Лазарит - Вилар Симона - Страница 2

Похвала ордену госпітальєрів полестила Софії, і вона підтвердила, що Еліна Біла Лебедиця справді померла від пологової гарячки.

– А ми, сестри, назвали дитинку Мартіном, адже народився хлопчик одинадцятого листопада, в день пам’яті Святого Мартіна Турського. Сталося це чотири роки тому.

– Чотири роки тому, – замислено повторив Ашер бен Соломон. – О, пані Софіє, ви так добре все пам’ятаєте. Правду кажу: для ордену ви – достойна помічниця.

І притиснувши обидві руки до кучерявої бороди, що спадала на груди, він ґречно вклонився.

Сестра Софія гордовито підвела підборіддя:

– Так, на пам’ять не скаржуся. Тому не забула, що, від’їжджаючи, Гокон зробив чималий внесок у прецепторію, щоб його дружина і майбутня дитина ні в чому не мали потреби. Але від нього досі немає жодної звістки. Недаремно отець прецептор каже, що якби шляхетний Гокон вирушив на кораблі навколо Європи, це було б значно безпечніше. Однак він поїхав через землі Русі з їхніми безперервними війнами,[6] де людині згинути так само легко, як кефалі на затоці Золотий Ріг опинитися в рибальській сітці. Ми вже й не сподіваємося, що він повернеться за сином. Ну, а Мартін… Усе-таки християнська душа, ось і росте тут, поки не вирішимо, що з ним робити далі.

Ашер бен Соломон уважно слухав співрозмовницю й досі не відводив очей з маленького Мартіна. Діти з притулку весело борюкалися, гасали, штурхалися і випадково один із них, біжучи, штовхнув хлопчину, той упав, каптурик із нього злетів і стало видно світле пухнасте волосся. Решта дітей реготали, не давали малому звестися. Але син варанга не заплакав навіть тоді, коли його оббризкали водою з калюжі. Мартін був наймолодший, діти з нього неприховано знущалися, однак хлопчик лише відвертався, мовчки підводився й не плакав, навіть коли його знову збили з ніг.

Сестра Софія і не збиралася втручатися, щоб угамувати бешкетників, вона й далі теревенила з євреєм. Розповіла, що кошти, залишені на утримання дитини, давно витрачено, малюк живе тут лише з милосердя, як звичайнісінький підкидьок. А це досить обтяжливо, адже серед схизматиків-ромеїв не надто багато охочих пожертвувати копійчину на сиротинець Святого Івана.

Ашер зрозумів натяк, витягнув капшука і простягнув госпітальєрці кілька срібняків.

– Іваніти[7] завжди добре ставилися до нещасного народу, що потерпав від гонінь. Тому прийміть цей скромний дар, високоповажна пані. Думаю, ви знайдете, як це використати найдостойніше.

І купець повернувся так, щоб із вікна прецепторії, у якому саме з’явився один із братів, було видно, як Софія бере в нього гроші. Потім Ашер бен Соломон пішов до воріт, і, вже зачиняючи хвіртку, ще раз швидко, але пильно глянув на світленького блакитноокого хлопчика, який дуже відрізнявся від смаглявих і темноволосих дітей із притулку.

Будинок Ашера бен Соломона був розташований у передмісті Галата, де й належало оселятися константинопольським євреям. Жили вони осібно, переймаючись лише торгівлею та проблемами своєї общини. Християни їх уникали й рідко з’являлися в тому кварталі. Проте це не завадило Ашерові довідатися, що сестру-госпітальєрку Софію було затримано на привласненні отриманих від нього грошей. Тому з посади доглядачки сиротинця її перевели працювати скотаркою на ферму, розташовану за межами столиці маєтків, що належали ордену.

А ще тижні за два в прецепторію приїхав високий рудий юнак, який мав скандинавську зовнішність, а грецькою розмовляв із варварською вимовою. Назвався Ейріком Еріксоном та повідомив, що прибув із Норвегії, з округу Сонґ, і, за наказом свого дядечка Гокона Ґаутсона, збирається забрати з Дому ордену його дружину фру Еліну та їхню дитину.

Отець-прецептор особисто спілкувався з рудим норвежцем. Він розповів, що дружина шляхетного варанга померла під час пологів, і поцікавився, чому Гокон не приїхав за сином особисто. З’ясувалося, що Гокон Ґаутсон не спроможний приїхати до Константинополя, оскільки його серйозно покалічено в битві, але він наказав небожеві Ейріку розрахуватися з орденом і забрати дружину та сина.

