Лазарит - Вилар Симона - Страница 1

Симона Вілар

Тінь меча

Лазарит

Передмова

Історія без масок

Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в літературних колах. Але якщо поцікавимося, хто ж найуспішніший із сучасних українських письменників, кого найбільше читають і чиї книжки найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів саме вона – Симона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників.

Жанр її нового роману «Лазарит» – історичні пригоди, що межують з альтернативою історією, коли один-єдиний яскравий персонаж затьмарює безліч героїв, а суха історія присмачена екзотичними спеціями авантюрно-пригодницького кшталту. Так, герой цього твору Мартін – нащадок християнських паломників у Святу землю, дитиною викуплений з притулку в Константинополі єврейським рабином для подальшого захисту його гнаного народу. Це, безперечно, трікстер, мандрівник і благородний лицар, довкола якого вирують події офіційної історії. Іноді йому навіть доводиться ховатися під маскою прокаженого воїна-лазарита, щоб підстьобнути караван сюжету. Гармонія вимислу з історією виникає, коли нудна біографічно-фактографічна лінія розсипається барвистим садом розмаїтих стежок-доріжок, які передбачають захопливі пригоди. Здається, що у терпкому романному вариві «Лазариту» чи не вперше в нашій романістиці від часів «Людоловів» Зінаїди Тулуб і «Роксолани» Павла Загребельного авторський ентузіазм реалізувався в описі малознаних подій.

Роман «Лазарит» гарантує читачеві справжній бенкет уяви, що передбачає участь у карколомному сюжеті як вигаданих героїв, так і історичних осіб, чиї імена породжують солодку музику сюжетної симфонії: Людовік VII і Генріх ІІ, Маргарита Французька і Сибілла Єрусалимська, Вільгельм Нормандський і Готфрід Бульйонський. Загалом це грімка суміш часів ХІІ століття, у якій архаїчна германсько-скандинавська міфологія не поступається містиці арабського світу, франко-європейській романтиці й турецько-єгипетській екзотиці. У трагічній епопеї часів Третього хрестового походу, очолюваного Ричардом Левине Серце, задіяні імператори і королі, магістри і священики, класичні лицарі тамплієри і решта етнографічного воїнства на кшталт безжальних сельджуків, мамлюків і асасинів.

Попри це тішить уяву широка географія роману, адже Симона Вілар вишиває по історичній канві власний візерунок сюжету, в якому стародавня історія Візантії і Палестини, Кіпру і Сицилії, Туреччини і Єгипту наповнюється «живим» життям героїв, складними долями, родинними історіями та химерними перипетіями. Але якщо концепція «ключового факту» в історії передбачає суто матеріальну деталь, спроможну змінити хід світової історії, то в «Лазариті» цей інгредієнт має суто духовний характер. Кохання – ось що рухає сонце і світила романного всесвіту. Любов-зрада, любов-ненависть і любов-пристрасть не просто надають яскравого емоційного забарвлення історії змов, інтриг і ворожнечі часів Третього хрестового походу, а й творять окремішній світ людських стосунків, без яких жодна історія не має сенсу. Тим паче якщо це історія масок, за якими ховаються святі і прокажені, королі і жебраки нашої далекої минувшини.

Ігор Бондар-Терещенко

Пролог

Березень 1167 р. Константинополь. Передмістя Пера[1]

За хвилями Золотого Рогу – затоки на території одного з константинопольських передмість Пера – селилися переважно осілі в столиці ромеїв християни латинського обряду. Саме тут заснували свою прецепторію[2] і госпітальєри, лицарі-монахи ордену Святого Івана. Вони поселяли в себе прочан із Західної Європи, допомагали їм; створили тут власну лікарню й навіть невеличкий сиротинець.

Одного погідного весняного дня сестра Софія[3] вивела вихованців притулку на прогулянку у дворик прецепторії. Дітей було небагато, вони швендяли довкола калюж від нещодавнього дощу. Укутані в грубі коричневі плащики, дітлахи скидалися на стручки гороху.

