На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 14

Покинув ме­не для прос­тої мi­щан­ки, для пе­ре­куп­ки, для доч­ки Гор­пи­ни Ска­ви­чи­хи. Пос­тiй же ти, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Не по­да­рую то­бi цього! Вмру - не по­да­рую! (Бi­гає по ха­тi.) Я то­бi од­дя­чу, не те­пер, то в чет­вер. Я то­бi до­ка­жу, хто я i що я! Я то­бi до­ка­жу, що я - Євфро­си­на Ряб­ко­ва, а не якась Олен­ка Ска­ви­чiв­на. (Бi­гає по ха­тi.)

Євфросина i Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (виг­ля­дає з пе­кар­нi). Євфро­си­но! Євфро­син­ко! Гост­рох­вос­тий йде! Їй-бо­гу, йде! Хим­ка прий­шла з льоху та й ба­чи­ла, що вiн ввiй­шов у на­шу хвiрт­ку. (Ви­хо­дить.)

Євфросина са­ма.

Євфросина. Iде! (Три­вож­но.) Що ж ме­нi ро­би­ти, як iз ним го­во­ри­ти! Чи сто­ячи, чи си­дя­чи, чи ле­жа­чи? Ага!! Прий­му я йо­го ле­жа­чи, як прий­ня­ла ко­лись на­ша ма­дам у пан­сiй­онi сво­го ву­са­то­го ко­пи­та­на. Я, на моє щас­тя, все чис­то ба­чи­ла у дi­роч­ку. Вiн прий­шов, а во­на вхо­пи­ла книж­ку, ляг­ла со­бi на ди­ва­нi та й чи­тає, та й чи­тає, i не ди­виться на йо­го. Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Ви­ва­рю я то­бi во­ду. (Ха­пає книж­ку й ля­гає на ди­ва­нi.)

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

Євфросина мов­чить i чи­тає.

Гострохвостий. Доб­ри­ве­чiр вам! Ни­зенько кла­ня­юсь вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но, аж до си­рої зем­лi! Що це ви чи­таєте? Пев­но, щось ду­же, ду­же цi­ка­ве, ко­ли й не мо­же­те одiр­ва­тись. (Сi­дає ко­ло Євфро­си­ни й заг­ля­дає у книж­ку.) Єрус­лан Ла­за­ре­вич! Ма­буть, ду­же вче­на, ду­же ро­зум­на книж­ка, ко­ли ви не мо­же­те одiр­ва­тись! (Заг­ля­дає в книж­ку.) Ду­же вче­на, ду­же ла­са рiч! (Встає й хо­дить по ха­тi.) Як же ва­ше здо­ров'я, ва­ше дра­го­цiн­не здо­ров'я, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

Євфросина мов­чить i пе­ре­гор­тує лист­ки.

Гострохвостий. (знов сi­дає й заг­ля­дає в книж­ку).

"Прекрасный Ерус­лан Ла­за­ре­вич"… Ду­же вче­на рiч. (Встає й заг­ля­дає в кiм­на­ту, в пе­кар­ню й каш­ляє. Ти­хо.) Е! Щось тут та є! Чи­тає та чи­тає, й сло­ва не про­мо­вить до ме­не! Чи не знає во­на, що я оце гу­ляв у Гор­пи­ни та й ду­рив ста­ру вiдьму, нi­би я хо­чу сва­та­ти Олен­ку? Але хто ж оце при­нiс сю­ди звiст­ку? Не са­ма ж Гор­пи­на або со­ро­ка на хвос­тi! (го­лос­но.) Євфро­си­но Си­до­ров­но! Чи не сер­ди­тесь ви чо­го на ме­не? Чи не оби­див я вас чим, був­ши у вас в гос­тях?

Євфросина схоп­люється й хо­дить по ха­тi.

Гострохвостий встає, па­дає на ка­на­пу й за­ту­ляє очi ру­ка­ми.

Євфросина. Хим­ко! Хим­ко! Йди сю­ди та на­ку­ри в ха­тi па­хо­ща­ми, бо так i тхне на всю ха­ту гни­ли­ми кис­ли­ця­ми, не­на­че тiт­ка Гор­пи­на тiльки що вий­шла з ха­ти. Пхе! Пхе!

Гострохвостий. (встає й хо­дить слiд­ком за Євфро­си­ною). Вам щось на­го­во­ри­ли на ме­не, прос­то та­ки наб­ре­ха­ли на ме­не. Прав­да, Євфро­си­но Си­до­ров­но? Кля­ну­ся вам, бо­жу­ся; не вiр­те то­му: все те брех­ня.

Євфросина. Ра­да б не вi­ри­ти, та тре­ба вi­ри­ти.

Гострохвостий. Ви за­го­во­ри­ли до ме­не! Який я щас­ли­вий, що по­чув ваш срiб­ний го­ло­со­чок, Євфро­си­но Си­до­ров­но! За од­но лас­ка­ве сло­во дя­кую вам. (Кла­няється.)

Євфросина. Не дя­куй­те, бо не­ма за вi­що. Ме­нi не ду­же пот­рiб­но ва­шої дя­ки. Обiй­де­мось.

Гострохвостий. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я б од­дав по­ло­ви­ну сво­го вi­ку, щоб тiльки зна­ти, за що ви ка­раєте ме­не так тяж­ко! (Сi­дає на стiльцi й за­ту­ляє очi до­ло­ня­ми.)

Євфросина. Отак. Вип­лач­тесь на пох­мiл­ля. В Олен­ки пи­ли, а до ме­не прий­шли пох­ме­ля­тись.

Гострохвостий. Хто вам наб­ре­хав, що я пив у Гор­пи­ни Кор­нiївни?

