Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 46

Фесенко й Ма­ня пішли стеж­кою, що йшла між акаціями до мо­нас­тирських стін.

«Може, ця Ма­ня тільки так собі звер­ху свя­та та бо­жа, а в душі та­ка ро­зум­на, гост­ра та на­чи­та­на, як і її сест­ра Са­ня, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Во­ни ж з од­но­го код­ла, і не мо­же бу­ти, щоб Са­ня не на­па­ха­ла її своїм душ­ком… Ко­ли б ча­сом не опек­тись, як я опікся од Сані».

I Фе­сен­ко за­ду­мав­ся. Він не знав, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву. «А що як поч­ну роз­мо­ву за рожі та лелії, а во­на мені дасть од­ко­ша, як ота гост­ра Са­ня? - по­ду­мав Фе­сен­ко. - На кож­ний раз поч­ну з по­важ­них, ви­со­ких ма­терій».

- Ваша сест­ра ду­же роз­ви­та осо­ба, на­чи­та­на, ду­же здат­на до на­ук. Во­на кос­мо­політка, лю­бить усякі абст­ракції, те­орії, та сього­часні ідеї, та ви­сокі прин­ци­пи, - по­чав Фе­сен­ко.

«За що це він мені то­ро­чить? Щось мені нев­тям­ки, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Що то за сло­ва - кос­мо­політка, аб… аб… стракції, те­орії?» - на­си­лу ви­мо­ви­ла ці сло­ва Ма­ня в умі.

- Гм… еге, - од­ка­за­ла Ма­ня, зро­ду не охо­ча го­во­ри­ти. Що­до мо­ви во­на вда­ла­ся тро­хи в сво­го батька.

- А ви кос­мо­політка чи націонал­ка? Яких те­орій та прин­ципів ви дер­жи­тесь? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко.

Маню вра­зи­ли ті терміни.

«Це не­на­чеб­то фран­цузькі сло­ва, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Тре­ба пок­ли­ка­ти на поміч фран­цузьку гра­ма­ти­ку…» Во­на ки­ну­лась в думці до фран­цузької гра­ма­ти­ки, в фран­цузьку ети­мо­логію, і не знай­шла там тих слів. «Ой лиш­ко! За що це він ме­не пи­тає?» - по­ду­ма­ла во­на, а потім ска­за­ла:

- Ми… ми цього не вчи­ли в ма­дам Ро­же.

Фесенко за­ре­го­тав­ся в душі й при­ку­сив чер­воні гу­би.

- А ва­ша сест­ра та­ки лю­бить ці терміни, - ска­зав Фе­сен­ко.

«Що ж то Са­ня лю­бить та­ке чуд­не? - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Якісь терміни… гм… чи не ту­рецькі якісь міна­ре­ти?»

- Еге… лю­бить, лю­бить, - обізва­лась Ма­ня.

- Чи ва­ша сест­ра ча­сом не соціалістка? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Егеж, спеціалістка. Па­па ча­сом ка­же, що Са­ня спеціалістка, бо лю­бить вчи­ти в школі, ка­же, що й я спеціалістка, бо люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня.

- Ви ме­не не так зро­зуміли, Маріє Ха­ри­тонівно. Я не ка­жу за спеціальність ва­шої сест­ри. Що во­на доб­ра спеціалістка в пе­да­гогії, я то­му доб­ре відо­мий. Я ка­жу, що ва­ша сест­ра, хоч мо­ло­да, а вже знає доб­ре усякі соціальні ідеї, ціка­виться те­оріями. Ма­буть, ба­га­то чи­та­ла й знає усякі те­орії, - ска­зав Фе­сен­ко.

- Авжеж знає, бо во­на доб­ре вчи­лась в гімназії. Во­на має зо­ло­ту ме­даль. І в нас в пансіоні вчи­ли те­орію по­езії і про­зи, - бовк­ну­ла Ма­ня.

