Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

Висьорбавши хап­ком два ста­ка­ни чаю, він за­раз взяв­ся за ро­бо­ту: розібрав свої лікарські книж­ки й по­чав пе­ре­див­ляться та чер­ка­ти ка­ран­да­шем по краєчках кни­ги, що бу­ло ду­же потрібно ви­пи­са­ти в по­пу­ляр­ну кни­жеч­ку для на­ро­ду. Ула­се­вич ро­бив цю ро­бо­ту за­люб­ки. Він був з тих пад­ко­ви­тих на вда­чу лю­дей, що ко­ли їм ча­сом щось при­па­де до впо­до­би або за­ма­неться щось зро­бить, то во­ни бе­руться за ро­бо­ту та­ки за­раз, не одк­ла­да­ючи на­далі ні на од­ну хви­ли­ну. І ця ро­бо­та зай­ня­ла йо­го й заціка­ви­ла. І йо­го нудьга десь ділась, не­на­че її сте­по­вий вітер розвіяв по ле­ва­дах та сіно­жа­тях.

Місяць ми­нув за ро­бо­тою, як один день, так що мо­ло­дий док­тор навіть не зог­лядівсь. Він хо­див щод­ня до ла­за­ре­ту. Кмітли­вий на вда­чу, він вваж­ли­во кмітив і за на­род­ним жит­тям, де тільки при на­годі йо­му трап­ля­лось сти­ка­тись з людьми. Знай­шлось на селі чи­ма­ло просвіче­них лю­дей, з кот­ри­ми йо­му бу­ло приємно поз­най­оми­тись й навіть поєднаться.

Якось з по­чат­ку мая вже над­вечір зай­шли до йо­го фер­шал Яків Вер­бицький та вчи­тель однієї Дри­жипільської шко­ли Анд­ро­ник Іва­но­вич Па­рафієвський. Во­ни сиділи в світлиці ко­ло сто­ла й пи­ли чай. Роз­мо­ва йшла жва­во, ве­се­ло. І Па­рафієвський, і Вер­бицький бу­ли обид­ва з пе­ресвідчен­ня­ми, спо­чу­ва­ли се­ля­нам і не цу­ра­лись на­ро­ду. Па­рафієвський, вже літній, пле­чис­тий та здо­ро­вий, був ду­же блідий на ви­ду. Він був міща­нин з не­да­ле­ко­го повіто­во­го міста, вчив­ся тільки в міській школі й ви­дер­жав ек­за­мен на вчи­те­ля. Але це був чо­ловік з та­ким ро­зу­мом і та­кий на­чи­та­ний, що, слу­ха­ючи йо­го, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, ніби він вчив­ся в будлі-якій більшій школі. Па­рафієвський завсігди дбав за са­моп­росвітність, лю­бив чи­та­ти, скрізь дос­та­вав книж­ки та жур­на­ли, де тільки мож­на бу­ло їх роз­до­буть. Чи­малі ро­зумні карі очі на блідо­му за­ниділо­му ши­ро­ко­му об­личчі над­да­ва­ли йо­му виг­ляд та­ла­но­ви­тої інтелігент­ної лю­ди­ни.

Фершал Яків Вер­бицький був ще мо­ло­дий хло­пець з місце­вих міщан. Про­вор­ний та жва­вий, не­ве­лич­кий на зріст та круг­ло­ви­дий, з чор­ни­ми товс­теньки­ми бро­ва­ми, з ма­леньки­ми жва­ви­ми очи­ма, го­во­рю­чий, ціка­вий на язик, він ні на хви­ли­ну не міг всидіть на стільці, все во­ру­шивсь, роз­пи­ту­вав або щось оповідав. Не­ве­лич­ка низько обст­ри­же­на чор­но­во­ло­са го­ло­ва все ніби кру­ти­лась на шиї, а круглі вуш­ка, ду­же за­ко­пир­чені кінчи­ка­ми на­пе­ред, стриміли по обид­ва бо­ки го­ло­ви, не­на­че в хов­раш­ка або в ла­соч­ки. Він ду­же ски­дав­ся на сільсько­го жва­во­го па­руб­ча­ка, пе­ре­дяг­ну­то­го в міське уб­ран­ня.