Євфросина. Ме­нi нiх­то не бре­хав, ми з та­кiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю ха­ту; зов­сiм так, як од моєї тiт­ки Гор­пи­ни. (Одма­хується хус­точ­кою.) Хим­ко! Хим­ко! Да­вай сю­ди ку­ре­ва.

Ті самі й Химка.

Химка (дме в пок­риш­ку). Оце схо­тi­ло­ся вам то­го ку­ре­ва! Ка­хи! Ка­хи! Та­ке доб­ре, аж у гор­лi ду­шить! (Ти­хо.) Це все прим­хи! Хо­четься їй цього ку­ре­ва, не­на­че ве­ли­ка па­нi! (Го­лос­но.)Чи го­дi, чи ще?

Євфросина. Ку­ри ще, по­ки не ви­ку­риш зло­го ду­ха.

Химка. Та вже так на­ка­ди­ла, що всi чор­ти пов­тi­ка­ли б з ха­ти, як­би тiльки бу­ли, не про­ти но­чi зга­ду­ючи.

Євфросина. Ко­ли не всiх ви­ку­ри­ла, то ви­ку­риш, мо­же, хоч од­но­го. Пхе! Пхе! На­си­лу пе­ре­мог­ло тiт­чин дух.

Химка ви­хо­дить.

Євфросина й Гострохвостий.

Євфросина. Чи доб­ре ж вам там гу­ля­лось, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу? Ма­буть, бу­ло що їсти, пи­ти й по ко­лiн­ця в вiв­сi бро­ди­ти.

Гострохвостий. Ат, му­сив зай­ти, ко­ли ста­ра за­тяг­ла. По­си­дiв тро­хи, по­ба­ла­кав… Та хi­ба ж ви не знаєте, яке там ба­ла­кан­ня. Мi­щан­ки по­пи­лись, по­ча­ли спi­ва­ти, по­тiм по­ча­ли пла­ка­ти, по­тiм по­ча­ли ла­ятись. На­си­лу-си­лу втiк та оце прий­шов до вас, щоб од­вес­ти тро­хи ду­шу.

Євфросина. Сю­ди б то при­нес­ли свою ду­шу… А мо­же, ви по­ки­ну­ли свою ду­шу в тiт­ки?

Гострохвостий. Ви жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Їй-бо­гу, жар­туєте. Я своєї ду­шi не по­ки­ну буд­лi-де. Хi­ба по­ки­нув би її там, де бу­де ва­ша ду­ша, Євфро­си­но Си­до­ров­но, там - i бiльше нiг­де.

Євфросина. Чи гар­но приб­ра­ла­ся Олен­ка на той бал? Ма­буть, на­дi­ла шов­ко­ву сук­ню, уб­ра­ла­ся в зо­ло­то та в срiб­ло, на­тяг­ла кри­но­лiн ота­ке­лецький (по­ка­зує), роз­пус­ти­ла ко­афю­ру на го­ло­вi, як го­ру. Ото шко­да, що ме­нi не до­ве­лось по­ди­ви­тись на Олен­чин убiр.

Гострохвостий. Що це ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Хi­ба ж ви не знаєте Олен­ки! Їй-бо­гу, жар­туєте! Хе-хе-хе!

Євфросина (з злiс­тю). Але прав­да, що во­на гар­на? Яке в неї бi­ле лич­ко, не­на­че хто об­си­пав бо­рош­ном. Якi в неї блис­ку­чi ве­ли­кi очi. А бро­ви! Чи прав­да моя, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу?

Гострохвостий (важ­ко зiт­хає. Ти­хо). Ой прав­да, прав­да! Де вже не прав­да! Ой очi, очi! А щiч­ки! (Го­лос­но.) Як ви гост­ро жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Але Олен­ка зов­сiм не та­ка, як ви ма­люєте; то ваш язик та­кий гар­ний, що з-пiд нього ви­хо­дить якось все гар­но. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! (Встає й наб­ли­жається до неї.) Як пос­лу­хаю ва­шої роз­мо­ви, то аж поз­до­ров­шаю.

Євфросина. Од­на­че слу­ха­ли цi­лий день, аж сiр­тук i жи­лет­ку ски­ну­ли з се­бе… Хим­ко! Ку­ре­ва! Аж ка­те­рин­ку на ра­до­щах му­си­ли най­ня­ти, аж пiв­вiд­ра си­ву­хи му­си­ли ку­пи­ти. Хим­ко! Ку­ре­ва! Ха-ха-ха!

Гострохвостий. (ти­хо). Чи не бi­со­вi п'янi мi­щан­ки! Пев­но, вже кот­рась за­бi­га­ла сю­ди i все до­чис­та розб­ре­ха­ла. (Го­лос­но.) Цьому всьому неп­рав­да! Вам хтось наб­ре­хав, щоб нас пос­ва­ри­ти, щоб нас роз­вес­ти. Я вам до­ка­жу, що я тут нi в чо­му не ви­нен…

Євфросина. Ку­ди ж пак! До­ка­жу, що нi в чо­му не ви­нен! Ха-ха-ха! Хим­ко! Да­вай ку­ре­ва!

Гострохвостий. Не вiр­те!

Євфросина. Вi­рю!

Гострохвостий. Ба не вiр­те!

Євфросина. Ба вi­рю! Бо як ви бу­ли в нас, то го­во­ри­ли до ме­не об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, а очи­ма пог­ля­да­ли ско­са на Олен­ку. Я все пос­те­рег­ла. Я пос­те­рег­ла, що не­ма прав­ди на ва­шо­му язи­цi. (Бi­гає по ха­тi.)