Потім неотесаний зайда поклав на стіл перед прецептором зо два звабливо дзенькотливі капшуки з монетами, сказавши, що коли вже фру Еліна померла, то його обов’язок – подбати про Гоконового сина. Він забере його якнайшвидше. Адже вітер ходовий для плавання, і корабель, що чекає на Ейріка в гавані, негайно повертатиметься.

Прецептор не заперечував. Після того як маленький Мартін вислухав напучування й дістав благословення в далеку путь, рудий норвежець узяв його за руку і вони покинули Орденський дім госпітальєрів.

Переконавшись, що за ними не стежать, Ейрік повів малого в найближчий генделик і нагодував його густою м’ясною юшкою. Для себе ж звелів принести глечик вина та шмат свинячого стегна.

– Але ж ти й тишко, – бурчав норвежець, угризаючись міцними зубами у в’ялене м’ясо. Хоча потайки тішився, що вочевидь клопоту цей хлопчисько не завдасть. – І не скажеш, що ти син славного ярла! Погано, до речі, що він так довго не подавав вам із матінкою звісточок та підтримки, але ж він і справді міг десь полягти. Така у воїнів планида. Однак уже буде кому про тебе подбати. Не тремти, пуцьвірінку, не пропадеш…

Говорячи, Ейрік невтомно налягав на густе й темне хінське. Слова ставали дедалі невиразніші, і, врешті-решт, він захропів, упустивши вогненно-руду голову на обшкрябаний різномовними написами дощаний стіл.

У шинках Галати з такого не дивувалися. Оскільки ж в Ейріка, незважаючи на молодість, були достоту богатирські рамена, а на паску висів довгий меч із хрестоподібною гардою, ніхто не наважився його потурбувати.

Зацікавлено, але без остраху роздивляючись відвідувачів генделика, Мартін просидів біля свого «дядечка» до самісінького вечора. Люди приходили та йшли, їли, пили, сварилися, бешкетували. На них з Ейріком ніхто не зважав, аж поки геть споночіло. І вже тоді, у непевному світлі олійної лампи, за стіл підсіли два огидних волоцюги й почали трусити норвежця, устромляючи лаписька в його шкіряну торбину.

Не знаючи, як розбудити рудого велетня, збентежений Мартін зробив дуже просто – вгризся йому в руку. Зірвавшись із громовим ревищем, Ейрік перекинув стіл і, хоч шахраї мерщій кинулися навтьоки, таки встиг надавати одному пройдисвітові копняків під кощавий зад.

– Я що, трохи закуняв? – поцікавився норвежець, дико поводячи налитими кров’ю очима. – А ти… отже, ти, малюк, не накивав п’ятами?… Це чудово! Інакше відгріб би я від нашого благодійника… А він і справді благодійник, якщо так перейнявся твоєю долею. Дарма, що таких, як він, звуть юдейськими псами, котрі розіп’яли Христа, – присягаюся богами старої батьківщини, з цією людиною цілком можна мати справу… А зараз, Мартіне, – у путь!

Здоровило стиснув своєю величезною клешнею малесеньке рученятко, і вони вийшли в густі сутінки.

Мало хто бачив, як у цілковитій темряві високий, щільно закутаний у плащ чоловік і дитина в грубій накидці з гострим каптуром увійшли повз плутані лабіринти провулків Галати у квартал, де на багатьох дверях було зображено зірку Давида, і постукалися в одні з них, сховані в затінку під дерев’яною, обплетеною виноградом перголою.

По той бік стишено пролунало якесь запитання, і, щойно Ейрік проказав умовлені слова, двері стрімко відчинилися.

Мартін побачив сутулуватого чоловіка: довгобородого, з темним кучерявим волоссям по плечі і в пласкій шапочці, що дивом трималася на потилиці. У його руках кадив полумисок із запаленим ґнотом. Полум’я колихалося, кидаючи відблиски на смагляве видовжене обличчя з хрящуватим, горбатим носом.

– Нехай благословить праотця Авраама володар неба і землі! Я вже подумав, що ти згубив дитину, рудий пройдисвіте Ейріку!

– Таке скажете, превелебний ребе! – загундосив норвежець. Усе зробив, як звеліли. Хоча того, що напророчили цьому хлопчині норни,[8] все одно не змінити. Навіть вам, пане Ашере бен Соломон.