Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 70

- Кахи-кахи! ні, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлі, неначе кішка лапкою, дряпає.

- Кахи-кахи! - почала кахикать сухим кашлем і Марта Сидорівна.

- Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? - спитав Воздвиженський у своєї жінки, з острахом придивляючись до її лиця.

- Не знаю, може, й сухоти! - одказала йому Марта Сидорівна й почала загортаться в шаль зовсім так, як Турманша.

- Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вікно ввечері? - бідкався Воздвиженський.

- Кахи-кахи! - знов аж закашлялась Степанида Сидорівна. Обидві дами були здоровісінькі й ситі, навіть гладкі. У Марти Сидорівни лице стало здорове, як кавун, а брови стали товсті, аж кудлаті, її ситі руки неначе понабрякали од ситі. Марта й Степанида вже добре-таки гладшали обидві; товсті вола вже аж позвішувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтіли, а їх товсті щоки трусились, неначе по їх ходила дрібна хвиля. Ольга вгадала, де вони понабирались того кашлю, і скоса поглядала на обох, осміхаючись сама до себе.

Родичі попрощались і почали розходитись. Катерина ніби через силу подала Ользі руку. Її рот скривився дуже косо, а очі дивились в той час у куток до фортеп'яна. Вона пішла через залу, і здавалось, що її довга сукня засичала по підлозі.

- Кахи-кахи! - закашляла сухим кашлем Марта Сидорівна, цілуючись з сестрою й небогою.

- Кахи-кахи! - закашляла так само й Степанида Сидорівна, прощаючись з ними.

І обидві сестри, щільно закутавшись у шалі, якраз так, як Турман, розійшлись на обидва боки.

Зараз після того вечора, після тієї п'ятниці, в Києві скрізь в вищих гостинних загомоніли за Радюка, бо в той час і не було за що в Києві балакать. Радюк дався усім на зуби. Розказувала про його Турманша всім своїм знайомим; обносив його кафедральний протоєрей своїм знайомим; судила його лиса голова, одна сива голова, друга сива голова перед усіма знайомими. Такі слухи про Радюка пішли ще й далі. До вищої власті долетів один анонімний лист, потім другий і третій, чим Київ дуже славний. В тих листах обписували Радюка як небезпечну людину, як "недоброзамірного", котрий має на думці розмізчить церкву й державу, котрий заметився страшною пошестю з Парижа й Німеччини, котрого не можна пускать ні в школу, ні в канцелярію, і що його було б варто вкинуть в тюрму таки зараз. Його потріпували скрізь по багатих салонах. До Радюка почали чіпляться... Він просився на вищу службу, але його не прийняли. Радюк мусив покинуть Київ на який час і знайшов собі службу в Петербурзі, маючи надію вернуться в Київ.

Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Дніпрі. Ольга швидко забула Радюка. Нові знайомі, усякі випадки знесли з її серця любов до Радюка. Вона почала зовсім забувать про його, і на його місце в Дашковичевій гостинній з'являлись вже нові особи... До Ольги присватувалось чимало женихів, але всі вони були й не дуже багаті, і не дуже гарні. Після Радюка навіть Кованько об'явився Ользі й просив її руки. Але якось в один день Ольга з матір'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як він сам продавав лойові свічки, стоячи за прилавком. Другий раз вони поїхали до бані, а ту баню взяв на оренду Кованько, і, під впливом нових реальних ідей, часом сам стояв в конторці й продавав білети. Раз якось Ольга з матір'ю підступили до конторки за білетами і вгледіли там Кованька. Ольга трохи не згоріла од сорому й трохи не зомліла. Вона зараз після того написала до Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених, котрий підходив би й під її ідеал і припадав хоч трохи до вподоби.

