На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 13

Сидір Свиридович. Еге! Чо­гось справ­дi у нас ро­ти пос­лаб­ли: й са­мi не роз­бе­руть, чо­го хо­тять. (По­зi­хає.) Ой, це несп­рос­та щось.

Башмачниця. Ма­буть, нас­ла­но. Бу­ло й ме­нi та­ке то­рiк пiс­ля iме­нин Гор­пи­ни Кор­нiївни. Цi­лий день так по­зi­ха­ла, що му­си­ла кли­ка­ти шеп­ту­ху.

Євдокія Корніївна. Сi­дай­те ж та роз­ка­жiть, як там бу­ло в сест­ри? Що їли, що пи­ли, хто був, хто що ро­бив?

Башмачниця. Бу­ли на обi­дi пи­ро­ги, бу­ла лок­ши­на з гус­кою, пе­че­на кур­ка, пе­че­не по­ро­ся, шу­ли­ки, ще й ка­те­рин­ка на за­кус­ку. Так на­гу­ля­лись, так на­тан­цю­ва­лись! Але не ся­ду, бо за­бiг­ла до вас по до­ро­зi. Там був i Гост­рох­вос­тий: та­ки доб­ре вит­ру­сив ки­ше­нi на го­рiл­ку та на му­зи­ки. Чи ви знаєте, що Олен­ка вже зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го?

Євдокія Корніївна. Чи вже ж? За Гост­рох­вос­то­го?

Сидір Свиридович. Брех­ня!

Башмачниця. Ви­ба­чай­те-бо, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу: хто бре­ше, то­му лег­ше. Про­пи­ли ми на­вi­ки Олен­ку! Гост­рох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сiр­ту­ка й жи­лет­ку ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка. Ой бо­же мiй, як ко­лi­на й лит­ки бо­лять, на­че хто ло­ма­кою по­бив! Про­щай­те, сер­це! (Цi­лується з ха­зяй­кою.) Та нi­ко­му, та нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз. Я оце тiльки вам i ка­жу. (Ви­хо­дить i на по­ро­зi збi­гається з буб­лей­ни­цею.) Ой ли­шенько! Оце тро­хи з нiг не зва­ли­ла! (Ви­хо­дить.)

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i бублейниця.

Бублейниця. Бий те­бе си­ла бо­жа! Тро­хи ме­нi но­са не роз­би­ла своєю мор­дою. Доб­ри­ве­чiр вам, ку­мо! (Цi­лується.) Чи жи­вi, чи здо­ро­вi? А вас не бу­ло на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни, а ми пи­ли сва­тан­ня! Чи ви знаєте, що Олен­ка зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го, тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз, щоб нiх­то не знав. Про­щай­те! Так за­гу­ля­лась, так за­гу­ля­лась, аж очi­пок з го­ло­ви зла­зить. (Поп­рав­ляє очi­пок i ви­хо­дить. На по­ро­зi збi­гається з Меронiєю.) Ой! Оце! Аж за­би­лась об вас!

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Меронія.

Меронія. Оце! Аж тiм'ям об две­рi вда­ри­лась. (Вхо­дить.) Гос­по­ди, Iсу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Сидір Свиридович (ба­сом). А-мi-нь.

Меронія. Доб­ри­ве­чiр вам! Як вас гос­подь ми­лує?

Євдокія Корніївна. Ва­ши­ми мо­лит­ва­ми ще во­ру­ши­мось до кот­ро­го ча­су. Сi­дай­те, про­шу вас!

Меронія. Спа­си­бi вам, нi­ко­ли. Да­ле­ко ди­ба­ти до­до­му. Ко­ли б ви, Євдо­кiє Кор­нiївно, зна­ли, як я сьогод­ня наг­рi­ши­ла у Гор­пи­ни Кор­нiївни; так наг­рi­ши­ла, що на­си­лу не­су свої прег­рi­шен­ня на Печерське.

Сидір Свиридович. То вкиньте ту в'язку грi­хiв у ка­на­ву, не­хай там по­то­не у безд­нi. Чи вар­то ж нес­ти та­ку не­чисть аж на Пе­черське!

Меронія. Як­би ж пак мож­на бу­ло… Так нас прий­ма­ла Гор­пи­на Кор­нiївна, так час­ту­ва­ла, так прип­ро­шу­ва­ла, що я од­ма­га­лась, од­ма­га­лась та й… (Ма­ха ру­ка­ми.)

Сидір Свиридович. Та й наг­рi­ши­ли пов­не си­то й ре­ше­то.

Меронія. Та ще й як прий­ма­ла нас! Бо Олен­ку зас­ва­та­ли. Гост­рох­вос­тий зас­ва­тав­ся. Гар­но­го зя­тя ма­ти­ме Гор­пи­на Кор­нiївна! (За­то­чується.) Про­щай­те! Зос­та­вай­тесь со­бi до­ма. (Ви­хо­дить i не пот­рап­ляє в две­рi та в вiк­но, пi­дiй­ма но­гу.) Оце як ви­со­ко по­ро­би­ли по­ро­ги! (Зна­хо­дить две­рi й ви­хо­дить.)

Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна.

Сидір Свиридович (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й же­них! Ко­ли не бре­шуть оцi со­ро­ки.

Євдокія Корніївна (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й Гост­рох­вос­тий! Та, ма­буть, i не бре­шуть, бо аж втрьох од­но го­во­ри­ли.

Сидір Свиридович. Ав­жеж утрьох труд­но бре­ха­ти, не те що од­но­му. От то­бi вте­ря­ли ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка! Де ж те­пер дос­та­неш та­ко­го ро­зум­но­го зя­тя?

