Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 47

- Тепер літо: нар­ци­си вже одцвілись, - ска­за­ла Ма­ня.

- Я піду в оран­же­рею й дос­та­ну там нар­цисів. Я зве­лю са­дов­ни­кам по­са­ди­ти нар­ци­си в ва­зоні. Не­хай во­ни при­си­лу­ють їх вдру­ге, втретє зацвісти для вас! Я ви­пи­шу вам нар­цисів з-за гра­ниці, з тих країв, де в час на­шо­го літа бу­ває вес­на! - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Оце! для ме­не так бу­де­те кло­по­та­тись? - ска­за­ла Ма­ня.

- Буду! я ла­ден усе зро­би­ти для вас, бо не мо­жу жи­ти без вас! - ска­зав Фе­сен­ко ти­хо, тро­хи не на са­ме вуш­ко Мані. Ма­ня пе­ре­ля­ка­лась і вже тро­хи не бігла до сто­ла, де сиділа ма­ма й на­ли­ва­ла чай.

- Я люб­лю вас, люб­лю стра­шен­но! Я вас по­лю­бив од то­го ча­су, як по­ба­чив ваші карі очі, - го­во­рив Мані на ву­хо Фе­сен­ко, ха­па­ючись поспіша­ти за Ма­нею, бо во­на вже не йшла, а сли­ве підтюп­цем бігла до сто­лу. Во­на не зна­ла, ку­ди йти, де схо­ва­тись од тієї роз­мо­ви, зби­лась з стеж­ки і йшла по траві. Добігла во­на до сто­лу і впа­ла на стілець, не­на­че під кри­ло своєї неньки-обо­рон­ниці, як те кур­ча, що хо­вається од шуліки під квоч­ку. Тут тільки Ма­ня лед­ве опам'ята­лась. Нав­роцька гля­ну­ла на Ма­ню, на її стри­во­же­не та чер­во­не, як жар, ли­це і зраділа.

«Щось бу­ло між ни­ми, щось бу­ло! Не­дур­но ж Ма­ня так по­чер­воніла й за­са­па­лась. Бідна дівчи­на! Аж ву­ха по­чер­воніли».

Навроцька зраділа. Во­на гля­ну­ла на Фе­сен­ка спри­я­ючи­ми со­ло­деньки­ми очи­ма. Усе її бліде ма­то­ве ли­це од­ра­зу, ста­ло не­на­че со­лод­ке, не­на­че во­на лиз­ну­ла аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня.

- Що це ви? вже й на­гу­ля­лись? так швид­ко? - спи­та­ла Нав­роцька в Мані.

- Вже, ма­мо, - обізва­лась Ма­ня. - Я тро­хи вто­ми­лась, і в ме­не ніби чо­гось но­ги об­важніли.

- Мабуть, ма­ло хо­ди­те, ма­ло гу­ляєте? Еге так? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Мало. Ми більше си­ди­мо вдо­ма вдвох з ма­мою, - ска­за­ла Ма­ня.

- Вранці хо­ди­мо в мо­нас­тир до церк­ви, а вве­чері хо­ди­мо ку­па­тись, та й до­волі з нас цього, - обізва­лась лас­ка­венько Нав­роцька. - В ме­не, бач­те, та­ка дум­ка, що мо­ло­дим пан­нам не го­диться швен­дя­ти по всіх усю­дах та да­ле­ко од­би­ва­тись од до­му.

- Правда, Раїсо Ми­хай­лівно, свя­та прав­да. Для жен­щи­ни най­кра­ще місце дім, а для на­шо­го не­гар­но­го по­лу - служ­ба, - ска­зав Фе­сен­ко.

«От са­ме доб­рий час поп­ро­си­ти Ма­ни­ної ру­ки в ста­рої! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Са­ме доб­рий час! Ста­ра те­пер пом'якіша­ла, як віск ко­ло вог­ню… Тільки Ма­ня, ли­бонь, зля­кається… та ще й дре­ме­не з пе­ре­ля­ку в ха­ту… Але поп­ро­шу ру­ки, поп­ро­шу… Що бог дасть!»

