На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 9

Вечірній чай пи­ли вже смер­ком в сад­ку під ста­рою гілляс­тою гру­шею. Після чаю знов по­ча­лись співи. Чу­дові го­ло­си дзвеніли, аж роз­ля­га­лись по сад­ку та по ле­ва­дах. Отець Зіновій дав­но співав вкупі з доб­ри­ми го­ло­са­ми й не­на­че не міг наспіва­тись, бо в йо­му таївся теж ар­тист, кот­рий тільки ви­пад­ком пот­ра­пив у ря­су. Він був ла­ден співать з гар­ни­ми співця­ми хоч би й до півночі. Вже над­ворі по­ночіло; най­мич­ка при­нес­ла лам­пу й пос­та­ви­ла на столі. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу за­ма­ну­лось гра­ти в кар­ти. До карт зап­ро­си­ли й Софію Ле­онівну. Ма­туш­ка пішла до пе­карні пек­лю­ва­тись ве­че­рею. Не­за­ба­ром зійшов місяць. Ніч бу­ла яс­на та теп­ла. Кар­тярі гра­ли сли­ве до глу­пої ночі. В пе­карні бу­ла кру­та­ни­на з ве­че­рею. Най­мич­ки кру­ти­лись, як му­хи в ок­ропі, го­ту­ючи па­ра­до­ву ве­че­рю для гос­тей. Гості ще й після ве­чері дов­го не ля­га­ли спа­ти. Ар­тист та йо­го жінка, як зви­чай­но бу­ває в опер­них співців, зу­чи­лись в місті обідать аж після опе­ри, в другій го­дині ночі, а ля­га­ли спа­ти аж у третій. Їм і те­пер не хотілось спа­ти. Вже в глу­пу ніч все вга­му­ва­лось. Світло по­гас­ло, і все в домі й в оселі за­тих­ло.

Другого дня ха­зяїни й слу­ги своїм зви­чаєм му­си­ли вста­вать вдосвіта. Усі хо­ди­ли ніби сонні. Ар­тист і йо­го жінка спа­ли сли­ве до півдня, бо поз­ви­ка­ли в місті спа­ти до два­над­ця­тої го­ди­ни, - до цього раннього ран­ку в ар­тистів. Ольга Павлівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Са­мо­вар кипів-кипів та й годі ска­зав. Ар­тист не вста­вав і аж хріп у кабінеті. Сіли пи­ти чай самі. Лев­ко встав, про­чу­мав­ся й по­хап­цем сів за стіл до чаю, позіха­ючи раз у раз без­пе­рес­тан­ку. Вже й са­мо­вар про­хо­лов, вже й по­суд по­ми­ли й поп­ри­би­ра­ли на столі, а гості все ви­ка­чу­ва­лись в пос­телі. Ма­туш­ка пішла до пе­карні, щоб за­га­дать Ївзі на­го­ту­ва­ти, що на­ле­жа­лось до обіду. В пе­карні знов по­ча­лась тя­га­ни­на. Ар­тист ще зве­чо­ра про­сив, щоб йо­му всма­жи­ли на обід си­во­рак­шу. Ма­туш­ка бу­ла гид­ли­ва, хоч зна­ла, що лю­де їдять си­во­ракш. До­ве­лось Ївзі сма­жить си­во­рак­шу й кач­ку в ри­ноч­ках нарізко, а кур­ча­та ок­ро­ме. В Ївги побільша­ло ро­бо­ти. Ма­ша не по­ма­га­ла Ївзі ні в чо­му й не бра­лась ані за хо­лод­ну во­ду.

Вона не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од пе­карні, і, заб­рав­ши дітей в са­док, во­на тільки по­ход­жа­ла по са­доч­ку та виспіву­ва­ла під самісіньки­ми вікна­ми ко­ло пе­карні міські трак­тирні ро­ман­си:

- А бо­дай ти лус­ну­ла з твоїми «ча­са­ми»! - про­мо­ви­ла Ївга до няньки.