Фесенко на­си­лу вдер­жав­ся й тро­хи не за­ре­го­тав­ся го­лос­но. Щоб не засміятись, він го­лос­но каш­ля­нув.

«Це чис­та провінціальна ду­ре­па! В пансіоні ма­дам Ро­же в Ки­ши­неві нічо­го не ро­би­ли, по­га­но вчи­лись і тільки бай­ди­ки би­ли та фран­цузьку мо­ву вчи­ли», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Чи ва­ша сест­ра лю­бить ті те­орії ра­ди са­мих те­орій, чи прик­ла­дає їх до прак­ти­ки? - знов спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

Маня вже зовсім не ро­зуміла, за що він го­во­рить.

«Ой бо­же мій, як він го­во­рить по-вче­но­му! Нічо­го не втям­лю!» - по­ду­ма­ла Ма­ня і нічо­го не од­повіла. Бідна дівчи­на ог­ля­да­лась на всі бо­ки, не­на­че шу­ка­ла ма­тері для по­мочі.

«Ну, це не Са­ня! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - По­вер­тай ца­бе, бо соб ніку­ди. Ду­же ви­со­кий тон я взяв для цієї ду­рин­ди. Те­пер сміли­во мож­на по­чи­на­ти роз­мо­ву про лелії та рожі».

- Ви, ма­буть, те­пер ба­га­то чи­таєте? - по­чав Фе­сен­ко тро­хи пе­ре­го­дя. - Місци­на та­ка гар­на: мо­ре, скелі, акації, ко­раблі, білі вітри­ла. По­езія кру­гом! Са­мо­ти­на, ти­ша!

- Еге! - обізва­лась несміли­во Ма­ня. - Тільки ма­ма не доз­во­ля­ють мені ба­га­то чи­та­ти. Ка­жуть, що книж­ка­ми мож­на очі зба­вить. Са­ня не слу­хає ма­ми, чи­тає ба­га­то, та ще й ве­чо­ра­ми, і че­рез те в неї очі вже бо­лять; во­на ча­сом надіває оку­ля­ри.

- Оце не­гар­но, як мо­ло­денька й гар­на пан­на, як ви, та надіне оку­ля­ри. Ця шту­ка на­ле­житься до ста­рих. Бе­режіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не ба­чив ні в ко­го, - ска­зав комплімент Фе­сен­ко.

Маня по­чер­воніла. В неї по­чер­воніло навіть чо­ло, а що­ки не­на­че зай­ня­лись.

- Я те­пер чи­таю Го­го­ля… але… але ма­ма ка­же: пан­нам ще не го­диться чи­та­ти усього Го­го­ля, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- А Шев­чен­ка ви чи­та­ли? - спи­тав для шту­ки Фе­сен­ко, щоб ви­пи­тать в неї пог­ляд на ук­раїнщи­ну.

- Ні, не чи­та­ла. В па­пи є Шев­ченків «Коб­зар», але ма­ма ка­за­ла мені, щоб я йо­го не чи­та­ла: ка­же, що він на­пи­са­ний му­жицькою мо­вою. Ма­ма все дає мені фран­цузькі книж­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

«Буде са­ме та­ка жінка, якої мені тре­ба: не знає ніяких тих те­орій та ідей, нігде ме­не не скомп­ромітує, не опо­га­нить. Але щоб до­ла­ду роз­го­во­ри­тись з нею, тре­ба бра­тись або до му­зи­ки, або до рож та лелій», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Як же оце ви по­ки­ну­ли до­ма в Кишиневі свої квітки? Хто ж їх там дог­ля­да­ти­ме? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ми по­ви­но­си­ли ва­зо­ни в са­док і ска­за­ли, щоб на­ша гор­нич­на по­ли­ва­ла. Квітки не про­па­дуть. Ма­ма про­си­ла од­ну да­му, що жи­ве на нашій ву­лиці, наг­ля­да­ти, - ска­за­ла Ма­ня.

