Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 27

На жаль, зміст цих слухів залишався темним.

Вони довго говорили, могутній старець і здоровань-молодик. Можна навіть сказати: вони були в чомусь схожі. І ранком розійшлися: бурлака подався назад, а Нихон Сивочол пішов у Палений Покляпець, де й згинув навіки, щоб обличчя магів не ставали більше сіро-попелястими.

«В тебе злам», – сказав маг, перш ніж піти.

«Це шмагія, і це безнадійно», – сказав маг, ніби вилаявся.

«Знаєш, малий, а я тобі заздрю», – сказав маг, та Леонард уже не чув його.

Тому що Нихон ішов, не оглядаючись.

Розмова на страшному рубежі перевернула душу бурлаки. Незабаром він повернувся додому, сповнений щирого каяття. Татусь Бйорн спершу викаблучувався, але швидко, за допомогою переконливого діда Кирея, прийняв сина в батьківські обійми. Знайшов хлопцеві наречену з гарної сім’ї, з посагом. Леон оженився на Ядвізі без суперечок і пустих балачок про серце, якому не накажеш. Видимо, навчився наказувати. У майстерні працював за десятьох, немов кінь-ваговоз. І ніколи, ні за яких умов не ворушив руками із чародійним значенням. Не складав чудернацьких візерунків. Не кліпав очима, вдивляючись у незнане. Дивився прямо, просто; руками робив справу, а не нікчемні витребеньки, від яких користі – сльози в подушку. Про роки поневірянь згадувати не любив.

Справжній господар.

Батько до самої смерті нахвалитися сином не міг.

CAPUT VI

«На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»

Про «захворювання лжеманою», так званий злам, Мускулюс, зрозуміло, чував. Хоча зустрічати людей, вражених цією астральною недугою, не довелося. Хто ж міг знати, що в просторіччі злам це зветься?! Доречне слівце. «Шарлатанська магія»? Навряд чи слово походить від подібного скорочення. Швидше «магія-шмагія»… Тепер зрозуміло, чому Меліс образилася. Чесну відьму у вічі шарлатанкою обізвати! Решта зрозуміло: тому чинбар у себе вдома гультяєві-Яношу дав притулок. Хлопець теж зламаний. Шмаг. Ось і побачив Леонард у волоцюзі – себе молодого. Споріднену душу знайшов.

Багато чого ставало на свої місця.

Та не всім цвяхам знайшлися дірки.

Ну, злам – це дивна хвороба, котру й хворобою не назвеш… Але – система? Якщо чаклунство фальшиве, якщо не мана, а омана – чому так схоже на справжнє? Чи треба запитати чарівника-медикуса, і той роз’яснить діагноз: симптоми вірні, хвороба протікає природним шляхом… Тоді чому чинбар, який на довгі роки переборов недугу, на схилі віку взявся за колишнє? Лихо з дружиною збило з пантелику? Та лихо з Ядвігою Швелер ніяк не пояснює, звідки юний Янош так близько знайомий із приват-демонологом Кручеком!

Запитання, запитання. Куряться образливим туманом. Бреде в тумані консультанти лейб-малефіціуму Андреа Мускулюс, сліпо тицяє в кострубаті відповіді.

У крижану геєну всі загадки! У Мокрінь Бездонну всі запитання!

Мускулюс простяг руку, торкнув сорочку Тіля, відчув у кінчиках пальців легке тремтіння.

– Майстре Леонарде, я ціную вашу щирість. А зараз прошу вибачення. Північ, самі бачите. Час братися до справи.

Час чаклун відчував хребтом. Для цього йому не по-трібні були ні зірки, ні новомодні «годинники». Тим більше, що останніх у нього все одно не було.

– Не буду заважати, майстре Андреа. Піду, мабуть, у дім. З Ясею посиджу. Вдалого вам волхвування.

Про те, що від волхвування, можливо, залежить доля його внука, Леонард Швелер ні словом не згадав. Чаклун був вдячний господареві за це.

Секунди падали з місячної клепсидри краплями рідкої ртуті. Тремтіння в пальцях змінилося поколюванням; сверблячка наростала, поширюючись вище по руці… На жаль, нічну тишу розколов оглушливий гавкіт. Точніше, спершу з будки пролунали два попереджувальні «Стій, хто йде?!». А потім Нюшка зайшовся довжелезною тирадою, недобре відгукуючись про опівнічних гостей.

У ворота боком протиснувся Якоб Гонзалка з ганчіркою в руках. Ні, не ганчірка – дитяча сукенка.