Ївгу аж злість бра­ла, що ця міська най­мич­ка, та­ка са­ма, як і во­на, ні в чо­му не по­ма­гає їй, а тільки виспівує пісень в сад­ку, ніби справ­деш­ня пан­на. Во­на якось несвідо­мо од­ра­зу зне­на­виділа цю міську гор­до­ви­ту най­мич­ку, для кот­рої му­си­ла ще й си­во­рак­шу сма­жить ок­ре­ме в ринці, бо чу­ла, що в Києві міща­ни їдять си­во­ракш та га­лок. Од за­вид­ли­вості та не­на­вис­ності до Маші во­на зу­мис­не тільки по­ка­па­ла мас­лом си­во­рак­шу, щоб во­на вис­ма­жи­лась на су­хар і щоб Ма­ша по­ла­ма­ла свої дов­ге­лецькі зу­би за обідом.

Вже опівдні ар­тист і йо­го жінка повс­та­ва­ли й по­ча­ли вми­ва­тись. Ма­туш­ка за­га­да­ла Маші нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар, але Ма­ша втек­ла в са­док і оче­ви­дяч­ки це хотіла браться за са­мо­вар. Дру­га най­мич­ка, гор­нич­на Мот­ря, му­си­ла са­ма нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар. Са­мо­вар сто­яв на столі до са­мо­го пізнього сільсько­го обіду.

Після чаю Фле­гонт Пет­ро­вич з Лев­ком знов за­ду­ма­ли йти на вло­ви. Обид­ва бу­ли над­то пад­ко­виті до вловів і ду­же лю­би­ли ти­няться по га­ях та зе­ле­них лу­ках, та оче­ре­тах, бо обид­ва ще й до то­го лю­би­ли і зе­лені гаї, і ле­ва­ди, й лу­ки. Над­ворі бу­ла го­ди­на. Сон­це ся­ло й не­на­че ма­ни­ло їх в гаї та лу­ги. По­го­да спри­яла вло­вам як­най­кра­ще. Обид­ва заб­ра­ли руш­ниці, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й знов по­тяг­лись по­над річкою по га­ях та лу­ках вже на дру­гий бік, аж до Білої Церк­ви. Обид­ва гу­ля­ли по чу­до­вих ни­зи­нах та бе­ре­го­ви­нах між дво­ма пас­ма­ми гір та горбів і не ду­же-то й ква­пи­лись стрілять будлі-яку ди­чи­ну.

Знов до­ве­лось жда­ти їх з обідом сли­ве до ве­чо­ра. Ма­туш­ка вже сер­ди­лась; сер­ди­лись і най­мич­ки. Тільки Ма­ша ні на що не вва­жа­ла, не кло­по­та­лась ні за що, і без со­ро­му пішла з Пет­ру­сем теж на вло­ви, - на греб­лю до пит­ля, де во­на роз­див­ля­лась на мо­ло­дих офіціалістів, що вря­ди-го­ди ви­хо­ди­ли на ґанок з пит­ля роз­ва­жить се­бе з нудьги та й по­ди­ви­тись на гар­неньку приїжджу ки­ян­ку.

Вловчі приб­лу­ка­лись до гос­по­ди вже як сон­це ста­ло на вечірньому прузі, зад­ри­пані та за­ля­пані баг­ном, але з та­ким апе­ти­том, що й вов­ки їм по­за­ви­ду­ва­ли б. Знов до­ве­лось їсти пе­рес­то­яну стра­ву та пе­рес­ма­же­ну су­ху пе­че­ню. Ар­тис­тові по­да­ли в ри­ночці сма­же­ну си­во­рак­шу, але си­во­рак­ша ви­сох­ла, як су­хар. Ар­тист тро­хи не по­ла­мав собі зубів і ткнув си­во­рак­шу в зу­би своїй со­баці. Го­лод­на со­ба­ка пот­ро­щи­ла її в зу­бах, од­ра­зу про­ковт­ну­ла і тільки об­ли­зу­ва­лась.

