На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 10

- Ну та й ре­пе­ту­ють! Ну та й ґвал­ту­ють, не­на­че до їх прис­ту­пає! - го­моніла ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Ще доб­ре, що за­ма­ни­ла їх у са­док, бо в світлиці й вікна б по­лус­ка­лись.

- Це во­ни не­на­че при­бу­ли на гаст­ролі, їм, ма­буть, все уяв­ляється, що во­ни на гаст­ро­лях, і на їх, ма­буть, най­шло сільське натх­нен­ня, бо в ме­не во­ни ніко­ли не ви­гу­ку­ва­ли так здо­ро­во, як оце ту­теч­ки в вас у сад­ку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна.

Нагупавшись та на­го­пав­шись до­нес­хо­чу, гості посіда­ли за стіл і хап­ки сьорба­ли чай якось нер­во­во, не­на­че ха­па­лись, поспіша­ючи в те­атр на служ­бу. На­пи­лись чаю й по­ча­ли роз­мов­лять про ар­тис­тичні й оперні спра­ви.

Сонце за­хо­ди­ло, не­на­че па­да­ло в зе­ле­ну бе­зод­ню на да­ле­ких оче­ре­тах та га­ях. Пиш­но­та на ро­же­во­му за­ході, в синьому небі, на зе­ле­них лис­ню­чих лу­ках, в синій да­лечі лісів, на гор­бах знов вик­ли­ка­ла в співунів хіть до співів. Над­ворі бу­ло ти­хо, як у по­ко­ях. Шум та гам на селі сти­шу­вавсь і ніби за­ми­рав. Зе­ле­на зем­ля й синє не­бо не­на­че дріма­ли в ле­геньких сутінках. Над­ворі пот­рош­ку смер­ка­ло. Вечірня по­езія мах­ну­ла кри­лом над сад­ком, над річкою та зе­ле­ни­ми оче­ре­та­ми. По­топ­та­ний за­каб­лу­ка­ми ка­ну­пер та м'ята роз­ли­ва­ли па­хощі. Ре­зе­да ніби роз­ли­ва­ла тон­кий аро­ма­тич­ний со­лод­кий дух, що про­ми­ку­вавсь в повітря поміж гіллям. Співа­ки за­тяг­ли чу­до­вої арії в тріо. І чу­дові бу­ли їх співи не для публіки, а для се­бе! Скільки щи­ро­го по­чу­ван­ня, скільки по­езії ви­ли­ва­лось з їх мо­ло­дих душ під синім не­бом! То бу­ли щирі й по­етичні співи по­етич­них на вда­чу душ, співи щи­ро­го ар­тиз­ма й штучн­нцт­ва, а не співо­во­го бай­дуж­но­го ре­мест­ва, як здебільшо­го бу­ває в те­ат­рах на сцені, де час­то співці од­бу­ва­ють по­винність, як се­ля­ни од­бу­ва­ли ко­лись пан­щан­ну по­винність.

І Софія Ле­онівна, і Ольга Павлівна, під по­ди­хом по­етич­но­го ве­чо­ра та співів, не­са­мохіть слу­ха­ли, не роз­мов­ля­ли, не­на­че зчамріли од співу. Во­ни обидві по­за­ду­му­ва­лись. Ольга Павлівна зітхну­ла. На той час во­на за­бу­лась і за гар­ми­дер в по­ко­ях, і за клопіт в пе­карні. Тихі ме­лодії, чарівні, як синє не­бо та ро­же­вий захід, на­ве­ли на кло­пот­ли­ву та за­по­пад­ну гос­по­ди­ню ти­ху за­ду­му й по­езію. В неї сер­це не­са­мохіть взру­ши­лось. Щось ми­ле, приємне за­во­ру­ши­лось в її серці, в її уяві. Їй чо­гось зга­да­лись і ніби при­вид­жу­ва­лись давніші ча­си, мо­лоді літа. Ніби про­май­ну­ли пе­ред нею чиїсь тіні, приємні, милі, як ті співи, і ніби ви­зир­ну­ли з дав­ни­ни. Задз­веніли чиїсь давні мо­лоді го­ло­си, не­на­че во­ни од­гу­ку­ва­лись з давньої дав­ни­ни її мо­ло­дих літ, ніби десь з не­ба. Во­на ніби по­чу­ла з да­ле­ко­го гаю, як там ще­бе­та­ли пташ­ки, співав со­ло­вей­ко, ку­ва­ла зо­зу­ля, - але десь да­ле­ко-да­ле­ко… І з тієї да­ле­кої да­лечі не­на­че на неї повіяло ду­хом зе­ле­ної вес­ни… Во­на згор­ну­ла ру­ки й за­ду­ма­лась, зга­ду­ючи свою мо­лодість, зга­ду­ючи по­езію сво­го діву­ван­ня.

