Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 10

Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись. Йому знову розболілася голова. Страшенно хотілося забратися з кухні, якнайдалі від Дурслів.

— Я виконав закляття "Патронує", щоб відігнати дементорів, — пояснив він, намагаючись не хвилюватися. — Це єдине, що на них діє.

— Але що ті дементоїди робилиу Літл-Вінґїні? — обурено поцікавився дядько Вернон.

— Не можу сказати, — втомлено відповів Гаррі. — Поняття не маю.

Голова тріщала від болю і від сліпучого кухонного світла. Роздратування вщухало. Він був цілком вичерпаний. Дурслі не відводили від нього очей.

— Це ти, — переконано мовив дядько Вернон. — Це пов'язано з тобою, я знаю. Бо чого б вони сюди приперлися? Чого б опинилися у тому переході? Ти тут єдиний... єдиний... — він явно не міг змусити себе вимовити слово "чарівник". — Єдиний, ну-ти-знаєш-хто.

— Я не знаю, чому вони тут опинилися.

Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з'явилися у Літл-Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?

— Ці демембери охороняють якусь дурнувату в'язницю? — поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.

— Так, — підтвердив Гаррі.

Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати...

— Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! — переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. — Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?

— Та ні! — заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.

— Тоді чому?..

— Мабуть, це він їх прислав, — тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.

— Що таке? Хто прислав?

— Лорд Волдеморт, — відповів Гаррі.

Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова "чаклун", "магія" або "чарівна паличка", ніяк не відреагували на ім'я найлихішого чаклуна всіх часів.

— Лорд... чекай, чекай, — наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з'явився проблиск якоїсь думки. — Я вже десь чув це ім'я... це той, хто...

— Убив моїх батьків, — невиразно підтвердив Гаррі.

— Але ж він пропав, — нетерпляче заперечив дядько Вернон, анітрохи не переймаючись тим, що вбивство Гарріних батьків могло бути для хлопця болючою темою. — Так нам сказав той велетенський бурмило. Він десь зник.

— А тепер повернувся, — важко зітхнув Гаррі.

Було дуже дивно стояти у бездоганно чистій кухні тітки Петунії, обладнаній найновішими моделями холодильника й широкоекранного телевізора, і спокійно розповідати дядькові Вернону про Лорда Волдеморта. Поява дементорів у Літл-Вінґіні ніби зруйнувала велику невидиму стіну, що відділяла цілком немагічний світ Прівіт-драйву від решти світу. Обидві сторони життя Гаррі перемішалися між собою і все перевернулося догори дриґом. Дурслі розпитували про магічний світ, а місіс Фіґ знала Албуса Дамблдора. Дементори нишпорили у Літл-Вінґіні, а Гаррі, можливо, вже ніколи не повернеться у Гоґвортс. Біль у голові посилився.

— Повернувся? — прошепотіла тітка Петунія.

Вона подивилася на Гаррі так, як ніколи досі. Зненацька вперше в житті Гаррі усвідомив, що тітка Петунія — сестра його матері. Він не знав, чому ця думка так вразила його саме цієї миті. Він лише збагнув, що в цій кімнаті не він один розуміє, що може означати повернення Лорда Волдеморта. Тітка Петунія ще ніколи так на нього не дивилася, її великі прозорі очі (зовсім інакші, ніж у сестри) не звузилися неприязно чи сердито, а були широко розплющені, і з них проглядав страх. Усе Гарріне життя тітка Петунія вперто вдавала, що не існує ні чарів, ні іншого світу, крім того, в якому жила вона з дядьком Верноном, а тепер усе це валилося на очах.

— Так, — відповів Гаррі, звертаючись лише до тітки Петунії. — Він повернувся місяць тому. Я його бачив. Її руки намацали тілисті плечі Дадді, досі вбраного у шкіряну куртку, й ухопилися за них.

— Чекай, — мовив дядько Вернон, поглядаючи то на Гаррі, то на свою дружину. Його приголомшило і стурбувало нечуване порозуміння, що раптом виникло між ними. — Чекай. Ти кажеш, що цей Лорд Вол-як-його-там повернувся.

— Так.

— Той, що вбив твоїх батьків.

— Так.

— І тепер він насилає на тебе дуренторів?

— Та наче так, — підтвердив Гаррі.

— Ясно, — сказав дядько Вернон, переводячи погляд з поблідлої дружини на Гаррі й підтягуючи штани. Здавалося, він надувався, а його велике бурякове обличчя пухло просто у Гаррі на очах. — Що ж, хай буде, як буде, — рішуче заявив він, а його сорочка мало не луснула, так він роздувся, — геть з мого дому!

— Що? — перепитав Гаррі.

— Ти ж чув — ГЕТЬ! — заревів дядько Вернон так, що Дадлі й тітка Петунія аж підстрибнули. — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Давно треба було тебе вигнати! Сови літають сюди, мов на курорт, пудинги вибухають, піввітальні зруйновано, у Дадлі виріс хвіст, Мардж під стелею, та ще той летючий "Форд-Англія" — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Кінець! Годі з нас! Ти тут не сидітимеш, якщо тебе шукає якийсь маніяк, не піддаватимеш небезпеці моїх дружину й сина, і не будеш втягувати нас у біду. Якщо ти такий, як твої нікчемні батьки, то з мене досить! ГЕТЬ!

Гаррі закляк на місці. Лівою рукою він стискав зіжмакані листи з міністерства, від містера Візлі та від Сіріуса. "Не виходь з будинку, хоч би там що. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА".

— Ти мене чув! — кричав дядько Вернон, схилившись і наблизивши своє огрядне бурякове лице так близько до Гарріного, що на того аж бризкала слина. — Вимітайся! Ти ж сам хотів піти півгодини тому! Цілком тебе підтримую! Забирайся і ніколи більше не брудни нашого порога! Я взагалі не розумію, нащо ми тебе утримували, Мардж мала рацію — тобі дорога в сиротинець. Ми були занадто м'які з тобою, гадали, що вичавимо усе це з тебе, гадали, що зробимо тебе нормальним, але ти прогнив наскрізь, і з мене вже досить... сови!

П'ята сова стрімко вилетіла з димоходу, бухнулась об підлогу і, голосно ухкаючи, знову злетіла в повітря. Гаррі підняв руку, щоб схопити листа в червоному конверті, проте сова шугонула над його головою просто на тітку Петунію, яка, затуливши лице руками, закричала й відступила назад. Сова жбурнула їй на голову червоний конверт, розвернулась і зникла в димоході.