Наприкінці обіду приїха­ли два ар­тис­ти те­но­ри, Завіновський та Чернявський. Во­ни бу­ли з дру­го­го су­меж­но­го повіту, їха­ли до своїх батьків ба­тю­шок на ва­кації й по до­розі за­вер­ну­ли до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, щоб по­ди­виться на йо­го да­чу й одвідать йо­го. Але ар­тис­то­ва да­ча бу­ла ще не по­ла­год­же­на, і во­ни за­вер­ну­ли до от­ця Зіновія, бо Завіновський до­во­див­ся йо­му бра­том в дру­гих. За­ку­сив­ши й ви­пив­ши по чарці після до­ро­ги, ар­тис­ти пішли з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем по­ди­ви­тись на шко­лу. За ни­ми пішла й Софія Ле­онівна, а за нею, як зви­чай­но, по­си­па­лась дітво­ра й поп­лен­та­лась Ма­ша. Ог­лядівши шко­лу, во­ни вер­ну­ли­ся до от­ця Зіновія в світли­цю по­ку­ри­ти та по­ба­ла­кать. Обид­ва ар­тис­ти бу­ли мо­лоді й ще не­дав­но вис­ту­пи­ли на сце­ну. Обид­ва бу­ли ви­сокі, дов­го­шиї, тонкі ста­ном, жваві та про­ворні. Завіновський був чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, Чер­нявський був делікат­ний, ру­ся­вий, з ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма. Завіновський од­ру­живсь з яко­юсь ар­тист­кою, але вже й розійшов­ся: во­на пішла соб, а він ца­бе, бо бу­ли «обоє ря­боє» і обоє бу­ли нев­датні суп­ря­жичі в житті. Він вже був зібрав собі п'ять ти­сяч кар­бо­ванців, але, розійшов­шись з жінкою, чи з нудьги, чи з до­са­ди вже й про­гай­ну­вав ті гроші.

Отець Зіновій поп­ро­сив ар­тистів заспівать яку-не­будь арію. Ар­тис­ти поз­на­хо­ди­ли якісь співи в тріо й роз­по­ча­ли співи. Ольга Павлівна й Софія Ле­онівна посіда­ли й з охо­тою слу­ха­ли їх чу­дові співи.

Але врешті отець Зіновій якось зга­дав за арію з «Стрільця» і поп­ро­сив заспівать її, ще й сам прис­тав до їх. Цей «Стрілець» вже тро­хи ля­кав паній. Дужі го­ло­си кри­ко­ну­ли з усієї си­ли. Роз­ляг­лось по по­ко­ях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вікна в по­ко­ях не­на­че за­лу­ща­ли, ніби в світлиці задз­во­ни­ли в усі дзво­ни. Ользі Павлівні бу­ла не­ви­держ­ка, - во­на втек­ла з по­коїв і звеліла по­да­вать са­мо­вар в са­док під гру­шу, щоб на та­кий спосіб ви­ма­нить цих кри­кунів з по­коїв на простір в са­док. Во­на зна­ла з досвіду, що на тих співаків ча­сом ніби бу­ва­ють нас­лані зна­хурські крик­ливці. А крик­ливці без­пе­реч­но бу­ли нас­лані - чис­тим повітрям, по­езією чу­до­вої місци­ни, по­езією садків та гаїв. Усім за­ма­ну­лось співа­ти й ви­ли­вать по­етич­ну нап­ра­ву душ в співах та в гу­ках, та в гар­монії чу­до­вих арій.

Панії посіда­ли ко­ло сто­ла. Ольга Павлівна по­на­ли­ва­ла чай в ста­ка­ни. Але співа­ки й гад­ки не ма­ли за чай. Во­ни знов роз­по­ча­ли сво­го навісно­го «Стрільця», по­чу­ва­ючи ши­ро­кий простір для своїх міцних та ду­жих гру­дей. Під гіллям груші, ос­то­ронь од сто­ла, во­ни вда­ри­ли го­ло­са­ми так, що спов­ни­ли гу­ком увесь са­док, ніби ве­ли­чез­ний те­атр. Го­ло­си розг­ля­га­лись і по сад­ку, і по оселі і лу­ною од­гу­ку­ва­лись, че­рез су­меж­ний з сад­ком вигін, в зе­ленім старім ліску, од­гу­ку­ва­лись і по дру­гий бік ви­го­ну на ви­со­ких п'ятьох ба­нях церк­ви. Лю­де спи­ня­лись на шля­ху й з ди­ва на­че очамріли та витріща­ли очі на са­док, звідкіль ішов який­сь не­чу­ван­нй чарівний спів.