Скривджені й нескривджені - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 3

- Жінко, чи ти пак знаєш, що на­ша донька вчо­ра вве­чері цілу­ва­ла­ся з тим ши­бе­ни­ком Іва­ном Гро­мо­ви­ком се­ред не­ба, пе­ред не­бом та зем­лею? - гук­нув він се та й пірнув з пе­ри­ною за го­ри.

Розсердилась ца­ри­ця не­ба й землі і впус­ти­ла дов­гий поділ ши­ро­ко­го зо­ло­то­го уб­ран­ня, кот­ре во­на дер­жа­ла в руці. Зо­ло­тий поділ роз­пус­тив­ся га­ря­чим, пе­ку­чим промінням над бо­ра­ми. Га­ря­че проміння впа­ло ог­нем на ліси. Ліси од­ра­зу зай­ня­лись і за­па­ла­ли. Пішла ти­хою хо­дою ца­ри­ця над Поліссям, - бо­ло­та й мо­чарі ви­си­ха­ли; йшла во­на по­над сте­па­ми, - сох­ла тра­ва в сте­пах. Пше­ниці та жи­та в'яли й жовк­ли. Квітки, котрі по­розцвіта­лись уранці, опівдні в'яли й за­си­ха­ли. За­ку­ри­ла зем­ля ди­мом та па­рою. Ви­си­ха­ли річки та став­ки. То­вар та усякі жи­во­ти­ни хо­ва­лись в ліси та оче­ре­ти, звір утікав у но­ри. То був страш­ний день спе­ки. Аж уве­чері ца­ри­ця сха­ме­ну­лась, опам'ята­лась і вхо­пи­ла в ру­ку поділ сво­го сер­пан­ку і спе­ка спа­ла.

Зоря знов вий­шла на не­бо на про­гу­лян­ня. Ма­ти вгляділа її, йду­чи до­до­му в свою зо­ло­ту па­ла­ту, й гля­ну­ла на неї блис­ку­чи­ми сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Знаю, знаю! все знаю! Мені батько ска­зав. Не со­ром тобі цілу­ва­ти­ся з па­руб­ком пе­ред усім не­бом та усією зем­лею? Пот­ри­вай же! прий­деш ти до­до­му!

Зоря зля­ка­лась, стур­бу­ва­ла­ся і пус­ти­ла з рук розкішний пу­чок з рож та лелій. Во­на гля­ну­ла на схід сон­ця, де бу­ло Гро­мо­ви­ко­ве царст­во, й жда­ла од йо­го по­ра­ди й обо­ро­ни. Там уже сто­яла тем­на ніч. В тем­но­му небі ся­ли зорі.

Громовик сидів у своєму чер­во­но­му на­меті. Ви­сокі го­ри Гіма­лая ви­га­ня­лись за хма­ри і бу­ли вкриті снігом. На страшній най­вищій горі сто­яв яс­но-чер­во­ний на­мет і світив­ся наскрізь. Звер­ху на на­меті сидів орел в зо­ло­то­му тер­но­во­му гнізді і ма­хав кри­ла­ми. За кож­дим рушінням йо­го крил бриз­ка­ли пуч­ка­ми на всі бо­ки блис­кав­ки, си­па­лись по на­меті, па­да­ли на го­ри, роз­си­па­лись в чор­но­му небі. Кру­гом го­ри сто­яли не­по­руш­но хма­ри, не­на­че за­хо­ло­ли білі хвилі мо­ря, а за ни­ми навк­ру­ги підніма­лись хма­ри, на­че ви­сокі гре­бені гір, то шпи­час­тих, то круг­лих; по­де­ку­ди сто­яли во­ни, ніби ви­сокі скелі, стіни та баш­ти; де­котрі по­на­ви­са­ли звер­ху, по­на­хи­ля­лись набік, не­на­че якісь му­ри, що бу­ли на­по­го­тові впас­ти. Од ор­ли­них крил лив­ся світ то білий, як світ сон­ця, і всі хма­ри біліли, ніби вдень, - то знов лив­ся світ си­ню­ва­тий, і хма­ри, як і го­ри, вкриті снігом, синіли цвітом вранішнього не­ба. Лив­ся світ чер­во­ний, і всі хма­ри ста­ва­ли чер­воні, ніби об­литі кров'ю. А звер­ху чорніло не­бо, не­на­че зап­ну­те чор­ним сук­ном, і на йо­му горіли ясні здо­рові зорі.

