Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 19

- Цене кар­ти­ни. То, бач, по­на­мальову­ва­не людське тіло й звер­ху, і все­ре­дині з част­ка­ми нут­ра, шлун­ком та печінка­ми, - ска­зав док­тор.

Никон для­вою хо­дою по­ди­бав попід стіна­ми й ог­ля­дав ду­же вваж­ли­ве кож­ний ма­лю­нок, але нічо­го не втя­мив та все пи­тав у док­то­ра. Ула­се­вич встав і наш­вид­ку оповів йо­му де­що за ма­люн­ки. Ни­кон при­див­лявсь, де в лю­ди­ни ко­са та шлу­нок, де нир­ки, до лег­ке, який на взір мо­зок. Зго­дом потім він сів на стільці, але все зир­кав на ма­люн­ки, котрі, знать, ду­же йо­го заціка­ви­ли.

- А це що в вас? - спи­тав Ни­кон, по­ка­зу­ючи очи­ма на п'яніно.

- Це п'яніно, чи фор­теп'ян, на кот­ро­му я граю, - ска­зав док­тор.

- Я фор­теп'яна ба­чив в од­но­го на­шо­го ба­тюш­ки, а цю шту­ку я ба­чу впер­ше. Чи на йо­му так са­мо гра­ють, як і на фор­теп'яні? - спи­тав Ни­кон.

- Однаковісінько, - ска­зав Па­рафієвський і, встав­ши, одс­ло­нив віко й торк­нув пальця­ми кілька кла­вишів.

- Так са­мо мо­ло­точ­ки тор­ка­ють стру­ни, як і в фор­теп'яні? - спи­тав Ни­кон.

- Достоту так, тільки в йо­му стру­ни по­чеп­лені навс­ко­си, а не впо­довж, як у фор­теп'яні, - ска­зав Ула­се­вич, по­со­ву­ючи ста­кан до Ни­ко­на.

- Я ду­же люб­лю співи та му­зи­ку, але на моє без­го­лов'я не вмію ні на чо­му гра­ти, тільки ча­сом бав­люсь дур­ною сільською сопілкою, - ска­зав Ни­кон.

- І то му­зи­ка! Ад­же ж дівча­та ча­сом тан­цю­ють і під сопілку, як не­ма троїстих му­зик, - про­мо­вив фер­шал.

Никон сьорбав прос­тиг­лий чай не ха­па­ючись та все зо­рив по ма­люн­ках і пильно до­див­лявсь до їх, зацікав­ле­ний та­кою но­вин­кою, якої він зро­ду не ба­чив.

- Я оце про­чув, що ви при­бу­ли з Києва, і зу­мис­не зай­шов до вас, щоб по­зи­чить яких-не­будь кни­жок для чи­тан­ня, - ска­зав Ни­кон зго­дом, обер­нув­шись до док­то­ра.

- Я навіз де­яких кни­же­чок. Ко­ли маєш охо­ту до чи­тан­ня, то й по­зи­чу. Он ди­вись! Ото нові ук­раїнські кни­жеч­ки, що по­ви­хо­ди­ли не­дав­неч­ко.

Никон узяв у ру­ки кни­жеч­ки й пе­рег­лядів їх з цікавістю.

- Оці ук­раїнські книж­ки най­більше при­па­ли мені до впо­до­би, бо я все до­чис­та роз­би­раю, що во­но по­на­пи­су­ва­но. Та во­ни та­ки цікав­лять ме­не й тим, що в їх пи­са­но все про нас, се­лян, та про на­ше жит­тя, - ска­зав Ни­кон.

- Та Ни­кон та­ки тя­мить ба­гацько в цій справі, бо на­пам'ять знає сли­ве усього Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Він і сам скла­дає ук­раїнські вірші. З йо­го та­ки доб­рий віршо­маз, - обізвав­ся фер­шал.