Міщанська опрічна по­ло­ви­на дом­ка че­рез сіни тро­хи пок­ра­ща­ла, обс­тав­ле­на віденськи­ми стільчи­ка­ми, обвіша­на ана­томічни­ми ма­люн­ка­ми. Блис­ку­че п'яніно на­да­ва­ло світлиці виг­ляд міський. Яків Ула­се­вич вмів гра­ти на фор­теп'яні. Він вив­чив­ся грать ще вдо­ма в сво­го батька, бо ду­же лю­бив му­зи­ку. П'яніно він ку­пив на вип­лат в од­но­го сусіда док­то­ра, що виїхав на но­ве місце й не ду­же до­ро­жив­ся, спро­дав­ши йо­го на од'їзді сли­ве за півціни.

На столі па­ру­ва­ли ста­ка­ни з по­на­ли­ва­ним чаєм. Окріп в по­лос­кальниці теж па­ру­вав. По столі бу­ли по­роз­ки­дані ук­раїнські по­пу­лярні, не­дав­но ви­дані кни­жеч­ки. Дія діялась в другій по­ло­вині вісімде­ся­тих років XIX віку, ко­ли здебільшо­го вже по­ча­ли пот­ро­ху про­пус­кать де­які ук­раїнські книж­ки на­родні й дрібні, і чи­малі. Яків Ки­ри­ко­вич ко­хав­ся в ук­раїнсько­му письменстві ще змал­ку. Він те­пер по­ка­зу­вав київські но­вин­ки своїм знай­омим. Па­рафієвський і фер­шал ки­ну­лись до кни­жок, ха­па­ли в ру­ки то од­ну, то дру­гу й пе­рег­ля­да­ли за­го­лов­ки. Їм, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли до впо­до­би ці но­вин­ки. Во­ни обид­ва якось несвідо­мо спо­чу­ва­ли до ук­раїнсько­го письменст­ва, бо ро­ди­лись і зрос­ли між міща­на­ми та се­лю­ка­ми.

- От спа­сибі вам, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, що ви на­вез­ли нам оцих ціка­вих но­ви­нок, - го­во­рив вчи­тель. - В нас ту­теч­ки та­ка глу­ши­на, що про ці нові ук­раїнські книж­ки нігде навіть не по­чуєш.

- Не то що їх не по­ба­чиш, а справді ні од ко­го й не по­чуєш, - обізвав­ся фер­шал. - Як­би я оце ви­пад­ком не по­ба­чив їх, то за їх нічогісінько й не знав би до су­ду, до віку.

- Я слу­жив по кількох се­лах. Бу­ло за­ход­жу до ба­тю­шок, за­ход­жу й до дідичів про­сить будлі-яких кни­жок для чи­тан­ня, бо ду­же люб­лю чи­та­ти, а влітку, на на­ших дов­гих ва­каціях, як не маю ро­бо­ти, ки­да­юсь до кни­жок прос­то-та­ки з нудьги, - ка­зав вчи­тель. - Од­же ж у нашій око­лиці ма­ло кни­жок навіть в дідичів, а ук­раїнських кни­жок я ні в однісінько­го па­на й не ба­чив, опріч хіба Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Я примічаю, що наші ук­раїнці аж над­то вже нецікаві на вда­чу.

- Одже ж ви вга­да­ли, - обізвавсь Ула­се­вич.

- От би пус­тить оці кни­жеч­ки між на­ши­ми се­ля­на­ми, - ска­зав вчи­тель.

- Нам та­ки тре­ба б роз­пус­кать поміж се­ля­на­ми оці кни­жеч­ки. От ми не­за­ба­ром і за­хо­ди­мось ко­ло цієї спра­ви, ко­рис­ної для тем­но­го на­ро­ду. Ко­ли б тільки ще знай­ти кількох просвітніх по­ма­гачів з-поміж са­мих се­лян, чо­ловіків або па­рубків, - го­во­рив далі Ула­се­вич.

