Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 30

– Прийшли. Їжача Рукавиця, вилазь із карети.

Відьма, як і досі, була непривітна.

Мускулюс продерся крізь ожинник, почав без мети блукати галявиною. По суті, він не сподівався виявити щось важливе. Із часу замаху на Його Величність минуло п’ять років, будь-які залишкові еманації давно скисли, розвіялися. Дівчинка-кульбаба в жовтій сукенці? Гнучка лялька з лакованим личком? Ну звичайно, вона вдень і вночі сидить, пнеться… тобто, тужить: «Де мій найдорожчий Андреа? Де мій суджений? Чого не йде?!» Ким би не була кульбаба, навряд чи вийде назустріч. Та й приписувати лісовій дівчинці неодмінно лихі наміри – нерозумно. Зведені діти повертаються додому, цілі й неушкоджені. Цирк? Лихо з ліліпуткою? Морок на трибуні?! «Прапорці» – маячки?! Ну, припустимо. Точніше, демона ми саме й не припустимо. Учитель Просперо сказав: «Якщо демон мав місце, він звільнився, – і додав із однозначністю професіонала. – Відповіді не було, демон ніяк себе не виявив…» Якщо тоді не виявив, і за п’ять років не виявив, виходить, ну його к дідьку.

Краще припустимо таке: лісова фея-одиначка від туги, від нудьги глухої зробилася великою шанувальницею циркового мистецтва. Зокрема, акробатки Зізі, чарівної «Гутаперчинки». Прибрала, виходить, феєчка вигляд кумира, проклала «драбинку» в шапіто, на виставу… Дуже перехвилювалася за улюбленицю, аж із лиця спала…

Жодної зачіпки.

Чіпляйся, розумнику, як хочеш. Хоч повісься.

«Соромно зізнатися, государю, – спливла в пам’яті ще одна репліка з оповідання вчителя, під час сеансу зв’язку на площі Піднесення, – але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція». Ага, інтуїція. Тільки матір’ю Просперо Кольрауна була Хусська Сивіла, а матусею Андреа Мускулюса – невідома особа, що здала улюблене дитя в притулок. Втім, із інтуїцією так само, як і зі статком, у «заблуканої матусі» теж усе було гаразд: притулок виявився з дорогих, оплачено на вісім років наперед… У дитинстві чаклун тішив себе, придумуючи таємничу й високу біографію з ухилом у баладний штиль; далі попустило.

Він зірвав лапатий кленовий листок. В’яло почав общипувати вздовж прожилків.

Коли від листочка лишився тремтячий кістяк, хлопчисько Меліс захекався. Захлинаючись, із нутряним надривом. Так кашляють сухотні під час відкритої кровотечі. Синій від ядухи, хлопчисько хрипів, а Меліс, видимо, збожеволіла від тривоги та кричала на нього щосили:

– Я казала! Казала тобі, дурневі! Ось! Ось воно! Що мені тепер робити? Що мені робити, ти подумав?! Цей же мене до нігтя…

«Вона зараз його вдарить! – з подивом подумав чаклун. – Овал Небес, таки вдарить! Дитині зле, а вона… Хто її до нігтя? Невже я?!»

Втім, тут стало зле самому Мускулюсу.

Бо на його очах дитина розтяглася гармонікою.

Немов досвідчений штукар-ворожбит узявся тасувати колоду Тарота. Блазень, Папеса, Імператор, Коханці, Лицар Жезлів, Туз Пентаклів, Повішельник… Дитина, хлопчик, підліток, юнак, зрілий чоловік, старий, глибокий старий… Ланцюжок людей розтягся від шпичакастої стіни кущів до горбатого в’яза. Мить – і колода зібралася докупи, впала на бік під власною вагою. Безглуздим козирем, крапленою картою перед Андреа лежав пам’ятний старий хитрун, із яким вони балакали в «Кульгавому Мірошнику» про левітації. З вигляду дід був ще старший, ще трухлявіший, хоча це здавалося неможливим. І рівняння Люфта-Гонзалеса були тут абсолютно ні до чого.

На траві лежав небіжчик.

Картою, що випала, виявилася Смерть.

«Смерть означає не тільки ту брудну роботу, яку ми давно повинні зробити, – малефік сам вибухнув кашлем, машинально згадав „Тлумачення змісту Тарота“ та скінчив знайомим пасажем Кольрауна, – без відриву від основної роботи».