Громовик сидів у на­меті на зо­ло­то­му стільці. На пиш­но­му ви­со­ко­му чолі ле­жа­ла ду­ма. Та важ­ка ду­ма по­хи­ли­ла йо­го го­ло­ву. Він спер­ся на зо­ло­те по­руч­чя стільця і підпер го­ло­ву до­ло­нею. Світ лив­ся на йо­го хви­ля­ми че­рез чер­во­не по­лот­ни­ще на­ме­ту. За на­ме­том сто­яло на­по­го­тові все йо­го військо, цеб­то всі вітри. По один бік сто­яли в опрічній купі хо­лодні вітри з дов­ги­ми бо­ро­да­ми та ву­са­ми, в білій, як сніг, одежі, з біли­ми ко­рог­ва­ми в ру­ках. Си­зий іній слав­ся по їх зброї, по ву­сах, по бо­ро­дах, висів на гус­тих бро­вах та віях. З їх уб­ран­ня та во­лос­ся си­пав­ся сніг. По дру­гий бік на­ме­ту сто­яли ок­ро­ми да­ле­ченько га­рячі вітри з смуг­ля­ви­ми ви­да­ми, чор­няві, з чер­во­ни­ми що­ка­ми та з пал­ки­ми, здо­ро­ви­ми, чор­ни­ми очи­ма. Во­ни бу­ли уб­рані й узб­роєні в усе чер­во­не, як жар, і дер­жа­ли в ру­ках чер­воні ко­рог­ви; од ко­ро­гов па­ла­ло ніби по­лум'ям. Пе­ред на­ме­том сто­яли теплі вітри, біляві, з білим ви­дом, і ру­сяві з ро­же­ви­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­си­ми ку­че­ря­ми та синіми очи­ма. На них бу­ло зе­ле­не уб­ран­ня, а в ру­ках во­ни дер­жа­ли зе­лені ко­рог­ви, об­виті ро­жа­ми та чор­ноб­рив­ця­ми.

Громовик встав з стільця і вий­шов з на­ме­ту. Він мах­нув ру­кою нап­ра­во й наліво і ска­зав:

- Починайте гра­тись! Пог­раю й я на своєму коні, бо, мо­же, на дов­гий час пе­рес­та­ну виг­ра­ва­ти на коні!

Холодні і га­рячі вітри крик­ну­ли. Го­ра зад­ри­жа­ла й зат­ру­си­лась. Хма­ри, що сто­яли го­ра­ми та му­ром, ти­хо ру­ши­лись й за­ко­ли­ха­лись.

- Розпочинаймо страш­ну бу­рю, бо все вже зас­то­яло­ся тут! - ска­зав Гро­мо­вик. - Маю вас по­ки­ну­ти на якусь хви­ли­ну і впа­ду на зем­лю і піду між лю­де!

І од­ра­зу хо­лодні вітри по­летіли ни­зом, вітри га­рячі шуг­ну­ли, як ор­ли, го­рою. Хма­ри за­хи­та­лись, ру­ши­ли­ся, ніби страшні снігові го­ри ру­ши­ли з місця: одні по­су­ну­лись, другі впа­ли. Зда­ва­лось, ніби скелі па­да­ли, баш­ти на­хи­ля­лись, роз­ва­лю­ва­лись. Вітри гу­ли, як навіжені, то па­да­ли в мо­ре, сторч пе­ре­ки­да­лись, ва­ля­лись на скелі. А орел си­пав блис­кав­кою і об­ли­вав не­на­че кров'ю те пек­ло.

Громовик свис­нув. Пе­ред ним став чор­ний кінь з зо­ло­ти­ми підко­ва­ми. З очей та вух си­па­лись іскри. Гро­мо­вик ско­чив на ко­ня й пірнув з ним у хма­ри. З йо­го рук по­си­па­лись страшні блис­кав­ки. За­гур­котів страш­ний грім. Ог­няні сму­ги про­ни­зу­ва­ли го­ри та му­ри наскрізь, грім гримів, бив у скелі; блис­кав­ки біга­ли по чор­но­му небі, як змії, десь па­да­ли в хма­ри, си­па­лись на зем­лю та на мо­ре. Зда­ва­лось, ніби нас­тав кінець світу. А верх Гіма­лая сто­яв один не­по­руш­не з чер­во­ним на­ме­том звер­ху, а кру­гом йо­го сто­яли гарні, як вес­на, тихі, теплі вітри і ди­ви­лись на ті страшні рушіння то­ва­ришів в небі та на землі.

