Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

Раз пи­тає він у ма­тері:

- Хто то, ма­мо, жи­ве за стіна­ми на­шо­го па­ла­цу? А во­на ка­же:

- Городяни та се­ля­ни.

- А поїдьмо, ма­мо, та по­дивімось на тих го­ро­дян та се­лян! - ка­же Саіб. А ма­ти ка­же:

- Тобі, си­ну, не го­диться їзди­ти ніку­ди, хіба до ме­четі, бо ти бу­деш рад­жею.

- А мені, гос­по­ди, як хо­четься поїха­ти по на­шо­му царстві та по­ди­ви­тись на лю­дей! - ка­же раз Саіб до Га­ру­на-паші. - Хо­четься мені по­ди­ви­ти­ся, хто там жи­ве в тих се­лах, які там лю­де, що во­ни роб­лять?

А Га­рун-па­ша ка­же:

- Не мож­на, ца­ре­ви­чу, щоб му­жи­ки ба­чи­ли твої ясні очі, бо як во­ни по­ба­чать те­бе, то за­раз пом­руть.

- А як же во­ни жи­вуть? Чи так, як і я, як ти? - пи­тає ца­ре­вич.

- Трохи так, а тро­хи не так, бо во­ни му­жи­ки. Ми їмо з зо­ло­тих тарілок, а во­ни з срібних або фар­фо­ро­вих; ми їмо гу­ся­ти­ну та ку­ря­ти­ну, а во­ни ба­ра­ни­ну; у нас гроші зо­лоті, а в них срібні, - ка­же Га­рун-па­ша.

- Ого! то й їм не­по­га­но жи­ти на світі, - ска­зав Саіб, - а все-та­ки мені хотілось би по­ди­ви­ти­ся, як лю­де жи­вуть в моєму царстві.

- Не мож­на, не мож­на тобі й їзди­ти та швен­дять по се­лах, як прос­то­му чо­ловікові. Те­бе бог по­са­див на царст­во й панст­во і за­бо­ро­нив тобі ба­чи­тись з яки­мись там нікчем­ни­ми створіння­ми. Один бог на небі, а ти бог на землі, - нав­чав Саіба Га­рун-па­ша.

Саіб пой­няв віри, але все-та­ки йо­му ду­же хотілось по­ба­чи­ти світ та лю­дей. Ма­ти й Га­рун-па­ша не пус­ка­ли йо­го за стіни па­ла­цу, кот­ри­ми був об­му­ро­ва­ний ве­ли­кий та пиш­ний са­док на кільки верс­тов по­над бе­ре­гом мо­ря.

В той час, як Гро­мо­вик упав з не­ба блис­кав­кою на па­лац раджі Ах­ма­та Вішни, Зірни­ця гу­ля­ла на небі й ба­чи­ла, як Гро­мо­вик пе­ре­ки­нув­ся блис­кав­кою і впав на зем­лю. Її взяв жаль, і во­на з го­ря слідком за ним упа­ла на зем­лю зіркою - не­да­ле­ко од мо­ря і роз­си­па­лась зо­ло­ти­ми іскра­ми над ха­тою вбо­го­го се­ля­ни­на Чон­га­ра. В ту ніч Чон­га­ро­ва жінка Зінаїда по­ро­ди­ла доч­ку.

Маленька ди­ти­на, розп­лю­щив­ши оче­ня­та, не зап­ла­ка­ла, а засміялась. Од то­го сміху роз­лив­ся світ по хаті, не­на­че од яс­ної вечірньої зорі. Батько зля­кав­ся, ма­ти зди­ву­ва­лась, а ба­ба-по­ви­ту­ха про­мо­ви­ла:

- З цієї ди­ти­ни вий­де щось див­не: це, ма­буть, са­мо не­бо пос­ла­ло вам на втіху та на радість не ди­ти­ну, а вечірню зірку. Дівчи­ну наз­ва­ли Памірою, а лю­де проз­ва­ли її Зірнич­кою.