Софія Ле­онівна, хоч бу­ла черст­ва на по­чу­ван­ня, і собі за­ду­ма­лась. Во­на ди­ви­лась на мо­ло­денько­го Лев­ка, але… во­на вгляділа, ніби уяв­ки, в тінях ве­чо­ра чиїсь ве­ликі палкі й блис­кучі чорні очі. Май­ну­ли чиїсь густі чорні бро­ви. Во­на зга­да­ла кра­су­ня сту­ден­та, Нар­ки­са На­за­ро­ва, йо­го чорні очі, за­хи­щені дов­ги­ми ку­че­ря­ви­ми віями, зга­да­ла й зітхну­ла. Він був да­ле­ко од неї…

Вона так са­мо зап­ро­шу­ва­ла й йо­го при­буть до неї в гості на се­ло на да­чу. І їй чо­гось в цей час за­ма­ну­лось, щоб він при­був оце за­раз, та­ки цього ве­чо­ра… щоб по­ди­виться на ті пишні очі оту­теч­ки, під цим зе­ле­ним гіллям, під ти­хим сяєвом вечірнього не­ба. Во­на на­са­мохіть зітхну­ла. По­езія співів, по­езія ве­чо­ра промк­ну­лась і в ма­теріальну ду­шу, і в сер­це цієї Мес­саліни під гілляс­тою гру­шею.

А співа­ки до­во­ди­ли до кінця свої співи. Арія нап­рикінці пішла в піано, а далі в піаніссімо, ти­хе, делікат­не, за­ми­ра­юче. Співи не­на­че впа­да­ли в дрімо­ту і ніби за­си­па­ли од со­лод­кої вто­ми со­лод­ким сном, і вже лу­на­ли сна­ми мрій та чарів, зо­ло­тих, ле­геньких, як ма­ре­во, га­ря­чих літніх днів.

Хазяйновита гос­по­ди­ня зас­лу­ха­лась і сиділа мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. В її кло­пот­ливій душі все во­ру­ши­лись, як зо­лоті пас­ма ма­ре­ва, якісь приємні тіні, якісь милі згад­ки. Софії Ле­онівні стра­шен­но за­ба­жа­лось за­раз по­ба­чить чор­но­око­го кра­су­ня, за­ма­ну­лось, щоб він сто­яв ту­теч­ки під гілляс­тою гру­шею попліч з Лев­ком, щоб во­на мог­ла ди­ви­тись на ті ви­разні чорні палкі очі, ми­лу­ваться мо­ло­дим гар­ним ви­дом кра­су­ня.

«Чи приїде ж то він до ме­не на се­ло? Ой, ко­ли б приїхав! А я ж йо­го зап­ро­шу­ва­ла, аж бла­га­ла!» - ду­ма­ла та га­да­ла мо­ло­да Софія Ле­онівна, роз­ки­да­ючи ду­ми та гад­ки за не­давній ми­нув­ший час у Києві.

III

Після чаю ха­зяїн ви­тяг з шух­ля­ди в столі кар­ти й став про­хать ар­тистів пог­ра­ти. В ма­туш­ки аж у душі по­хо­ло­ло.

«І де ж то клас­ти їх спать? І що сте­ли­ти їм, ко­ли в по­ко­ях і так пов­но гос­тей, не­на­че нап­ха­но!» - ду­ма­ла во­на, пе­ре­ми­ва­ючи по­суд.