- Гарні в вас ва­зо­ни? - спи­тав Фе­сен­ко.

- О, ду­же гарні! Два фіку­си вже до­рос­ли до стелі. Ма­ма не знає, що з ни­ми ро­би­ти, бо зрізу­вать шко­да. А па­па жар­тує, ка­же мамі: «Візьміть та й підніміте на два ар­ши­ни сте­лю».

Фесенко за­ре­го­тав­ся. Ма­ня й собі засміялась.

- Ті фіку­си ще­пи­ла са­ма ма­ма. Тим-то во­на так ко­ло їх пильнує. І я са­ма своїми ру­ка­ми при­ще­пи­ла аж два.

- Аж два! - гук­нув ніби зди­во­ва­ний Фе­сен­ко. - І своїми руч­ка­ми?

- Своїми ру­ка­ми, - ска­за­ла Ма­ня. - Я са­ма й ре­зе­ду сіяла, а ма­ма сіяла айст­ри та лев­кої, - ска­за­ла Ма­ня.

- І зійшла ва­ша ре­зе­да? Ох, як я люб­лю ре­зе­ду! Це для ме­не най­кращі в світі квітки! Як мені хотілось би по­ди­ви­тись на ва­шу ре­зе­ду! - про­мо­вив з па­лом Фе­сен­ко.

- Приїдьте та й по­ба­чи­те! - ска­за­ла Ма­ня й са­ма зди­ву­ва­лась своїй сміли­вості.

- А ви мені доз­во­ли­те нар­ва­ти пу­че­чок на пам'ятку та на згад­ку? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Добре! - ска­за­ла Ма­ня, і знов в неї що­ки по­чер­воніли.

- Я той бу­кет схо­ваю в срібну та пер­ло­ву скриньку й дер­жа­ти­му на пам'ятку до са­мої смерті! - знов гук­нув з уда­ва­ним па­лом Фе­сен­ко.

- Нащо ви йо­го бу­де­те хо­ва­ти в скриньку? хіба він та­кий гар­ний? Є квітки ба­га­то кращі, ніж ре­зе­да, - ска­за­ла наївно Ма­ня.

- Ні, для ме­не не­ма кра­щих квіток, як ре­зе­да, бо, бо… бо ви її лю­би­те. А що лю­би­те ви, те люб­лю й я, - ска­зав Фе­сен­ко й заг­ля­нув Мані в самі очі.

Маня за­со­ро­ми­лась. Ще ніхто не го­во­рив їй та­ких чуд­них компліментів. Во­на тро­хи стур­бу­ва­лась і хутчій по­вер­ну­ла стеж­кою на­зад.

«Треба до­хо­ди­ти до са­мо­го діла, бо вже до гос­ти­ниці й до ма­ми не­да­леч­ке», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- А ре­зе­ду ви вже ма­лю­ва­ли на кар­тин­ках? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ні, ще не ма­лю­ва­ла. Я най­більше люб­лю ма­лю­ва­ти нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- Чому так! - спи­тав Фе­сен­ко.

- Я най­більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- І я най­більше люб­лю нар­ци­си. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як без­винні пан­ни, ще й рум'янці в осе­ред­ку! Нар­цис - то квітка вес­ни, то по­езія, то вес­на, то сон­це, то май, то лю­бов! лю­бов біла, чис­та! - і Фе­сен­ко піднімав го­лос, мов ора­тор в пар­ла­менті, і в кінці аж крик­нув так, що Ма­ня тро­хи зля­ка­лась то­го па­лу, ущух­ла, якось зщу­ли­лась і поп­ря­му­ва­ла хутчій по доріжці до сто­ла, де гор­нич­на вже ви­но­си­ла нас­тав­ле­ний са­мо­вар.

- Я дос­та­ну вам бу­кет з нар­цисів, - знов по­чав базіка­ти Фе­сен­ко.