Ото рос­те Паміра ро­зум­на, гар­на та пиш­на, як у са­ду виш­ня. Очі карі, ве­ликі та ясні, як зорі, бро­ви чорні, тонкі, чо­ло біле, вид ве­се­лий, гу­би чер­воні, ко­са до по­яса, стан тон­кий та гнуч­кий. Всі лю­де за­див­ля­лись на неї та ка­за­ли, що та­кої кра­си ні зма­лю­ва­ти, ні в казці про неї роз­ка­за­ти. Ве­се­ла, як ран­ня зо­ря, мо­тор­на, жва­ва, як морська хви­ля, го­лос то­ненький та го­лос­ний. Паміра вста­ва­ла ра­но на зорі, йшла в бе­рег до річки по во­ду, ста­ва­ла до схід сон­ця, співа­ла і са­ма скла­да­ла такі ве­селі пісні так, що всі сусіди про­ки­да­лись од сну; всі пташ­ки в га­ях об­ви­ва­лись до неї. За­хо­ди­ло сон­це, Паміра ста­ва­ла на скелі над мо­рем, ди­ви­лась на гли­бо­ке чер­во­не не­бо на за­ході і знов по­чи­на­ла скла­да­ти й співать пісні, вже інші, сумні, жалібні, про людське го­ре. Во­на не співа­ла, а ніби ту­жи­ла. Всі дівча­та зби­ра­лись кру­гом неї, слу­ха­ли пісень, пе­рей­ма­ли, а потім самі співа­ли їх.

- Чи во­на царівна, чи ко­ролівна? - ка­за­ли лю­де, див­ля­чись на Паміри­ну кра­су та слу­ха­ючи її пісень.

Чонгар та Чон­га­ри­ха бу­ли ду­же вбогі лю­де й жи­ли в ни­зе­сенькій зем­лянці, не ма­ли ні ху­до­би, ні гро­шей. Але з то­го ча­су, як по­ча­ла підрос­та­ти Паміра, все їм пішло на ру­ку. Засіє й за­са­дить Паміра своєю ру­кою го­род, все схо­дить та рос­те, як на дріжджах; по­са­дить во­на де­ре­во в сад­ку, де­ре­во швид­ко прий­мається і за літо ви­же­не па­рост­ки ви­ще од ха­ти; пок­ро­пить бджо­ли ро­сою, рої йдуть, аж гу­дуть. Як ча­сом не бу­ло дов­го до­щу, Паміра до схід сон­ця обійде по­ле, і ро­са впа­де, не­на­че гус­тий дощ, і хліб вро­дить, як зо­ло­то. Став Чон­гар за­можніший, пос­та­вив собі в го­роді не­ве­лич­ку ха­ти­ну, розвів ху­до­бу, спромігся пос­та­ви­ти в сад­ку не­ве­лич­ку пасіку. Але все-та­ки він зістав­ся не­за­мож­ним чо­ловіком.

Раз Памірі хтось по­ка­зав, як чи­та­ти по книжці, і во­на од­ра­зу пос­те­рег­ла все і швид­ко вив­чи­лась чи­та­ти. До неї при­хо­ди­ли за по­ра­дою навіть старі ро­зумні лю­де. Паміра всім да­ва­ла по­ра­ду, бо не цу­ра­лась і най­бідніших лю­дей в око­лиці, і всі ка­за­ли, що не дур­но ж їй да­ли ймен­ня Паміра, цеб­то покрівля і за­хист усього ми­ру.

Ото вже Паміра ста­ла до­рос­ла. Всі хлопці на селі за­ли­ця­лись до неї. Двері од ста­ростів уве­чері сли­ве не за­чи­ня­лись. За­си­ла­ли до неї ста­ростів і з сусідніх сіл, навіть міща­ни та міські дрібніші купці. Паміра ні за ко­го не хотіла вий­ти заміж.

- За ко­го ж оце, до­ню, ми те­бе од­да­мо заміж? - пи­та­ла ча­сом у неї ма­ти.

- За то­го, ма­мо, од­дай­те ме­не, ко­го я щи­ро по­ко­хаю та хто ма­ти­ме спро­можність і си­лу ос­ту­пи­ти­ся за нас, прос­тих лю­дей. Я ба­жаю доб­ра всім лю­дям, але моє сер­це на­хи­ляється до вбо­гих та без­щас­них.