Задоволення нижче за середнє: залишитися в лісі з відьмою й трупом на руках.

Але лихо не ходить саме.

Мускулюс ладен був голову закласти, що мрець – повний маг вищої кваліфікації. І з усього було видно, що голову таки доведеться віддати.

На відсікання.

З боку Юстових ярів пролунало іржання та збуджені вигуки.

Затрубив ріг.

Незабаром незвані гості, ким би вони не були, виявляться на Їжачій Рукавиці. Це доля. Капосна доленька, кутень, проти якого не попреш. Чаклун дивувався з самого себе: головним почуттям, яке долало Мускулюса в ідіотській безнадійній ситуації, були жалощі.

Співчуття.

За мішень для щиросердного співчуття, недоречного в цьому місці й на цей момент, слугувала руда неборачка Меліс.

Уся наївна історія про мандрівну родину, якій дала притулок добросерда відьма, оберталася жорстким, лихим минулим. Маг-небіжчик із його рівнем мани й не таку простачку обвів би круг пальця. Власне, якби Мускулюс хотів – теж заморочив би руду без ускладнень, незважаючи на провінційне відьомство. Заморочити, постати в десятку личин, увійти в довіру, підсадити «блощицю-живчика»… Чого хотів мрець? Що мав на меті?! Зараз це хвилювало малефіка не більше за той факт, чи пітнів небіжчик перед смертю. Відьми шкода. Он труситься, як у пропасниці…

Ріг затрубив знову, набагато ближче.

– Ну, голубонько? Що робитимемо?

Відьма відступила, зацьковано притулилася спиною до в’яза. Миша перед грайливим котярою. Кажуть, страх, якщо бояться вас, збуджує, приносить задоволення. Брешуть, певне. Чаклун ніякого задоволення не відчував. Швидше дивувався, чому страх знехтував його, скромного Андреа Мускулюса. Від ярів скакали люди. Таких випадків, таких збігів не буває.

Значить…

Це може бути Тихий Трибунал. Королівська служба розслідування злочинів, вчинених із обтяжуючим застосуванням магії. Тихі, сірі чоловічки з особливими клеймами на лівій щоці, видимими лише для втаємничених. Їхня кількість в арешт-команді завжди кратна трьом. Андреа не знав – чому. Можливо, традиція. Чоловічки, випадково прогулюючись у Фільчиному Бору, виявлять на галявині відьму з чаклуном, труп повного мага біля ніг злочинної парочки… Так, розберуться. Потім. Але спочатку заарештують. Для проведення слідства відразу ж накриють «дзвоном», відрізуючи зовнішню ману й можливість використати ману, накопичену в особистих цілях. Поки справа завершиться, в домі Леонарда Швелера зірветься процес линяння лілльських незайманок, репутація вчителя Просперо постраждає, почнуться плітки… Знову ж, грошові збитки. Куди не кинь, кругом клин.

Це може бути Нагляд Сімох. Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією. Якщо профоси Нагляду стежили за небіжчиком, маючи якісь підозри… Тоді Андреа Мускулюс і Меліс Лімісдейл згинуть назавжди. Щоб запобігти. Нагляд Сімох тактовний, але в профосів під час ініціації назавжди вилучено забобони. До свідків Семеро ставляться погано, щиро думаючи: «У семи очей дитя без няньки!» Чаклун тверезо оцінював власні можливості: навіть загнаний у кут, навіть з підтримкою відьми, він навряд чи потягне профоса Нагляду Сімох. А якщо профос не один…

Думка привітатися з гостями, ким би вони не виявилися, і розповісти правду не навідувала чаклуна. Правда – кепська подружка. Особисто він, якби виявився на місці прибульців, нізащо б не повірив у власну безневинність. Зараз ти, друже малефіку, сам нагадуєш дівок, що линяють. Твою безневинність кожен зіпсувати намагається.

Ріг гаркнув за кущами.

Мускулюс ще раз глянув на небіжчика, підморгнув тремтячій відьмі…

І відчув неземне, сліпуче блаженство.

Він ніколи не підозрював, що з такою радістю – у лісі! В глушині! Віч-на-віч!!! – зустріне віце-барона Борнеуса з синами.

SPATIUM VI

Ле про королеву фей і Томаса-рифмача

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)