Але як не на­ма­гавсь отець Зіновій, ар­тис­ти од­ма­га­лись, бо самі доб­ре зна­ли, що їм не­ма де но­чу­вать. Та й най­ня­тий візник ха­павсь і не згод­жу­вав­ся но­чу­вать. Як тільки місяць підбив­ся вго­ру, ви­ще од лісу, ар­тис­ти поп­ро­ща­лись і виїха­ли з дво­ра.

- А що, от­че Зіновію, - про­мо­ви­ла Ольга Павлівна ниш­ком до чо­ловіка, - за­ход­жуй­ся ли­шень швид­ше ко­ло шко­ли. До на­ших гос­тей, пев­но, наїжджа­ти­муть гості щод­ня. В нас в по­ко­ях гар­ми­дер, без­лад­дя. Наші гос­тоньки сплять сли­ве до півдня, а ля­га­ють опівночі. Ми не ви­си­паємось, най­мич­ки не­до­си­па­ють ночів і вже ремст­ву­ють. Пе­ре­водьмо швид­ше їх на но­ву гос­по­ду й на їх хліб: не­хай їх гості їздять до їх, а не до нас. Ти ж знаєш, що тут поб­ли­зу в око­лиці аж вісім опер­них ар­тистів, ще й ка­пельмей­стер пе­тер­бурзької опе­ри при­був оце до бра­та з жінкою. Як су­нуться усі з одвіди­на­ми до нас, та ще са­ме в жни­ва, то я збо­же­волію од кло­по­ту. Ще, мо­же, й пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша за­ду­має завітать до нас з одвіди­на­ми. Та ще, надісь, і про­фе­сор пе­тер­бурзької кон­сер­ва­торії приїде на ва­кації до­до­му в Канівщи­ну. Я не знаю, як і вітать тих про­фе­сорів, бо зро­ду й не ба­чи­ла їх. Мо­же, во­но щось та­ке завбільшки, як будлі-який князь або граф, чи що.

- Зате ж мені ве­се­ло. Ото шко­да, що Завіновський та Чер­нявський поїха­ли! Був би оце в кар­ти пог­рав всмак. Са­ме підхо­жа партія, - го­во­рив отець Зіновій.

- І доб­ре зро­би­ли, що до­га­да­лись та поїха­ли. Тобі тільки б ба­виться з ни­ми та ве­ре­щать. А на ме­не спа­дає усей клопіт і в по­ко­ях, і в пе­карні. В ме­не вже го­ло­ва хо­до­ром хо­де, а ти собі по­ход­жаєш та гу­каєш пісень з ран­ку до півночі. Он жни­ва вже по­чи­на­ються: сьогодні вже при­хо­ди­ли нас­то­ятелі на жи­то та на пше­ни­цю, щоб жа­ти за сніп.

- Може, ти й прав­ду ка­жеш. Нас­то­ятелів на жи­то вже не прий­май: я вже зго­див на жи­то женців. Завт­ра сам пок­ли­чу майстрів до шко­ли, бо во­лос­ний для­ти­меться й одк­ла­да­ти­ме, хто йо­го зна й до­ки, - го­во­рив отець Зіновій.

Другого дня зран­ня він пос­лав най­ми­та з во­зом при­вез­ти піску та гли­ни, сам пішов до майстрів, пок­ли­кав мурівщи­ка й уши­вальни­ка. Ма­зальниць на­пи­та­ли поб­ли­зу. Ар­тист щед­ро зап­ла­тив май­ст­рам з своєї ки­шені. Майстрі ки­ну­лись і за один день оче­пу­ри­ли шко­лу. Мо­ло­диці на­си­лу об­ми­ли баг­но на підлозі, не митій рік: і піском ша­ру­ва­ли, і но­жа­ми шкреб­ли, до­ки дошк­реб­лись до де­ре­ва. Че­рез день Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою роз­па­ку­ва­ли свої за­виніння, щоб роз­та­шу­ваться в школі з своїми ма­нат­ка­ми.