На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 3

- Нічого - те. Тим ча­сом по­жи­ве­те в нас у по­ко­ях, по­ки опо­ря­дять ва­ше жит­ло, - ска­за­ла з при­хильністю Ольга Павлівна. - Ти б, Зіновію Пет­ро­ви­чу, за­га­дав, щоб най­ми­ти внес­ли в кабінет залізне ліжко для Софії Ле­онівни. А ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, тим ча­сом спа­ти­ме­те в кабінеті на ту­рецькій м'якій софі. Якось та поп­ри­ту­люємось на який­сь там час. А ва­ша ку­хо­вар­ка спа­ти­ме в при­хожій на тап­чані, бо во­на, пев­но, в місті од­вик­ла од сільських дівчат. Ще, мо­же, й гор­ду­ва­ти­ме ни­ми, не спа­ти­ме вкупі з ни­ми в пе­карні.

- Вона не сільська, а міська, з київських міщан. На­ша Ма­ша Ду­да­рецька тро­хи-та­ки з ве­ре­да­ми та з го­но­ром, та й не без міської фа­на­берії, - до­дав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Коли во­на ніко­ли не жи­ла на селі, то от при цій на­годі й се­ло по­ба­че. Мо­же, зго­дом об­бу­деться, огов­тається та й приз­ви­чаїться до сільсько­го жит­тя та до лю­дей, - ска­зав о. Зіновій.

- Ми на­си­лу вмо­ви­ли її їха­ти з на­ми на се­ло. Ста­ла диб­ки та гоп­ки та й годі! Пе­ред му­жи­ка­ми во­на та­ки доб­ре кир­пу гне, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, - вже зве му­жиків хох­ла­ми, а му­жи­чок - хох­лу­ша­ми, нех­тує їх і навіть пов­сяк­час глу­зує з їх. Це, бач, те­пер в Києві в міщан та ук­раїнських кра­марів пішла та­ка по­ве­денція, що во­ни драж­нять сільських мо­ло­диць очіпка­ми та хох­лу­ша­ми, а му­жиків хох­ла­ми.

- А як я вчив­ся в шко­лах, то тоді міща­ни й кра­марі ще не драж­ни­ли та­ки­ми прізви­ща­ми се­лян: пев­но, тоді й се­бе ще залічу­ва­ли до хохлів та хох­лу­шок. Ціка­во б зна­ти, за ко­го ж то во­ни те­пер ма­ють са­мих се­бе, ко­ли нех­ту­ють се­лян і навіть ук­раїнську мо­ву, мов справжні па­ни, - го­во­рив о. Зіновій.

- Мабуть, вже й міща­ни, і кра­марі, і навіть самі ку­хо­вар­ки й гор­ничні, що не­дав­неч­ко самі пос­ки­да­ли очіпки, і вва­жа­ють на се­бе, як на панів, котрі не по­винні ні в чо­му єднаться з му­жи­ка­ми, навіть у мові.

- Наша Ма­ша те­пер має се­бе як не за дідич­ку, то, пев­но, по­чу­ває се­бе панією або й дво­рян­кою, - сміявся Фле­гонт Пет­ро­вич.

«Ой, ко­ли б во­на ча­сом не ко­вер­зу­ва­ла тут по-панській!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

- Це й мені не при­па­дає до впо­до­би, що на­ша Ма­ша ви­со­ко не­сеться та піднімає но­са вго­ру. Ми з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем торік їзди­ли в гості до йо­го батька. Там кімнат­ки тісні, і ми на­пи­та­ли собі на тим­час­не про­жит­тя світли­цю в од­но­го за­мож­но­го чо­ловіка сусіда. Світли­ця бу­ла че­рез сіни, прос­тор­на й ду­же чис­та. Я про­жи­ла вкупі з се­ля­на­ми тижнів зо три і, ска­за­ти по правді, не гор­ду­ва­ла му­жи­ка­ми та мо­ло­ди­ця­ми, як на­ша за­го­нис­та та гор­до­ви­та Ма­ша, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Мабуть, преться в па­ни, як пруться усі київські міща­ни та кра­марі, що пин­дю­чаться пе­ред се­ля­на­ми й нех­ту­ють сільську ук­раїнську мо­ву, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

- А я й са­ма радніша б нав­читься го­во­ри­ти по-українській, та в Києві не нав­чусь од Маші й од лю­дей. От і доб­ре, що мій син при­най­мні доб­ре нав­читься го­во­ри­ти ту­теч­ки на селі ук­раїнською мо­вою.