- Є в нас і такі! Во­ни зго­дяться на це, - обізвав­ся Вер­бицький.

- Це, пев­но, Ни­кон Куч­ма? Еге так? - спи­тав вчи­тель.

- Атож! Він лю­бе чи­та­ти і навіть сам скла­дає ук­раїнські вірші, завів хор з па­рубків. О, Куч­ма на це ми­тець! Вже пи­тав у ме­не, чи не мож­на б пак ча­сом в вас дос­тать кни­же­чок для чи­тан­ня. Пев­но, не­за­ба­ром прий­де до вас на одвіди­ни.

- Кучма та­кий! Це прав­да. Він по­ма­гає од­но­му з на­ших вчи­телів цер­ков­ної шко­ли справ­лять півчу, а ча­сом і ре­ген­тує в церкві; слу­жив років зо два за наг­ля­да­ча при вчи­те­леві в школі. Він доб­ре знає но­ти, тя­ме співи, має доб­ро­го ба­ри­то­на й ду­же лю­бе співать, - ска­зав вчи­тель.

- От як­би по­ко­рис­ту­ва­тись ним, щоб че­рез йо­го роз­пов­сюд­ню­вать наші кни­жеч­ки! - ска­зав Ула­се­вич. - Та ще, будьте лас­каві, на­мов­ляй­те на селі лю­дей, щоб да­ва­ли сла­бих до ла­за­ре­ту, та не кли­ка­ли до їх зна­хурів та зна­ху­рок.

- Добре, доб­ре! - ска­зав вчи­тель.

- От і спа­сибі вам! Спа­сибі, що прис­таєте до спілки, - ска­зав Ула­се­вич, ду­же ра­дий, що нат­ра­пив на кількох лю­дей, котрі згод­жу­ва­лись ста­ти йо­му до по­мочі.

- Ми вам не­за­ба­ром нап­хаємо не­ду­жих «пов­ну ха­ту і кімна­ту, ще й подвір'ячко», як співа­ють в пісні, - ска­зав вчи­тель.

- Не так-то лег­ко й нап­хать, ко­ли док­то­рам до­во­диться йти на пе­ре­мо­ги з зна­хур­ка­ми, - про­мо­вив фер­шал, осміха­ючись.

- Побачимо, хто ко­го пе­ре­мо­же. Мо­же, я та­ки якось та пе­ре­мо­жу, - до­дав Ула­се­вич.

Рипнули двері. В світли­цю увійшов ви­со­ченький, ру­ся­вий та круг­ло­ви­дий па­ру­бок. На йо­му був крам­ний по­пе­ляс­тий ку­ценький жу­пан, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом. Чо­бо­ти з ви­со­ки­ми лис­ню­чи­ми ха­ля­ва­ми бу­ли на кор­ках. Він поз­до­ров­кавсь і привітав­ся з усіма, по­дав­ши ру­ку.

- От і Ни­кон! За вов­ка про­мов­ка, а вовк у ха­ту! - ска­зав фер­шал.

- Цебто за ме­не? - спи­тав Ни­кон з лед­ве примітним осміхом.

- Атож! Зга­ду­ва­ли про те­бе та оце са­ме ба­ла­ка­ли та­ки за те­бе, - обізвав­ся вчи­тель.

Никон якось со­ром­ли­во спус­тив віка й вії і вту­пив очі в поміст.

- Сідай, Ни­ко­не, до сто­ла та ви­пий ста­кан чаю, - про­мо­вив Ула­се­вич до гос­тя, ски­да­ючи бист­рим оком йо­го тон­ку та струн­ку пос­тать.

- Як дас­те чаю, то й вип'ю, - ска­зав Ни­кон і все зо­рив по світлині та по стінах. Йо­го, оче­ви­дяч­ки, заціка­ви­ли здо­ро­венькі ана­томічні й інші ма­люн­ки, по­чеп­лені по стінах нарізно од­на од дру­гої.

- Що це за ма­люн­ки в вас? Чи не такі кар­ти­ни, чи що? - спи­тав Ни­кон, не сіда­ючи на стілець.