хотіла запитати, навіщо він це робить, але згадала, що й сама зробила те ж саме. Вона ще більше стривожилася, коли Себастян поклав всі речі назад, крім грошей. Обкрадати мерця здавалося дівчині зовсім безсердечним.

Себастян простягнув гроші їй.

— Що ви робите? — Запитала вона.

— Візьміть. — Він зробив наполегливий жест. — Яку користь вони принесуть лежачи в землі? Гроші потрібні, щоб полегшувати страждання живим, а не мертвим. Чи ви вважаєте, що добрі духи запитають з нього плату за перехід у вічність?

Мрець був д'харіанським солдатом, і Дженнсен вважала, що для нього у Володаря знайдеться в запасі що-небудь менш приємне.

— Але… це не моє…

Себастян насупився, несхвально дивлячись на неї:

— Вважайте, що це частково відшкодовує всі ваші страждання.

Дженнсен похолола.

Звідки він знає?.. Вони з матір'ю завжди були такі обережні…

— Що ви маєте на увазі?

— Ви сьогодні до смерті перелякалися через цього хлопця. Переляк скоротить ваше життя на кілька років.

Дженнсен, нарешті, з полегшенням зітхнула. Пора б і перестати, розмовляючи з людьми, очікувати від них найгіршого.

І, коли Себастян вклав їй гроші в руку, вона більше не пручалася.

— Добре. Однак вам належить половина за допомогу. — Вона повернула йому три золоті марки.

Мандрівник стиснув руку дівчини, вдавивши монети в її долоню:

— Ні, вони ваші.

Дженнсен задумалася.

Ці гроші — чимала підмога у важку годину…

— У моєї матері важке життя, — сказала вона. — Я віддам їх їй.

— Сподіваюся, вони допоможуть вам обом. І нехай їх допомога стане останнім діянням цієї людини.

— У вас руки гарячі. — Дженнсен заглянула мандрівникові в очі і раптом зрозуміла, в чому справа. Він кивнув, підтверджуючи її здогад:

— У мене невеликий приступ лихоманки. Це почалося сьогодні вранці. Коли ми покінчимо з цією справою, я доберуся до найближчого міста і гарненько відпочину в сухому приміщенні. Мені просто потрібен відпочинок, щоб відновити сили.

— У такому стані ви не дійдете сьогодні до міста.

— Дурниці!.. Я швидко ходжу. Я звик до походів.

— Я теж, — сказала Дженнсен, — і в мене дорога в місто займає майже цілий день. Залишилася всього пара світлих годин, а ми ще не закінчили нашу справу. Навіть на коні сьогодні вже не добратися до міста.

Себастян зітхнув:

— І тим не менше я спробую.

Він став на коліна, перевернув солдата на бік і відстебнув його ніж. Піхви з чорної тонкої шкіри були в тон рукояті, прикрашеної сріблом і якоюсь складною емблемою.

Продовжуючи стояти на колінах, Себастян простягнув ножа дівчині.

— Нерозумно ховати таку прекрасну зброю. Він ваш. Це багато краще тієї мізерії, що ви мені показали.

Дженнсен стояла приголомшена і збентежена.

— Ні, його повинні взяти ви.

— Я візьму все інше. Це більше відповідає моїм правилам. А ніж ваш. За правилом Себастяна.

— За яким ще правилом Себастяна?

— Краса належить красі.

Від такого явного компліменту Дженнсен знову почервоніла. Однак нож зовсім не був красою. Себастян навіть не розумів, скільки каліцтва крилося за цією річчю…

— Не знаєте, що може означати буква «Р» на рукояті?

Ще й як знаю, хотіла сказати Дженнсен. Вона і справді занадто добре знала, що «Р» означає. Ця буква була втіленням всього потворного у світі.

— Скорочено «Дім Рала».

— Дім Рала?

— Лорд Рал — правитель Д'хари, — сказала Дженнсен, короткою фразою пояснюючи весь кошмар, що сталося.

3

До того часу, коли вони закидали камінням тіло мертвого д'харіанского солдата, руки у Дженнсен вже тряслися від втоми. Вологий холодний вітер пронизував одяг і, здавалося, ножем різав тіло. Вуха, ніс і пальці просто заледеніли.

Однак мертва людина була нарешті похована під купою дрібних каменів і валунами, яких біля підніжжя скелі було безліч. Звірина тепер не зможе відкопати тіло, а черв'якам ніщо не завадить. Себастян виголосив над могилою кілька простих слів, просячи Творця зустріти душу відходячої у вічність людини. Він не став просити благословення, і Дженнсен теж промовчала. Вона розрівняла камені ногою і товстої гілкою, критично оглянула місце і заспокоїлася, зрозумівши, що ніхто не запідозрить тут присутність могили. Навіть якщо мимо пройдуть солдати, вони ніколи не дізнаються, що один з їхніх товаришів знайшов тут останній притулок. У них не виникне приводу допитувати місцевих жителів, хіба лише запитають вони, не зустрічався чи кому-небудь солдат. І збрехати буде досить просто, і будь-хто проковтне цю брехню…