Нетерплячка бра­ла Фе­сен­ка. Він лед­ве вдер­жав зу­ба­ми язи­ка. Двад­цять п'ять ти­сяч ма­ни­ли йо­го, аж не­на­че драж­ни­лись.

«Це я третій раз в їх в гос­тях, - сну­ва­лась дум­ка в Фе­сен­ка. - Ма­буть, бу­де геть-то швид­ко. Я й там, в куп­ця, впіймав об­лиз­ня, бо тричі був в йо­го в гос­тях і за­раз поп­ро­сив ру­ки йо­го доч­ки… Ста­ра ду­же ети­кет­на да­ма. Ще не час, ще не час… Але не ви­дер­жу, ой, не ви­дер­жу!»

Сам язик ви­ла­зив у йо­го з ро­та. Він вже роз­зя­вив ро­та й хотів сва­та­тись.

- Добривечір вам! - про­мо­вив по­зад йо­го ста­рий Нав­роцький.

Фесенко схо­пив­ся з місця, як опе­че­ний. За Нав­роцьким сто­яв Ко­маш­ко, а ко­ло йо­го Са­ня.

- Доброго здо­ров'я! доб­ро­го здо­ров'я! - ска­зав Фе­сен­ко й лап­нув ру­кою го­ло­ву. Ру­ка не знай­шла на го­лові циліндра й лап­ну­ла на­да­рем­но лоб. Фе­сен­ко вхо­пив стілець і по­дав йо­го Нав­роцько­му; потім вхо­пив дру­гий і по­дав Сані.

- Не кло­почіться; я й са­ма візьму собі стільця, - ска­за­ла Са­ня.

- Щоб зро­би­ти вам приємність… делікатність, - го­во­рив Фе­сен­ко й ухо­пив третього стільця й су­нув йо­го… Ко­маш­кові.

- Не тур­буй­тесь на­да­рем­но. Я й сам знай­ду собі місце, - ска­зав Ко­маш­ко, осміха­ючись.

- Щоб зро­би­ти вам приємність, приємність, - мим­рив Фе­сен­ко підсо­лод­же­ним го­ло­сом, зви­ва­ючись граціозною гнуч­кою га­дюч­кою на усі бо­ки. Він по­дав ру­ку Ко­маш­кові. Той тільки здвиг­нув пле­чи­ма й тик­нув йо­му свою ру­ку: на, мов, ко­ли хоч!

«Мабуть, вчи­нив мені знов якусь по­тай­ну ка­пость, - по­ду­мав Ко­маш­ко, - бо ко­ли Фе­сен­ко до ко­го ду­же ввічли­вий, ко­му ни­зенько кла­няється, по­да­ючи ру­ку, то на­пев­но він вже вчи­нив будлі-яку по­тай­ну ко­вер­зу».

Навроцький гля­нув на Ма­ню, Ма­ня горіла, як не­опа­ли­ма ку­пи­на. Гля­нув він на жінку - в жінки на лиці й в очах бу­ла якась бла­го­дать.

«Щось ста­лось! Накльовується, ма­буть, дру­гий зять, а мо­же, вже й нак­лю­нув­ся, - по­ду­мав ста­рий. - Оце лиш­ко! Як же мені те­пер го­во­ри­ти з дво­ма зя­тя­ми? Це бу­де та­ка дип­ло­матія, що й сам Бісмарк не пот­ра­пив би, на яку сту­пи­ти. З од­ним го­во­ри - ски­дай маш­ка­ру, з дру­гим го­во­ри - на­су­вай маш­ка­ру на ввесь вид. Тре­ба бу­ло пос­лу­ха­ти жінки. Ка­за­ла ж во­на: ніко­ли не ски­дай те­пер маш­ка­ри й спи в маш­карі. А бо­дай не­чис­тий взяв цього Фе­сен­ка! Зав­дав мені на старість ро­бо­ту».