І все-таки одна дитина вирізнялася з-поміж решти. Малюка не цікавили ні тріщини в цегляних стінах двору, куди всі намагалися запхнути підняті із землі трісочки, він не намагався наполохати голубів, які воркотіли на огорожі, а, завмерши посеред двору, замислено й зосереджено спостерігав за хмарами, що пропливали небокраєм. Його очі були такі лазурово-блакитні, начебто високе небо відбивалося в них, осяваючи мрійливим світлом бліде дитяче личко.

– Який дивовижний малюк, – промовив, спостерігаючи за мрійливим дитинчам, єврей Ашер бен Соломон, котрий щойно вийшов із прецепторії, де сплачував за право проживання біля її кордонів.

Сестра Софія, гладка, грубувата на вигляд жінка, яка вочевидь нудьгувала серед цих понурих стін, умить здогадалася, про кого каже цей нехрист, і залюбки підтримала розмову:

– Це наш Мартін. Поруч зі смаглявими підкидьками місцевих вірмен і греків, цей – ну чистісіньке тобі янгелятко! Відразу видно шляхетну кров.

– То він не син невідомих батьків? – поцікавився Ашер.

Сестра Софія подивилася скоса на вікна прецепторії і, переконавшись, що за ними не стежать, вирішила потеревенити з цим сутулуватим євреєм-бороданем, аби хоч трохи розігнати напосілу на неї нудьгу.

– Хоч ти, Ашере, і ґендлярська душа, та я все одно скажу: під вікнами сиротинця Святого Івана Мартін опинився не як нікому непотрібний знайда, котрого слід позбутися. Достойна людина доручила опікуватися ним – варанг,[4] служитель імператорського палацу. Точніше, колишній служитель, – додала вона, суворо стиснувши тонкі вуста.

Єврей Ашер дивився на неї, лагідно усміхаючись, і чекав продовження розповіді, тому вона почала пояснювати:

– Мартінового батька звали Гоконом Ґаутсоном, а дружину називали Еліна Біла Лебедиця. Вона й справді нагадувала дивовижну птаху – інакше й не скажеш. Таким світленьким і яснооким Мартін удався в неї.

– Які ж усе-таки химерні імена в тих північних дикунів, – неуважно кинув єврей, не відводячи пильного погляду від мрійливого малюка.

– Авжеж, юдею, – охоче закивала сестра Софія. – Дивовижно, що вони з такими ось іменами шанують Ісуса Христа і Діву Марію. Але таки шанують, інакше ми б не погодилися залишити в себе Мартіна. Ти маєш знати, Ашере: ці шведи і датчани, які вирушають на прощу у Святу землю, часто залишаються тут, у Константинополі, на щедрих хлібах імператора ромеїв,[5] що в жодне порівняння не йдуть з їхніми північними статками. Так і Мартінові батьки. Гокон Ґаутсон почав служити варангом при дворі, але згодом йому наказали вирушати на північ, аби для служби привезти ще своїх земляків. А виїжджав він саме тоді, коли пані Еліна от-от мала народити. І де йому було залишити дружину, як не в нас? Не серед ромейських же схизматиків, які не визнають влади намісника Святого Петра!

І вона демонстративно перехрестилася на латинський кшталт – усією долонею.

– Отже, пані Еліна народила сина тут, у стінах вашого шанованого шпиталю, – замислено мовив Ашер бен Соломон. – І, схоже, померла під час пологів, якщо дитя досі живе в сиротинці?

На круглому, ледь пошрамованому віспинами обличчі сестри Софії промайнуло здивування.

– Правду кажуть, що варто єврею слово мовити, а решту він і сам домислить…

І вже хотіла відійти, але єврей притримав її за поділ.

– Не гнівайтеся, пані, на недолугого єврея! Просто я подумав, що батьки не покинули б дитину разом із сиротами в притулку. Нехай навіть вона належить такому шанованому ордену, добрі діяння якого достойно оцінити може лише небо.