Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 29

За мить чаклун пожалкував, що не згорів на пожежі. Його обступили люди, відтіснили вбік відьму з білявим малим. Шишмар із дружиною шумно повалилися «благодійникові» в ноги. Брандмейстер у запалі почав гамселити зірваним шоломом по возі, лякаючи коней. По юрбі шурхотіло перешіптування:

– Святий!

– Заступник наш!

– Рятівник…

Мускулюс відчув себе білкою в колесі. Театр, де раз за разом іде одна-єдина недоладна трагікомедія, котру й дивитися нудно, а вже брати участь у ній – і поготів. Терпи, чаклуне, магом будеш!

– Устаньте! Та встаньте ж бо!

– Все, що в нас є! Усе, чого побажаєте…

Тягар незаслуженої слави давив на шию тяжче за ярмо. Чаклун обурився:

– Цитьте!

І запанувала тиша.

– Встати!

У голосі прорізалися ланд-майорські нотки.

– Встаємо, ми встаємо!

Уже краще. Все-таки в становищі святого є певні переваги.

– Ніякої платні я з вас не візьму. Ні грішми, ні іншим добром. Тілю, підійди до мене.

Юрба зойкнула. До малефіка раптово дійшло, що його цілком могли зрозуміти перекручено. Грошей, мовляв, не візьму, а заберу вашого сина! Я його врятував, я його, приміром, і в Чурих продам! Тьху, напасть! Наслухалися балад, недоумки! Пояснюй їм тепер…

Тіль мовчки наблизився до суворого дядька. Андреа, начхав на домисли цікавих, присів перед хлопчиськом навпочіпки.

– Розкажи мені, Тілю, де ти був?

– Я грався в «чаклунів-розбійників». Із дівчинкою.

– Із дівчинкою в жовтій сукні?

– Так! А ти звідки знаєш?

– Я чаклун. Я все знаю. І де ви гралися?

– Таж ти й так усе знаєш, раз чаклун!

Швелер-молодший виявився занадто кмітливим.

– Знаю. Але хочу почути від тебе.

– Ми в кущиках гралися, – на щастя, хлопчисько вдовольнився такою постановкою питання. – В колючих. Де ягоди ростуть. Ми туди раніше з мамцею ходили…

– Це, мабуть, на Їжачій Рукавиці! – поквапливо докинула Фержерита.

– Авжеж, я там їжачка бачив!

– Погане місце. Прокляте… – забурмотіли в юрбі.

– А як ти туди потрапив, Тілю? Тебе хтось привів?

Хлопчик розгублено втупився в малефіка, наморщив чоло.

– Я гуляв… Ми гралися… З дівчинкою. А потім я пішов додому.

– Тебе хтось відвів? До дівчинки?

– Ні. Не пам’ятаю. А додому мене тітка відьма привела! – малий із гордістю вказав на Меліс.

Подальші розпитування марні, зрозумів Андреа. Тіль був одностайний із Іскрою Гонзалкою: діти нічого не пам’ятали. Малефік трішки відкрив «вороняче баньши» – впевнитися в тому, що знав і так. Ось вони, жмути гару. Тануть, розсіюються. Цієї ночі Тіль Швелер мусив умерти. Згоріти в пожежі.

І якщо залишився живий, то ніяк не завдяки «святому» Андреа Мускулюсу!

Малий тихо чекав, коли дядько-чаклун скінчить ворожити. Мускулюс посміхнувся Тілю, устав, із хрускотом потягся, розправляючи затерплі плечі.

– Забирайте хлопця додому. До ста літ житиме. Меліс, ви не проведете мене?

Відьма з відвертим зітханням кивнула. Біч-о-біч, немов добропорядне подружжя, вони рушили вулицею. Світало. Ранкова рожевість укрила небо на сході, цього разу в тому місці, де треба. Малефік хотів спати. Паскудна звичка доводити справу до кінця! От же ж уплутався, так уплутався…

– Вибачте за нескромне запитання, люба… Днів зо два тому я бачив із вами іншого хлопчика. Старшого. Зізнатися, я вирішив, що він – ваш син…

– Син? – вимушено посміхнулася відьма. – Ні, він не мій син. І цей теж. Далекі родичі, погорільці, на зразок Швелерів. Давненько в мене гостюють. Старші по заробітках тиняються, відбудуватися хочуть, а малечу до тітки Меліс підкидають. Сім’я велика… Правду сказати, набридли, як гірка редька.

А вигнати – шкода…

Білявий шибеник смикнув відьму за руку, звертаючи на себе увагу. А коли домігся бажаного результату, скорчив таку пику, що жінка мимоволі скрикнула. Паливода залився сміхом і не забув при цьому показати чаклунові язика. Точнісінько, як його старший братик біля аустерії.