- Напам'ять - не на­пам'ять, а «Коб­за­ря» я про­чи­тав усього, та ще й не раз. Я ду­же люб­лю чи­та­ти вірші, та ще й пи­сані на­шою сільською ук­раїнською мо­вою. І чи­таю. І ніби все співаю та й співаю. І на­чи­та­юсь, і ніби вод­но­раз і наспіва­юсь дос­хо­чу. Аж на душі стає лег­ше й ве­селіше, - ска­зав Ни­кон.

- А дру­гим хлоп­цям ви чи­та­ли які кни­жеч­ки? - спи­тав док­тор, пе­ре­хо­дя­чи з ти на ви, бо йо­му ста­ло ніяко­во ти­кать на та­ко­го па­руб­ка, кот­рий ба­га­то де­чо­го про­чи­тав.

- Читав. Я дос­тав «Ка­те­ри­ну» та «Най­мич­ку», дос­тав «Сіру ко­би­лу» та «Гол­ку». Та з тією «Сірою ко­би­лою» бу­ло мені чи­ма­ло кло­по­ту. Тро­хи не з усього кут­ка на­тов­пом збіглись до ме­не па­руб­ча­ки, навіть і чо­ловіки, та все: «Чи­тай та й чи­тай ту «Сіру ко­би­лу»! Вже во­ни мені аж ос­то­гид­ли, бо на­до­ку­чи­ли.

- То ти чи­тай їм оці новіші кни­жеч­ки, - ска­зав док­тор.

- Спасибі вам за цю ра­ду! На селі труд­но доп'ясти будлі-яку книж­ку. А ко­ли оце ви на­вез­ли но­вих кни­же­чок, то й лю­де чи­та­ти­муть на­зах­ват, і я сам чи­та­ти­му для їх. Лю­дей на селі тре­ба всіх вчи­ти й на­пу­тю­вать, бо усі лю­де бра­ти і всі по­винні по­ва­жать й лю­би­ти од­но дру­го­го і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цу­ра­юсь і не тям­лю, навіщо то інші лю­де нех­ту­ють ни­ми… Усі лю­де на світі бра­ти.

«Чи не штунд ча­сом оцей Ни­кон?» - май­ну­ла в Ула­се­ви­ча дум­ка.

Вчитель і фер­шал одріза­ли собі по шмат­ку ков­ба­си й по­ча­ли по­луд­ну­вать.

- Полуднуй, Ни­ко­не, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич.

- Не хо­чу. Спа­сибі вам! Та мені якось і не при­па­дає до сма­ку м'яси­ще. Їси та й не­са­мохіть все міркуєш, що лю­де за­ко­ло­ли сви­ня­ку, не­на­че якісь ли­ходії, або­що. Це ж все од­но, шо ду­шо­губст­во. Якось во­но тро­хи ніяко­во; аж ги­дуєш, як їси, хоч я й не гид­ли­вий вдав­ся.

- Але ж усі лю­де, без со­ро­му каз­ка, ріжуть во­ли й вівці та й вжи­ва­ють м'ясо собі на по­жи­вок, не дба­ючи про те, чи го­диться їсти свіжи­ну, чи ні, - обізвав­ся вчи­тель.

- Воно то так. Але хто має пра­во різа­ти й ко­лоть уся­ку жи­во­ти­ну, ко­ли бог сот­во­рив кож­не створіння зад­ля то­го, щоб во­но жи­ло? Як на ме­не, як на мій пог­ляд, то не тре­ба б і жи­во­тин різать, і нічо­го не вби­ва­ти, навіть мух і ко­марів не ду­шить; нічо­го не вби­ва­ти й не різать, шо жи­вотіє на світі, - ска­зав по­важ­но Ни­кон.

- А як в вас за­ве­деться ну­жа або бло­хи? Нев­же й нужі не мож­на вби­вать? - спи­тав всмішки вчи­тель.

- Атож! І ну­жа, й бло­хи, і бло­щиці, і уся­ка не­потріб - все те створіння бо­же, і не ми да­ли йо­му жи­вот­тя. Ну­жу мож­на й не за­во­дить на собі, або ко­ли за­ве­лась, то мож­на ски­нуть з се­бе. Не­хай жи­вотіє будлі-деінде. А бло­щиць і тар­канів в нас у ха­тах не­ма й за­во­ду. То в місті цього доб­ра є до­волі.