Софія Ле­онівна й справді зго­дом потім на­ха­па­ла­ся слів на селі й нав­чи­лась та­ки доб­ре го­во­ри­ти по-українській. Як ціка­ва сто­лич­на лю­ди­на, во­на заціка­ви­лась ук­раїнськи­ми книж­ка­ми й чи­та­ла їх за­люб­ки. Про­бу­ва­ючи на селі в Фле­гон­то­во­го батька, во­на вже й те­пер доб­ре ро­зуміла ук­раїнську мо­ву й не за­бо­ро­ня­ла син­кові го­во­рить з се­ля­на­ми по-українській, як зви­чай­но за­бо­ро­ня­ють у нас батьки своїм дітям, нех­ту­ючи на­род­ну мо­ву й на­род.

- А ходім лиш по­дивімся на шко­лу та поміркуй­мо, як би нам кра­ще й догідніше роз­та­шу­ваться в ній, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­волі підвівся з ка­на­пи.

- То й ходім. Об­дивіться своє жит­ло за­вид­на, а тим ча­сом са­мо­вар за­ки­пить, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

Усі повс­та­ва­ли за­ра­зом і пішли до шко­ли навп­рос­тець че­рез тік, а далі бо­роз­ною че­рез не­ве­ли­кий ого­род, че­рез кар­топ­лю й пе­релізли че­рез пе­ре­лаз. За стар­ши­ми ру­ши­ла уся дітво­ра: три ба­тю­щині хлоп­чи­ки й Фле­гонтів Пет­русь. За дітьми навз­догінці побігли три со­ба­ки. Пев­но, й їм ос­то­гид­ла сид­ня та леж­ня в дворі, і во­ни по­ню­хом по­чу­тилн якусь во­руш­ню і собі чкур­ну­ли че­рез двір навз­догінці, плиг­ну­ли че­рез тин у го­род і побігли че­рез кар­топ­лю та міша­ни­цю, посіяну на па­шу.

Школа сто­яла над чи­ма­лим ви­го­ном, об­го­род­же­на час­то­ко­лом з вер­би­ни. Пе­ред шко­лою ко­ло хвіртки рос­ли дві здо­рові вер­би, а тре­тя рос­ла на причілку, але увесь ого­род ко­ло шко­ли пус­ту­вав, не­на­че то бу­ла то­ло­ка. Ого­род дар­му­вав, бо грунт був піску­ва­тий, не при­дат­ний під ого­ро­ди­ну.

Усі ввійшли у шко­лу, ог­ляділи здо­ро­ву, дов­гу й світлу кімна­ту з оле­ог­рафічним царським порт­ре­том на стіні, з ста­рим, сли­ве чор­ним здо­ро­вим об­ра­зом у кут­ку й з ку­пою по­мальова­них парт, скла­де­них од­на на од­ну в кут­ку за­ли сли­ве до стелі. Ог­ляділи й дру­гу, мен­шу, кімна­ту, що бу­ла приз­на­че­на зад­ля їх спо­чи­вальні. Ма­ша пе­редніше за все ог­ляділа піч у тісненькій пе­карні. Кімна­ти бу­ли ви­сокі, вікна бу­ли здо­ро­вецькі, але стіни бу­ли об­ко­лу­пані, за­ма­зані та ви­терті од ни­зу шко­лярськи­ми спи­на­ми, не­на­че ту­ди за­га­ня­ли ху­до­бу та вівці і ху­до­ба обш­мульга­ла стіни бо­ка­ми та зах­виська­ла за­ма­за­ни­ми хвос­та­ми. На по­мості бу­ло тро­хи не на па­лець гря­зю­ки, так що й до­щок бу­ло не знать. Об­лу­па­па сте­ля ски­ну­лась на підрі з до­щок десь у ко­морі або в во­зовні. На гру­бах чорніли роз­ко­ли­ни зав­ширш­ки в па­лець, а од груб тхну­ло яко­юсь зга­ря­ти­ною, сма­ля­ти­ною й са­жею.