Але раз якось влітку Ольга з матір'ю гуляла понад Дніпром на шосі. Після дощу на шосі не було ані порошиночки! Дніпро стояв тихий і ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленіло дерево, не ворушачи ані листочком! Поділ дрімав і наче плавав на воді, одкидаючи в Дніпрі вершечки церков і дзвіниць. На горах коло Владимирового пам'ятника, в Царськім садку, на шосі скрізь сновигала публіка. Київ гуляв, дихав свіжим повітрям. Ольга зайшла з матір'ю по шосі далеченько. Вони обидві стали на місточку, поспирались на залізні штахети й дивились, як чудовий міст висів над водою й одбивався в воді, як пароход тихо коливався серед Дніпра. Проз їх проходило багато людей, пролітало по мосту багацько екіпажів, і всі пани й паничі задивлялись на Ольгу. В літній сірій сукні, повненьким своїм лицем, де блищали темні очі, не втративши ні крапельки свого світу й вогню, вона принаджувала очі всіх, граціозно спираючись на ґратки одним ліктем і ставши боком до Дніпра так, щоб її бачили всі прохожі.

По шосі катав екіпаж, скільки було сили й прудкості в коней! Коні бігли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й позгинавши дугами шиї. В екіпажі сидів військовий з полковницькими еполетами. Його повне лице було гордовите, і червоні губи надуті. З пихою кидав він очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга здалеки вгледіла його й повернулась вся до його. Вона його впізнала. А полковник, тільки що порівнявся з ними, зирнув за неї оком і торкнув погонича. Той осадив назад баскі коні; коні неначе сіли й спинились. Полковник зійшов з екіпажа й почав гулять. Він почав придивляться до Ольги. "Вона й не вона! - думав він, та все крутився то сюди, то туди. - Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!" - думав він, та все гуляв, навіть став коло штахетів, сперся і все поглядав на Ольжин чудовий профіль, на червоні, як калина, губи.

Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впізнала того знайомого офіцера, котрий колись у клубі романсував з нею й навіть ще тоді сподобався їй своєю сміливістю, компліментами, петербурзькою ріднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.

- Чи вже ж ви мене не впізнаєте? - сказала вона йому весело й ласкаво.

- Чи вже ж це ви, Ольго Василівно!

- Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впізнали.

- Ой, які ви стали, які ви стали! - сказав він.

- Така стала, що ви насилу мене впізнали, - сказала, сміючись, Ольга.

- То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рідних.

- Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, - сказала Ольга й порекомендувала його матері.

Полковник вже й не покинув Ольги. Він попросив їх у той екіпаж, в котрому сам сидів, і завіз їх до Дашковичевого дому.

Через місяць в тій самій церкві, де колись вінчалась Степанида й Марта, вінчалась Ольга з тим полковником. Всі люди говорили, що не бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона. Вони вінчались на підмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий, вже сивуватий, на ті підмостки, то вони аж задвигтіли й загули, так що всі осміхнулись.

Полковник завіз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо, як потім виявилось, в його тільки й було добра, що еполети та полковницький мундир. Ту маєтність, про котру він колись торочив Ользі на балу, давно спродали за його давні офіцерські довги.

Радюк, послуживши кілька років в столиці, вернувсь в Київ. Начальство в Києві стало інше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули. Він взявся за науку й почав готуватись до університетської кафедри. Час узяв своє. Він забув Ольгу. Цвіла вже не одна весна після його виїзду в столицю, і потроху гоїлось його серце. Зацвіли знов нові квітки весною в Києві, і знов зацвіло його серце, бо воно вже загоїлось і знов жадібно забажало кохання, бо воно було ще таке молоде, так хотіло любить!

Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю Масюківну. Йому дуже заманулось побачить її. Він поїхав в Журбані до батька. Не сміючи їхать до Масюків, він заїхав до Ликерії Петрівни. Як же він здивувавсь, заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного й не знали, що й казать. Галя стояла серед світлиці, гарна, як і була передніше. Вона неначе трохи підросла, поповнішала, стала показніша й покращала: її лице стало повніше, очі горіли ще більшим блиском, але стали ніби смутні, задумані.