Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 71

- Чи впізнаєте мене? - спитала вона Радюка, котрий все придивлявся до неї.

- Як же вас не впізнать! - сказав він і спустив очі додолу, неначе почував свою провину.

- Ви трошки змарніли, - сказала Висока до його.

- Бо я був дуже безщасний, Ликеріє Петрівно! А колись був дуже щасливий, як був молодшим.

- Знаємо, чули. Ми все знаємо. Недурно ви помарніли, - сказала Висока.

Галя трохи не заплакала й вийшла в квітник. Там вона вирвала й заклала за косу два гвоздички і ввійшла знов у хату. Радюк сидів і думав. Перша любов знов тихо заворушилась в його серці.

- Чи ви мені простите, що я був... був дуже безщасний? - спитав він у Галі.

Вона пальцем показала йому на два свіжі гвоздички, в косі, свіжі, як її любов. "Чи пам'ятаєте ви два гвоздички?" - спитала вона в його.

- Пам'ятаю, пам'ятаю, - промовив Радюк, взявши її за руку, і од того часу він почав часто одвідувать Масюків.

Незабаром, через місяць, вони повінчались в журбанській церкві. Масючка й Масюк були дуже щасливі, а Висока й собі раділа Галиному щастю. Після весілля Радюк з Галею мав їхать до Києва. З ними забажали поїхати Масюки й панія Висока на прощу.

Саме в половині мая Павло Антонович Радюк з своєю молодою жінкою Галею налагодились їхати до Києва. Радюкові треба було напитувать собі скарбової служби або будлі-де шукать якогось не скарбового місця. Старий Масюк та Олександра Остапівна Масючка - Галині батьки - теж захотіли їхати вкупі з ними на прощу. Ликерія Петрівна Висока й собі пристала до їх, щоб одговіться в Києві в будлі-якому монастирі й поскидать з своєї душі усякі гріхи та провини київським ченцям в торби, як вона казала.

Радюк виїхав з Журбанів в дорогу на батьківських конях, заїхав до Масюків, перебув день, доки половили коні на степу та поприганяли додому, а на другий день дві повозки, навантажені усяким добром, рушили з двора й заїхали по дорозі до панії Високої. Там вони знов пересиділи півдня, доки половили коні в степу та поприганяли додому. В Ликерії Петрівни віз стояв в дворі вже напоготові, набентежений згорою. По обіді поїзд рушив степами, і другого дня ввечері на подвір'ї перед гостиницею Михайлівського монастиря спинились три хурі з полтавськими прочанами, неначе три хурі сіна або соломи, навантажені усяким добром зверхом.

Ще вдома усі постановили говіти в Михайлівському монастирі в святої Варвари й перебуть якийсь час в Михайлівській гостиниці, поблизу од церкви, доки Радюк знайде собі квартиру. Служники "слимаки" в чорних каптанах, в чорних гострих шапочках повибігали на ґанок, щоб позносить з повозок усяку вантагу, і стояли, несамохіть повитріщавши з дива свої каламутні риб'ячі баньки на такі здоровецькі хури. І гарненька наточанка Радюкова, і стара, обплетена лозою, повозка панії Високої, й самі подорожні - все припало пилом сливе на палець. Подорожні високо стриміли на високих хурах, неначе сиділи на возах з снопами. Слимаки дивувались, як вони держались вгорі на хурах і не поскочувались додолу в дорозі та не розгубились по битих степових шляхах.

Щоб було догідніше сидіть на возі та щоб часом не скотиться додолу в дрімоті, панія Висока пообтикала свою повозку драницями навкруги себе. Коло тих драниць високо вгорі ззаду виглядали з-під килима три подушки, вистромивши гострі узирі на світ божий.

З-під подушок повисовувалось сіно, насунулось на подушки, почіплялось по драницях, повистромлювалось крізь лозини обплетеного задка. В драницях, в подушках та в сіні Ликерія Петрівна вгніздилась, неначе квочка в кудлатій обичайці.

Степові коні, звикші до запашного степового сіна, часом в Києві вередували й не їли лучаного київського сіна, що тхнуло осокою та мулом. Прочани поприв'язували вірьовками в'язки сіна на задках повозок і понабивали ним повозки в задках і передках. Усі повозки були високо вимощені й напхані в задках домашнім сіном.