- Ет! це твої ви­гад­ки та прим­хи! А я оце сподіва­юсь кра­щих ста­ростів од яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­же­ви­ча, бо хіба є в світі дру­га дівчи­на, кра­ща та добріша од те­бе? - ка­за­ла не раз ма­ти, запліта­ючи дочці довгі чорні ко­си в гарні дрібуш­ки.

- Я, ма­мо, зро­ду-звіку не пішла б за кня­же­ви­ча, як­би він був гор­дий та не лю­бив прос­тих лю­дей, - од­ка­зу­ва­ла завсігди Паміра, - я б од­да­ла кра­су свою і своє сер­це і навіть своє жи­вот­тя тільки за щас­тя вбо­гих лю­дей. Бач­те, як нам важ­ко жи­ти в світі, як ми марніємо, тра­ти­мо си­лу од праці.

- Але де ж нам, до­ню, та­ко­го же­ни­ха взя­ти? Підеш, сер­це, за та­ко­го сіро­го та ре­па­но­го му­жи­ка, як і твій батько. А ти ро­бо­ча та врод­ли­ва на вда­чу, то, мо­же, бу­деш луч­че жи­ти, як ми з батьком жи­ве­мо.

- А я, ма­мо, все ду­маю про те, щоб не тільки мені, але й усім убо­гим лю­дям бу­ло доб­ре жи­ти на світі, - смут­ним го­ло­сом од­ка­за­ла Паміра, і на її очах вис­ту­пи­ли дві сльози, як дві ро­син­ки на чор­них тер­но­вих ягідках.

Одначе час ми­нав. Прий­шла по­ра і для сер­ця мо­ло­дої дівчи­ни. Во­на частіше ви­хо­ди­ла вве­чері на скелі на бе­резі мо­ря, дов­ше сто­яла там, скла­да­ла смутні пісні про ко­хан­ня, пал­ке, га­ря­че, як літній світ сон­ця. Во­на не­на­че сподіва­лась ко­гось з-за мо­ря, ко­гось виг­ля­да­ла, чо­гось тур­бу­ва­лась…

Тим ча­сом ца­ре­вич Саіб виріс ви­со­кий та рівний, як явір над во­дою. Ста­ра ма­ти не мог­ла натіши­тись йо­го чор­ни­ми очи­ма, смуг­ля­вим рум'яним ли­цем та чор­ни­ми ку­че­ря­ми. Сміли­вий та про­вор­ний, він лю­бив ка­тать по сад­ку на бас­ко­му коні, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ро­ви, че­рез кущі, че­рез по­то­ки, не­на­че блис­кав­ка че­рез хма­ри. Ма­ти по­ча­ла вмов­лять йо­го, щоб він оже­нив­ся.

- Мамо, як уг­ляд­жу будлі-де та­ку пан­ну, яка мені час­то сниться, то я ла­ден і оже­ниться, - ска­зав він ма­тері. - Мені час­то сниться якась нез­ви­чай­на дівчи­на: ли­це біле, ма­то­ве, як сло­но­ва кість, очі чорні, бро­ви мов ве­сел­ки на ви­со­ко­му чолі. Сниться мені ча­сом, що во­на та­ка ле­генька, як повітря або ту­ман, і ніби все хо­дить в квітни­ку по­верх лев­коїв та гіацинтів і ні од­на квітка не вги­нається під її ле­геньки­ми че­ре­вич­ка­ми; ча­сом сниться, що во­на хо­дить по хви­лях на морі, то ніби пли­ве на ро­же­вих хма­рах на за­ході сон­ця, в див­но­му зе­ле­но­му уб­ранні, вся в ро­жах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в ме­не сер­це за­ми­рає. А в неї на го­лові вінок з рож, а над вінком сяє вечірня зірка…

Цариця звеліла всім па­шам при­вес­ти своїх до­чок в са­док, щоб син по­ди­вив­ся на їх. «Мо­же, знай­деться та­ка, кот­ра бу­де схо­жа на йо­го мрію», - ду­ма­ла ма­ти.