Євдокія Корніївна (з пла­чем, взяв­шись за го­ло­ву). Ой бiд­на моя го­лi­вонька! Що ж то ста­неться з на­шою Євфро­син­кою? Де ж те­пер у свi­тi знай­ти та­ко­го же­ни­ха для на­шої Євфро­си­ни?

Сидір Свиридович ха­пається за го­ло­ву. Обоє бi­га­ють по ха­тi.

Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна i Євфросина.

Євфросина (ви­хо­дить з кiм­на­ти). Що це з ва­ми ста­ло­ся? Чо­го це ви так бiд­каєтесь?

Сидір Свиридович. Де ж пак не бiд­ка­тись?

Євдокія Корніївна. Де ж пак не бiд­ка­тись! Ко­ли б ти зна­ла… та не хо­чу ка­за­ти… Ка­жи вже ти! (До Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча.)

Сидір Свиридович. Ка­жи вже ти, бо в ме­не язик став, як ко­ло­да: нi­як не по­вер­неться.

Євфросина. Ка­жiть-бо, не муч­те ме­не! Яке там не­щас­тя ста­ло­ся? Пев­но, щось та­ке, що доб­ро­го сло­ва не вар­то.

Сидір Свиридович. Де ж там не вар­то, ко­ли вар­то. Ой бо­же мiй!

Євдокія Корніївна. Тут за­бi­га­ли до нас аж три ку­ми Гор­пи­ни Кор­нiївни та ка­за­ли, що на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни був Гост­рох­вос­тий…

Євфросина. Був Гост­рох­вос­тий! А як вiн смiв там бу­ти, не спи­тав­шись ме­не? Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Я ж то­бi ви­ва­рю во­ду!

Сидір Свиридович. Еге, ви­ва­риш во­ду, ко­ли вiн уже пос­ва­тав Олен­ку.

Євфросина. Олен­ку? Пос­ва­тав Гост­рох­вос­тий? Ха! Ха! Ха! Оцьому ди­ву я нi­ко­ли не пой­му вi­ри! Ха! Ха! Ха! Ха!

Сидір Свиридович. Доб­ре ха-ха-ха, ко­ли вже й мо­го­рич пи­ли, а мо­же, вже й за­ру­чи­ни бу­ли. Тут аж три со­ро­ки при­лi­та­ли та бре­ха­ли… тро­хи не по­би­лись отам, на по­ро­зi.

Євфросина. Ко­ли б сю­ди при­ле­тi­ло сто со­рок i сто во­рон з ни­ми, то я б не пой­ня­ла їм вi­ри. Гост­рох­вос­тий i Олен­ка! Гост­рох­вос­тий пос­ва­тав Олен­ку! Ха! Ха! Ха! (Iсте­рич­но ре­го­четься.)

Сидір Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справ­дi, тро­хи смiш­но!

Євдокія Корніївна. Євфро­син­ко! Як ти страш­но смiєшся! Бо­же мiй! Пе­рес­тань! Не смiй­ся! А ти, ста­рий, чо­го ска­лиш зу­би? На кут­нi зас­мiєшся! Не смiй­ся!

Сидір Свиридович. Не смiй­ся, ко­ли смiш­но. Ха-ха-ха! (Смiється.)

Євфросина. Ха-ха-ха! От би пос­лу­ха­ти, як Гост­рох­вос­тий го­во­рив там з Олен­кою! I об чiм вiн го­во­рив з нею? А во­на, ма­буть, тiльки очи­ма клi­па­ла, слу­ха­ючи йо­го. Ха-ха-ха! Неп­рав­да то­му, неп­рав­да! (Па­дає на ка­на­пу й за­ду­мується.) А що як прав­да! Олен­ка гар­на… А що як прав­да! Не дур­но вiн то­дi так пог­ля­дав на Олен­ку, так чiп­ляв­ся до неї. Вже вiн не дур­но заб­рiв до тiт­ки в гос­тi. Пос­тiй же, мосьє Гост­рох­вос­тий! По­па­ду я те­бе на свої зу­би!

Сидір Свиридович. Не жу­ри­ся, сер­це Євфро­си­но! Хоч Гост­рох­вос­тий i гар­ний, i ро­зум­ний, кат йо­го не взяв, але не тiльки свi­ту, що в вiк­нi.

Євфросина. Ой бо­же мiй, ще й до­пi­ка­ють.

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович. Оце, бо­же мiй!

Євфросина (встає й хо­дить по ха­тi). Ой, не до­пi­кай­те ме­нi, дай­те ме­нi спо­кiй, йдiть со­бi до кiм­на­ти.

Євдокія Корніївна ви­хо­дить у пе­кар­ню,

Сидір Свиридович ви­хо­дить до кiм­на­ти.

Євфросина са­ма. Хо­дить по кiм­на­тi й ду­має.

Євфросина. Чи вже оце Олен­ка при­ча­ру­ва­ла йо­го своїми чор­ни­ми очи­ма? Вже не ро­зу­мом, не язи­ком во­на при­во­ро­жи­ла йо­го… Чи вже ж у неї очi тем­нi­шi, бро­ви чор­нi­шi, ли­це бi­лi­ше, нiж у ме­не? (Ди­виться в дзер­ка­ло.) Олен­ка гар­на, нiг­де прав­ди дi­ти: бро­ви, як ок­са­мит, як шов­ко­вi шну­роч­ки, очi блис­ку­чi… Ой сер­це моє, сер­це моє! На­що ж вiн при­во­ро­жив моє сер­це своїми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, ти­ми ка­ри­ми очи­ма, ти­ми ро­зум­ни­ми со­лод­ки­ми сло­ва­ми… (Па­дає на ка­на­пу й пла­че. Схоп­люється з ка­на­пи.)