Уласевича й справді заціка­ви­ла та­ка Ни­ко­но­ва філо­софія, що ски­ну­лась на буддійську. Він був пев­ний, що Ни­кон штунд або при­най­мні має по­тяг до штун­ди.

- Не по­ду­май­те, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, що Ни­кон штунд, - обізвавсь фер­шал, з жа­до­бою го­лод­ної лю­ди­ни упліта­ючи на всі зас­та­ви смач­ну міську ков­ба­су, аж ще­ле­пи в йо­го лу­ща­ли. - Ни­кон не цу­рається й горілоч­ки.

- Атож! Я й не спо­чу­ваю штун­дам че­рез те, що во­ни за­бо­ро­ня­ють вжи­вать горілку. Чо­му ж пак здо­ро­во­му або нат­руд­же­но­му чо­ловікові не ви­пить чар­ки горілки? - ска­зав Ни­кон.

- Та Ни­кон вже пе­реріс штун­ду, - обізвав­ся вчи­тель.

- Еге, Ни­ко­не, ви пе­ре­рос­ли штун­ду? - спи­тав док­тор.

- Невтямки мені, чи я пе­реріс, чи я не доріс до неї, чи я дійшлий, чи ще не­доліток. Цьому я невідо­мий, - про­мо­вив Ни­кон по­ва­гом, навіть якось бай­дуж­но, вти­рив­ши свої круглі сіру­ваті ясні очі в ма­люн­ки на стіні.

- Де вже пак лю­де не різа­ти­муть ху­до­би, ко­ли во­ни ріжуть один од­но­го на войні. А ти, Ни­ко­не, ще хо­чеш, щоб лю­де не бра­ли на заріз ка­банів та льох, та волів, - обізвавсь фер­шал.

- Хіба ж ото гар­но? Лю­де не по­винні різа­тись на войні, не­на­че ска­жені або й бо­жевільні. Мені здається, що во­ни спер­шу збо­же­воліють, а потім вже штри­ка­ють спи­са­ми та шаб­ля­ми один дру­го­го в гру­ди, - ска­зав Ни­кон вже тро­хи зас­му­че­ним го­ло­сом.

- Та й та вся різа­ни­на діється не доб­рохіть, а під за­га­дом. Хто ж та­ки схотів би доб­рохіть ко­ло­ти та різать лю­дей, як­би не за­га­ду­ва­ли? Ви­га­ду­ють оту різа­ни­ну, ма­буть, якісь навісні лю­де, а не хрис­ти­яни. Ко­му ж при­па­де охо­та різать лю­дей? Еге! усе не ли­хо стається в лю­дей з не­тя­му­чості, - го­во­рив далі Ни­кон і все вваж­ли­во ди­вив­ся на кар­ти­ни ти­хи­ми за­дум­ли­ви­ми очи­ма, не­на­че там ви­чи­ту­вав свої власні дум­ки, ніби во­ни бу­ли по­на­пи­су­вані там десь на ма­люн­ках.

- Никон ду­же помірко­ва­на лю­ди­на! Ча­сом шу­гає і в еко­номічні вивідки, - ска­зав Па­рафієвський, ско­са по­зи­ра­ючи на Ни­ко­на з осміхом.

- Де ж пак не шу­гать, ко­ли нам, се­лю­кам, ду­же скрут­но до­во­диться в ос­танні ча­си, - обізвавсь Ни­кон. - Світ поділив­ся на дві по­ло­вині: на ба­га­тирів і на бідно­ту та го­ло­ту. Од­на по­ло­ви­на має все, а дру­га зос­та­лась тро­хи не з по­рожніми ру­ка­ми. І не хо­чеш ду­мать, а дум­ки­та гад­ки самі лізуть в го­ло­ву, аж на­би­ва­ються. А хіба ж це доб­ре? Навіщо то бог дав од­ним ба­гатст­во, а дру­гим злидні та бідність?