З однієї хури неначе спустився з гори старий жвавий Масюк, плигнув на землю, простяг руки вгору, достав вгорі свою жінку й спустив її по згористій хурі додолу. Вона неначе на саночках спустилась згори додолу. Потім він побіг до воза панії Високої й знов здійняв руки вгору, неначе до неба. Панія Висока впала йому на руки й легенько скочила на землю, аж підскочила, мов резинова j онука.

Позлазивши, усі мерщій рушили в гостиницю й зайняли три номері підряд, потім зараз вийшли надвір і звеліли розвантажувать вози. Погоничі позганяли зверху порох. Курява піднялась над возами, неначе серед cтепy на шляху. Поскидали з возів хвартухи та накриття й почали вивертать з хур усяку вантагу. На возах незабаром скоїлось таке, як на чардаках на пароходах, коли вони причалять до пристані й служники почнуть спорожнять їх позапорожнювані здоровецькі шлунки, викидаючи на чар-дак усякі закупки, мішки, клунки, кошики та жидівські бебехи. Погоничі й служники накинулись на хури, неначе татари на завойоване місто: стягали усякі мішки, клунки, кошики, торби й торбинки, килими, укривала й подушки. Позад возів на підтоках одв'язували мішки з оброком для коней та усякі чемодани, поприкручувані налигачами та ременяками з сириці. Радюк набрав усякого добра в придане, а Масюк та Ликерія Петрівна кожний раз виїжджали з дому в Київ на прощу, неначе перебирались на нову кваргиру або на нове житло, тільки без мебелі та діжок.

Незабаром коло трьох повозок земля вкрилась усякими пакунками, неначе крамом на ярмарку, вивезеним на продаж.

- Ой, як же багацько понабирали усякого добра! - прохопивсь один слимак. - Чи ти ба!

- Понабирали, бо треба, моє серденько! В вас, в святому Києві, і льоду серед зими не достанеш, господи прости та одпусти! Запас, бач, біди не чинить, - говорила Ликерія Петрівна, стягаючи подушки з воза й кидаючи їх на руки погоничеві. - Як же пак не брати подушок, коли в вас в кімнатах стоять тільки голісінькі ліжка!

- Це правда! в нас подушок нема, і простирадел та укривал не "полагается". Навіть за гроші не достанете, бо їх не держимо. Подорожні самі возять свої подушки та усякі укривала, - сказав слимак.

- А як хто часом приїде без подушок? - спитала панія Висока. - Всі так і сплять, поклавши кулаки під голови?

- Так і сплять на кулаках або кладуть в голови хто штани, хто спідниці, а хто чоботи або калоші наспід, щоб було вище в голови, - обізвався слимак.

- Спасибі вашому батькові! Я не зугарна спать на чоботях та калошах. Спіть так ви самі, за монастирську покуту, а я інакше спокутую свої гріхи, - сказала панія Висока, витягаючи з задка перину.

- Невже, Ликеріє Петрівно, ви оце й перину приперли до Києва? - сказав Масюк.

- Атож! Ви не часто буваєте в Києві, то, мабуть, і позабували, яка тут в гостиницях догода. А я частенько-таки говію, то й стала досвідна. Було часом забудусь і а не візьму з собою перинки, то ті каторжні повстяні матраци, неначе набиті жорствою або камінцями, так надушать мені боки, що ребра болять три дні ще після того, як вернусь додому. Я хотіла ще взять і здорову перину, та в віз не влізла. Так я оце вхопила та вкинула в віз маленьку: все якось буде догідніше, не так мулятиме в клуби.

- А ми з своєю старою по-козацькій: підмостимо степового сінця в'язку, то й не мулятиме в клуби, - сказав Масюк.

- Еге... за сінце спасибі! Це добро коняче, а не людське. Я без перини зроду-звіку не засну й до світу: все мені щось муляє та й муляє то в клуби, то в литки, навіть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з собою за живоття мого небіжчика. Він на сіні, а я таки на перинці, - говорила Ликерія Петрівна, передаючи усякі клумаки та зашиті зверху полотном кошики.

- Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? - спитавсь Радюк.

- Понабирала усякого добра, бо тут у Києві злидні на злиднях та дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, - сказала Ликерія Петрівна. - Оце напхала мішок харчів для себе й погонича: і хліба й паляниць, і хліба і до хліба, і сала й масла, і цибульки й ковбасок, і шинку, і чаю й сахару і напекла маторжеників та мнишиків.