Усі посіда­ли й дов­генько мов­ча­ли. По один бік сиділо три душі, і по дру­гий три душі й тільки пог­ля­да­ли че­рез стіл одні на од­них. Усі по­чу­ва­ли ду­же ви­раз­но, що за сто­лом си­дить «пра­ва й ліва». Ста­ра Нав­роцька зна­ла це доб­ре й по­чу­ва­ла, що їй до­ве­деться за­во­ди­ти ма­ши­ну, бо ма­ши­на бу­ла лад­на сто­яти хоч би й до страш­но­го су­ду.

«Треба по­чи­нать самій. Нічо­го не по­мо­же, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Але з чо­го по­ча­ти? Па­ничі вчені лю­де… Тре­ба по­ча­ти за щось вче­не або при­най­мні щось схо­же на це».

І в її го­лові швид­ко по­тяг­ли­ся, як ра­зок на­мис­та, те­ми для роз­мо­ви: го­ди­на, не­го­да, гор­нич­на, ку­хо­вар­ка, аб­ри­ко­со­ве ва­рен­ня, сині бак­ла­жа­ни, вчо­рашній нес­мач­ний борщ…

«Ні, не ви­па­дає! Ну ніяк собі не знай­ду доб­ро­го сю­же­ту. Оце мо­ро­ка мені!» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

Надворі бу­ло ти­хо, як в вусі. Ко­ли нес­подіва­но схо­пив­ся з мо­ря вітрець і ніби гост­рою стрілою пе­ре­летів че­рез акації. Лист за­шумів, за­ше­лестів, не­на­че тро­хи по­го­монів, і знов сти­ши­лось над­ворі. Один лис­то­чок впав на стіл. Фе­сен­ко схо­пив­ся, вхо­пив лис­то­чок і делікат­но пус­тив на тра­ву, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не роз­бив­ся. Усі мов­ча­ли й не­на­че чо­гось сер­ди­лись.

- Вітер… - про­мо­ви­ла Нав­роцька. - Яка чу­до­ва цього ве­чо­ра по­го­да! - в кінці всього про­мо­ви­ла ста­ра Нав­роцька.

- Еге! - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Див­ний, пиш­ний вечір!

Саня осміхну­лась. Нав­роцька зир­ну­ла на Са­ню сер­ди­то.

- Що ж ви те­пер чи­таєте? - спи­та­ла Нав­роцька в Ко­маш­ка й аж зраділа, що та­ки знай­шла ви­со­ку ма­терію для роз­мо­ви.

- Тепер я чи­таю кни­гу людсько­го сер­ця, - обізвав­ся зне­хо­тя Ко­маш­ко. Ма­ня ки­ну­ла на йо­го очи­ма. «Яку чуд­ну книж­ку він чи­тає, - по­ду­ма­ла во­на. - Це, ма­буть, не фран­цузька, а англійська, бо так чуд­но зветься».

- Погода та­ка гар­на, що й моя Ма­ня оце гу­ля­ла з па­ном Фе­сен­ком, - не втерпіла Нав­роцька, щоб не пох­ва­ли­тись.

- Мав ве­ли­ке щас­тя гу­ля­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - од­ка­зав Фе­сен­ко з ле­геньким пок­ло­ном до Нав­роцько­го.

- І да­ле­ко хо­ди­ли гу­ля­ти? - спи­та­ла Са­ня в Мані.

- Аж до мо­нас­ти­ря! - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- Мав приємність і щас­тя обійти з Марією Ха­ри­тонівною увесь парк, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- Як да­ле­ко! - ска­зав Нав­роцький.

Саня засміялась: до мо­нас­ти­ря бу­ло, мо­же, са­женів з со­рок.

- Мав приємність по­го­во­ри­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Доб­ре ви, Раїсо Ми­хай­лівно, вчи­ни­ли, що да­ли ва­шу доч­ку на на­уку в пансіон, а не в гімназію. Які пер­ли ви­хо­дять з пансіонів та з інсти­тутів! які пер­ли! їм ціни не­ма!

- А з універ­си­тетів та гімназій що ви­хо­дить? - одріза­ла Са­ня. - Чи пер­ли, чи діаман­ти?

- Не те, не те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно! - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко.