На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

- Цур вам! пек вам! Пе­рес­таньте ве­ре­щать! В ме­не вже аж у ву­хах шкре­бе! - крик­ну­ла ма­туш­ка на всю прос­тор­ну світли­цю і ще й собі не­доб­рохіть до­да­ла кри­ку та зи­ку.

Вона бу­ла слаб­ка на нер­ви, не змог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти ди­тя­чо­го ля­щан­ня й ве­ре­щан­ня й мерщій вибігла з шко­ли.

А шко­ла аж гу­ла, аж дзвеніла. Ар­тист за­тяг арію й за­люб­ки виспіву­вав її, ніби сам ми­лу­вав­ся міццю й гучністю сво­го ок­са­ми­то­во­го горьово­го ба­са. Дітям ця крик­ли­ва іграш­ка бу­ла ду­же спо­доб­на. Во­ни хо­ва­лись по­за гру­ба­ми в су­точ­ках та попід пар­та­ми і все ве­ре­ща­ли, пе­ре­гу­ку­ва­лись та згу­ку­ва­лись од­но з од­ним, не­на­че по­гу­би­лись десь в лісі або в гаї. Ар­тист ви­ти­нав свій спів, не­на­че й не чув ди­тя­чо­го ля­щан­ня. Отець Зіновій по­тя­гу­вав ни­зо­вим ба­сом якесь го-го-го! Шко­ла спов­ни­лась гу­кан­ням, та­ким без­лад­ним та не­до­лад­ним, не­на­че хтось одс­ло­нив віко в фор­теп'яні й лу­пив з усієї си­ли по клавішах ку­ла­ка­ми або ло­ма­кою. Оче­ви­дяч­ки, діти ба­ви­лись ля­щан­ням, як ба­ви­лись і старші.

Софія Ле­онівна сто­яла се­ред світлиці, об­си­па­на, ніби по­си­пальни­ка­ми на но­вий рік, тим га­ла­сом і згу­ка­ми. І тільки осміха­лась, її цупкі нер­ви ви­дер­жу­ва­ли цей га­лас співаків, розд­ра­то­ва­них гучністю по­рожніх гор­ниць. Їй на од­ну хви­ли­ну навіть уяви­лось, що во­ни всі або знавісніли, або й по­ка­зи­лись, ки­нув­шись на якісь чу­дер­нацькі співові жар­ти.

Нарешті й Софії Ле­онівні ос­то­гид той чу­дер­нацький нес­подіва­ний кон­церт. Во­на вий­шла з шко­ли й по­ча­ла роз­мов­лять з ма­туш­кою. Тим ча­сом жва­ва Ма­ша ог­ляділа піч, наг­ляділа дірки й заш­ка­лу­би­ни, вид­ря­па­лась з сінців по старій хисткій дра­бинці на го­ри­ще, вгляділа в ле­жа­ку щіли­ни й роз­ко­ли­ни, не­без­печні для бу­дин­ку, і за все роз­ка­за­ла гос­по­дині.

В той час співу­ни, на­ве­ре­щав­шись до­нес­хо­чу, по­ви­хо­ди­ли з шко­ли. Отець Зіновій обіцяв знов пос­ла­ти в во­лос­ну уп­ра­ву й на­га­дать во­лос­но­му, щоб ла­го­див шко­лу як-мо­га швид­ше.

- А ходім он на той горб! По­ба­чиш, Со­ню, яка ту­теч­ки чу­до­ва місци­на, та ще й ду­же при­дат­на до вловів. От де вло­ви на ка­чок та во­дя­не птаст­во, так-так!

- Ну, за твої вло­ви мені бай­дужісінько, - обізва­лась Софія Ле­онівна, - про ме­не хоч би їх і не бу­ло. А ко­ли місци­на доб­ра й при­дат­на для цієї нісенітниці, то я з цим те­бе поз­до­ров­ляю.

Чимале се­ло роз­ки­ну­лось на ви­со­ченько­му бе­резі річеч­ки Кам'янки, кот­ра зва­лась так, пев­но, тим, що на­ни­зу по­над бе­ре­га­ми ви­ти­ка­лись по­де­ку­ди каміню­ки, і са­ма Кам'янка не­да­леч­ке за се­лом вли­ва­ла­ся в Рось се­ред скель. З чи­ма­ло­го ви­со­ченько­го взгір'я да­ле­ко за се­лом мріли гор­би, вкриті лісом і по­виті ніби імлою. Між гор­ба­ми на ши­рокій ни­зині лисніла чу­до­ва річеч­ка, по­де­ку­ди обс­тав­ле­на вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. А по дру­гий бік се­ла розс­те­ля­лась в ши­ро­ких роз­ло­жис­тих до­ли­нах ни­зи­на, скільки ся­га­ло око, по один бік об­ра­мо­ва­на не­ви­со­ки­ми гор­ба­ми, за­рос­ли­ми ста­рим лісом. Зе­лені роз­ло­жисті лу­ки та сіно­жаті розс­те­ля­лись, не­на­че зе­ле­ний ок­са­мит. По лу­ках ви­лась га­дюч­кою Кам'янка. Скрізь на лу­ках лисніли мо­чарі та пле­са, зе­леніли ніби по­роз­ки­дані нарізно ве­ред­ли­вою ру­кою кущі вер­бо­ло­зу та ку­пи вільхи. Де-не-де ви­га­ня­лась вго­ру ку­па ви­со­чез­них осо­корів, не­на­че на зе­леній ни­зині вис­ли ве­ле­тенські хра­ми, по­виті імлою.

- Он, Со­ню, ба­чиш оті пле­са, об­рослі навк­ру­ги осо­кою, оче­ре­том, та­тарським зіллям та ку­ща­ми вер­бо­ло­зу? Отам ка­чок та во­дя­них ку­ро­чок! Ча­сом, як бу­ло наг­ляд­жу цілу зграю та як та­рах­ну з руш­ниці, то так тобі не­на­че ціле пле­со затріпо­че крильця­ми, за­ше­лес­тить в осоці і вмить шуг­не вго­ру! - за­го­во­рив ар­тист.

- Ну, не бре­ши-бо! Так-та­ки ціле пле­со зня­лось би та й по­летіло вго­ру під не­бе­са, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Це в те­бе, надісь, в уяві гра­ють дикі кач­ки ціли­ми згра­ями.

Матушку цей вис­лов, зовсім не сто­лич­ний, тро­хи за­со­ро­мив. Во­на спус­ти­ла вії на очі, бо бу­ла делікат­на на вда­чу і своєму от­цеві Зіновієві цього зро­ду не ска­за­ла б.

- Ой, ко­ли б ти са­ма по­бу­ва­ла там та по­ба­чи­ла на свої очі! Ти б тоді са­ма пе­ресвідчи­лась, що то­му прав­да, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич, - здійметься ніби ціле пле­со вго­ру, і в од­ну мить од­на кач­ка - ляп з не­ба в во­ду! то знов дру­га кач­ка - свись в осо­ку або в оче­рет! А со­ба­ка за­раз пуць у во­ду! А далі…

- Заразом аж в три кач­ки влу­чав? - спи­тав з ди­ва отець Зіновій.

- Атож! Це бу­ває, та ще й час­тенько, - чва­нив­ся Фле­гонт Пет­ро­вич, - он там, ген-ген, аж ко­ло то­го дальшо­го се­ла, ба­чиш, мріє в імлі зе­ле­на сму­га! Отам ка­чок! Я ча­сом за­ра­зом стріляв та­меч­ки по три кач­ки.

Софія Ле­онівна шу­ка­ла тієї сму­ги і вти­ри­ла очі вда­леч, не­на­че во­на хотіла вглядіти ті три кач­ки, що ко­лись заст­ре­лив її чо­ловік, влуч­ний та мет­кий стрілець. Але во­на нічо­го не вгляділа. За ши­ро­кою ни­зи­ною мріло в вер­бах да­ле­ке се­ло, не­на­че по­то­па­ло в зе­ле­но­му морі; і тільки дзвіни­ця та ба­ня на церкві ви­ри­на­ли з тієї гу­ща­ви­ни. А за тим се­лом знов на зак­руті річки лисніли лу­ки та мок­рачі, а за ни­ми в сизій да­лечі на гор­бах бов­ваніла дідицька клу­ня в Ма­зе­пин­цях, в давній маєтності гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи, і стриміли ряд­ки то­поль кру­гом то­ку, не­на­че на­ти­кані ту­рецькі міна­ре­ти навк­ру­ги ве­ли­чез­но­го при­сад­ку­ва­то­го східно­го хра­му. А побіч тих горбів знов десь ви­ти­ка­лась з верб ви­со­ка дзвіни­ця й лисніла про­ти сон­ця хрес­том, не­на­че хтось ки­нув блис­ку­чу зіроч­ку на си­зе вер­ховіття верб і во­на за­че­пи­лась і ми­готіла, аж в очі різа­ла. Уся зе­ле­на ни­зи­на бу­ла за­ли­та ти­хим вечірнім чер­во­ну­ва­тим промінням. Яким спо­коєм по­ди­ха­ло з тієї ши­ро­кої зе­ле­ної ни­зи­ни! Яким теп­лом та доб­ром повіва­ла та зе­ле­на місци­на з лу­ка­ми та га­ями! По­ду­мав би, що в цій пре­хо­рошій мирній та тихій країні ніко­ли не крап­ну­ла й крап­ля людської крові. А тим ча­сом скільки там бу­ло її про­ли­то! Скільки тру­пу ук­ри­ва­ло ті ок­са­ми­тові зе­лені лу­ки та сіно­жаті в цьому осе­ред­ку Ук­раїни!

Через тин най­мич­ка гук­ну­ла, що вже за­кипів са­мо­вар. Уся ком­панія ру­ши­ла з шко­ли до гос­по­ди і, пе­релізши че­рез пе­ре­лаз, дов­гим ря­доч­ком по­тяг­ла­ся че­рез бо­роз­ну по кар­топлі та про­ди­ра­лась стеж­кою крізь ви­со­ку стеб­лис­ту міша­ни­цю, що ся­га­ла попід пах­ви. Усі вер­та­лись в ве­селій, радісній нап­раві. Діти по­ши­лись в міша­ни­цю, не­на­че пірну­ли, і бігли, аж виб­ри­ку­ва­ли. В по­ко­ях усі вікна бу­ли по­од­чи­нені. На по­дов­жас­то­му столі в сто­ловій па­ру­вав са­мо­вар.

- Де це ділась моя со­ба­ка? Мо­же, по­вер­ну­ла на­зад до­до­му до Києва? - зга­дав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Во­на ж не бігла за на­ми до шко­ли?

Він од­чи­нив двері в спо­чи­вальню. На па­ра­довім ліжку гос­по­дині ви­вер­нув­ся се­тер, утк­нув­ши го­ло­ву в по­душ­ки, і спав, зап­лю­щив­ши очі, аж ла­пи прос­тяг.

- Он де він! Пев­но, на­то­мив ніженьки в до­розі, як біг за по­воз­кою, а те­пер од­по­чи­ває. Ізнемігся бідо­ра­ха та здо­ро­жив­ся. Спить, аж хро­пе! - ска­зав отець Зіновій.

- Пішов! - крик­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на се­те­ра й штовх­нув йо­го в бік.

Сетер по­тяг­ся на м'яко­му ліжку, позіхнув і для­во зліз до­до­лу, не­на­че зас­па­на ди­ти­на. На по­душ­ках чорніла пля­ма од йо­го го­ло­ви. На ук­ри­валі бу­ло знать за­ма­за­не й за­пас­куд­же­не пи­лом місце. Ользі Павлівні цей вчи­нок ви­пе­ще­но­го пансько­го пса оче­ви­дяч­ки не при­пав до впо­до­би. Во­на на­су­пи­лась.

- Видно, що спаніла со­ба­ка! Лю­бе спа­ти не в со­ломі або в хми­зу, а на м'якеньких по­душ­ках, - по­жар­ту­вав отець Зіновій.

- Ото Фле­гонт Пет­ро­вич так зу­чив йо­го: лізе та й лізе сліпцем на по­душ­ки й за­ма­зує мені постіль, - обізва­лась Софія Ле­онівна.