– Боюся здатися настирливим, але… Ви не вкажете мені дорогу на Їжачу Рукавицю?

Меліс завагалася, скосила око на хлопчиська, начебто питала поради.

– Давайте завтра, га? Завтра, пане?

Хлопчисько кліщем вчепився в її руку.

– Краще зараз, люб’язна Меліс. Набагато краще.

Туман скрадався за людьми назирці, обдираючись об складки кори та гострі сучки. Вдавав, що він – хижак на полюванні. Страшний, небезпечний хижак. Долею контужений чи й сам долю контузив – це як вийде. Одним словом, де ввійдете у ваш вузол дескрипції, добродії шановні, там і вийдете. Сонце, гуляючи мостом через Ляпунь, додавало до туману сиропу з брусниці й гарненько збивало віничком. На гілках чагарнику краплями свіжої крові зблискували ягоди кислої дружини. Вони тонули в жовто-багряному листі, здавалися коштовним камінням.

– Добрі від проносу, – похмуро сказала відьма, вбиваючи всю романтику.

Мускулюс теж вирішив не пасти задніх:

– Якщо нанизати по шістнадцять, відлякують ламій. Дружинник, висушений і розтертий на порошок… – він подумав. – Абсолютно марний. Якщо на порошок. Це я так, до слова…

Поруч із неприємно знайомою в’їдливістю корчив пики відьмин малий. Втім, дитина поводилася напрочуд пристойно, хіба що вовком зиркала навсібіч і сякалася в траву.

Туман рідшав. Іти до Їжачої Рукавиці, за словами Меліс, було «що кийком кинути». Під ногами пружно прогиналася земля, посипана опалими долоньками дерев: вохра, сурик, тьмяна зелень. До сльоти, коли ні пішки пройти, ні верхи проїхати, ще довго. Хлюздень-місяць прийде в свою чергу, а поки – крокуй-радій. У хирлявому ялиннику чаклун затримався, дихаючи на повні груди. Аромати тут панували – збирай, братику, в жменю, закорковуй у флакон. Потім столичним модницям за великі гроші продаси.

– Чого стоїмо? – поцікавилася відьма. – Ліс як ліс, тільки час марнуємо…

Відчувалося, що відьмина брутальність навмисна. Навіть самій Меліс було неприємно висловлюватися таким тоном. Квапишся, руда? Чи… Малий підстрибцем відбіг за стару ялину, спустив штанці; незабаром задзюрчало. Малефік делікатно відвернувся й здригнувся. Ніздрі залоскотав їдко-кислий дух, до якого осінь у Фільчинім Бору й мала потреба чада не мали ніякого відношення. Вдаючи, що нудьгує, чаклун почав оглядатися.

Є.

«Прапорець» виявився біля коріння тієї самої ялини, біля якої мочилася дитина. Умілий такий «прапорець», відразу й не примітиш. Малефіки розкидають схожі маячки на шляху жертви, якщо пристріт вимагає особливої точності місця розташування. Але в малефіціумі «прапорці» гнучкі, пружні, з вусиками. Цей же був чужинцем: твердий, на каркасі, змайстрований незграбно, але років на десять, не менше. Лише далі по стежці, куди пройшов Андреа й де виявив нишком ще три маячки, він здогадався: не на людину ставлено. На іггіса? Гомолюпуса? На демона?! Схоже, хоча тут чаклун міг дати промашку. Сюди б Просперо… Хмаринки небесні, якого ще інфернала потрібно вистежувати в тутешніх нетрях?! Глушина, нудьга… Вільні демони в наших краях зустрічаються вкрай рідко – звичайно вони живуть на шести ярусах князівства Нижньої Мами, де блаженствують у розпусті й чварах. Сюди їх хіба що силоміць затягнеш…

Але трапляється, затягують.

І примушують виконувати примхи.

Якщо, звичайно, здобич не звільниться з мертвої хватки умільця.

Зловити інфернала, знав Андреа, – справа державного значення. Добра він точно творити не стане. Виходить, мисливці на нього пупи рватимуть, поки не відловлять гада й не притиснуть до нігтя за казенну винагороду. Просперо Кольраун, за час служби своєї бойовим магом за наймом, на безгрошів’ї брався за таку халтурку…

Чаклун з повагою скосив око на Меліс. Вирішила підробити? Ризикнула? Атож, що нам ловити демонів, ми головоломки Шеффена, мов те насіннячко, лузаємо! Підказати дурепі, що коли в невід втрапить потрібна рибка, чарівній рибалці мало не здасться? Ні, не варто. Навряд чи у Фільчиному Бору знайдеться втікач із діточок Нижньої Мами. Інакше вже б на сполох по всій Реттії били.