Палац раджі Ах­ма­та Вішни, гар­ний, як цяцька, сто­яв на горі на бе­резі Синього мо­ря. Ви­сокі баш­ти па­ла­цу ся­ли зо­ло­том; білі мар­морні стіни лисніли, мов срібло. Вікна бу­ли обк­ла­дені квітчас­тою мо­заїкою. Кру­гом сад­ки, як зе­ле­не мо­ре! Па­лац сто­яв над за­ли­вом. По обид­ва бо­ки за­ли­ва вга­ня­лись у мо­ре скелі, а на ске­лях стриміли дві ви­сокі зуб­часті баш­ти.

Була глу­па ніч. Бу­ря лю­ту­ва­ла на морі. Страшні хвилі ки­да­ли вго­ру ко­раблі, мов тріски. Блис­кав­ка біга­ла на небі. Грім гримів без­пе­рес­тан­ку. Ах­мат Вішна сидів ко­ло од­чи­не­но­го вікна, ди­вив­ся на ве­лич­ну кар­ти­ну і за­ду­мав­ся. В па­лаці йо­го жінка Фатьма му­чи­лась од ро­ди­ва.

Вдарив страш­ний грім над са­мим па­ла­цом. Блис­кав­ка змією впа­ла в од­чи­не­не вікно, Ах­мат Вішна впав мерт­вий… В той час ца­ри­ця по­ро­ди­ла си­на. Син був не­жи­вий. Зо­ло­та блис­кав­ка впа­ла на ди­ти­ну, ди­ти­на ожи­ла і зап­ла­ка­ла. То Гро­мо­вик упав блис­кав­кою, дав жи­вот­тя си­нові і, пе­ре­ле­том, жар­ту­ючи, вбив батька. Ма­ти да­ла си­нові імен­ня Саіб.

Почав Саіб підрос­та­ти. Ца­ри­ця прис­та­ви­ла до нього Га­ру­на-па­шу, щоб він дог­ля­дав си­на і виг­лядів, ви­хо­вав йо­го на рад­жу. Га­рун прис­та­вив до Саіба вчи­телів. Ма­ленький Саіб був ду­же ро­зум­ний хло­пець і вчив­ся так доб­ре, що не­за­ба­ром став тро­хи не ро­зумнішим за сво­го на­пут­ни­ка і вчи­те­ля, за­би­вав ба­ки в зма­ган­нях Га­ру­нові-паші.

«О, по­га­но! - по­ду­мав Га­рун-па­ша. - З Саіба вий­де ду­же ро­зум­ний рад­жа, а се для ме­не і для всіх пашів не на ру­ку».

Ото він на­го­во­рив Фатьмі, що вчи­телі вже ду­же мор­ду­ють ца­ре­ви­ча на­укою.

- Борони бо­же, ще ди­ти­на зас­лаб­не і ум­ре! - ка­зав він ца­риці. Ца­ри­ця пой­ня­ла віри й поп­ро­го­ни­ла вчи­телів, а книж­ки по­за­ми­ка­ла в скри­ню. Га­рун-па­ша звелів учи­ти Саіба муштрів.

- Тобі, ца­ре­ви­чу, тре­ба вчи­тись во­юва­ти. Меч тобі в ру­ки, а не книж­ка! - ска­зав Га­рун-па­ша до Саіба. - Ти ко­лись бу­деш слав­ним рад­жею. Тобі тре­ба бу­де во­юва­ти, землі за­би­ра­ти, царст­ва руй­ну­ва­ти та сла­ви до­бу­ва­ти.

Але Саіб ду­же ба­жав чи­та­ти книж­ки, бо в йо­го був ве­ли­кий по­тяг до кни­жок. Але ма­ти од­ня­ла книж­ки, і він му­сив щод­ня мушт­ру­ва­тись.