- Школа ви­со­ка й світла. Як її оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти, то вий­де ве­се­леньке літнє жит­ло, - сказав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Взим­ку вчи­телі си­дять тут у ко­ло­шах, але те­пе­реч­ки, хва­лить бо­га, літо.

- Авжеж, кімна­ти прос­тор­ненькі й світлі. Я не ду­же-то звик­ла до арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви й з охо­тою лад­на осе­литься на який­сь час і в та­ко­му житлі, - обізва­лась Софія Ле­онівна, обер­нув­шись до гос­по­дині, але по очах її бу­ло знать, що во­на тро­хи ніби зас­му­ти­лась. Во­на хоч бу­ла лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, але ж тільки книж­ко­ва й те­оре­тич­на, як міська лю­ди­на. До прак­тич­них справ во­на ще не прик­ла­да­ла своїх по­на­чи­ту­ва­них та десь по­чу­тих те­орій та й не ду­же ква­пи­лась до цього.

Хазяйка з цікавістю слідку­ва­ла за кож­ним ру­шен­ням, за кож­ним сло­вом сто­лич­ної панії й за­ува­жи­ла, що во­на по­во­ди­лась у всьому прос­то, на­ту­рально - і в роз­мові, і в ру­шен­нях.

«Одже ж моя ятрівка по­во­диться зовсім-та­ки прос­то й при­родньо, як по­во­дяться сього­часні мо­лоді па­нян­ки-лібе­рал­ки. Це мені при­па­дає до впо­до­би. З цією бра­то­вою й са­ма не­са­мохіть якось по­во­диш­ся прос­то, на­ту­рально, без ост­ра­ху чимсь се­бе осо­ро­ми­ти, чимсь собі пош­ко­дить пе­ред нею», - ду­ма­ла ма­туш­ка, без­пе­рес­тан­ку кмітя­чи та на­зи­ра­ючи за сто­лич­ною гос­тею.

Ольга Павлівна Літо­шевська не бу­ла ста­росвітська прос­та ма­туш­ка, але не бу­ла й но­восвітська. Во­на бу­ла лю­ди­на пе­рехідно­го ча­су, вчи­лась у повіто­во­му місті в не­ве­лич­ко­му пансіоні, тро­хи вміла гра­ти на фор­теп'яні й сил­ку­ва­лась, щоб вдер­жаться в усьому на ви­щих східцях культур­ності, не спус­ти­тись низько та не спрос­титься, як спро­щується й не­доб­рохіть спус­кається низько ба­га­то ма­ту­шок і навіть паній-діди­чок по се­лах.

- Чи чуєш, Фле­гон­те, яка го­лос­на лу­на йде в оцій по­рожній світлиці? Як го­лос гу­чить та гу­де! Аж лу­нає попід сте­лею! - ска­зав отець Зіновій.

- Ото як­би го­лос так лу­нав у те­атрі, як оту­теч­ки в по­рожній школі! Аж не­на­че самі стіни гу­чать та гу­ка­ють! - го­во­рив ар­тист.

І справді, в по­рожній школі не­на­че гу­ли стіни й лу­на­ли сво­ло­ки од го­лос­ної роз­мо­ви. Діти ввірва­лись і собі в шко­лу, розбігли­ся по кімна­тах, кри­ча­ли, ре­го­та­лись. Шко­ла за­гу­ла, ніби ожи­ла, аж од­ляс­ки йшли по сінях, по стінах та по пе­карні. О. Зіновій завів якоїсь пісні. Йо­го чу­до­вий ни­зо­вий, але гуч­ний бас за­гув і приг­лу­шив ди­тя­че го­лос­не ще­бе­тан­ня. Ар­тист спро­бу­вав якусь ру­ла­ду на ви­со­ких но­тах. Но­ти не­на­че фон­та­ном бриз­ну­ли по усіх за­кут­ках. Отець Зіновій пус­тив ни­зо­вим ба­сом якесь; го-го-го! І йо­го го­лос не­на­че по­ко­тивсь, як грім попід хма­ра­ми. А діти й собі по­ча­ли дзяв­кать, ве­ре­щать та пе­рек­рив­ля­ти стар­ших. Шко­ла не­на­че зак­ле­котіла гу­ка­ми.