– Ось… Пан Намюр передали, що вам потрібно…

Андреа мовчки вказав вільною рукою на стіл: по-кладіть, мовляв, сюди. Коли вказівку було виконано, жестом відіслав архіваріуса.

– Усе зрозумів, майстре чаклун. Іду, йду…

Задкуючи до воріт, архіваріус дрібно вклонявся, нагадуючи механічного цирульника. Зарипіла стулка. Нюшка ще погарчав для порядку та вгамувався.

У голові чітко вдарив дзвін.

Північ.

Другою рукою Андреа взяв сукенку Іскри за комірець. Потяг носом, втягуючи ауру – на майбутнє, коли з’явиться можливість узятися до гороскопа дівчинки. І знову зосередився на сорочці Тіля.

Сверблячка швидко доповзла до плеча, охопила груди. Незабаром тіло малефіка, густо вкрите сиротами, дрібно вібрувало від п’ят до тімені. Тривало налаштування на гармонію Тіля Швелера: взяти домінанту доленосної тональності, побудувати в акорді малу терцію впливу на слідові еманації… Образ сплетення ниток, з вузлами, розтягненнями та відгалуженнями, виник напрочуд чіткий. «Оце Мускулюс, оце молодчага!» – потішився чаклун, але відразу затнувся, пригадав свої таланти. Це ще навіть не півсправи. Тепер обережно сполучимо отриману мережу з проекцією зорезводу, до різючого болю напружуючи потаємний зір…

Таки наврочив: далі пішло гірше. Андреа вдесяте ловив точку входу солярного стрижня, намагаючись насадити на нього мережу, пришпилити заразу до неба, як метелика шпилькою. Криво, ще кривіше, зовсім криво… Коли чаклун почав лаятися останніми словами, стрижень-непослух несподівано легко ковзнув у точку входу. Проекція сама по собі провернулася на потрібний кут, рушила вгору й стала, як влита. Сполучення вузлів і сузір’їв, Доми-патрони, апогеї з перигеями…

Усе на місці.

Перед заплющеними очима виникло Джерело. Народження. Від нього крізь чорноту позачасся тяглася міцна золотава нитка. Те, що звершились. Від Звершка в боки розбігалися, затягуючись памороззю, ледь помітні павутинки гаданців – випадкових імовірностей минулого. Незабаром почнуться далекі гаданці, теперішні-майбутні, й тоді не позіхай: в’яжи вузлики на пам’ять, відслідковуй характер патронів…

Поїхали!

Глянсовий павучок на ймення Андреа потер лапки, прудко шурхнув по золотавій нитці. Немов грішник Ейдель Вайс вирішив утекти з геєни по шовковій ниточці, кинутій Хургою Жалісливим. Вузол. Патрон Кварти Стихій. Дурниця: це відбулося два роки тому. Далі, далі… Вузол, три гаданці… Є! Ось вона, мить між минулим і майбутнім. Равлик долі повільно, ледь помітно повзе схилом темної гори до вершини, залишаючи за тендітним будиночком незрушне плетиво Звершка. Зараз ріжки равлика тицьнуться в черговий вузол… О небо! Воістину зараз! Бронзовий Кульгавець у зеніті… Дім-патрон? Прокляття! Вічний Мандрівцю, зглянься на хлопчиська!

Звершок знав своє місце: він ішов просто в Дім Висхідного Сонця.

Серед ночі.

Мускулюс начебто навіч побачив, як корчиться в полум’ї, звиваючись в уривки жалобних стрічок, золотава павутинка. Пожежа Долі. Ах, як би хотів глянсовий павучок Андреа випустити з черевця нову павутинку, що сяє золотом, продовжити лінію життя Тіля за обрив триклятого вузла. Нехай не золоту – хоча б мерехтливим інеєм укриту ниточку гаданця, шанс, можливість! Стати поруч проти ворогів-невидимок, стиснути в кулаці кумедний горіховий патичок! Покликати Яноша з корчем…

Стривай. Але ж тут є вторинний гаданець. Кволий, але цілком виразний. Здається, ще мить тому його не було. Колір дивний, соковито-жовтий, начебто квітка кульбаби. Мускулюс знав, що він нікудишній астролог. Наскільки він пам’ятав, такі гаданці не згадуються в «Поясі ханг-рабб’я». Однак… Жовта кульбаба спалахнула яскравіше, проростаючи в ділянку Звершка. Малефік затамував подих. Він творив за своє життя чимало див, але зараз боявся повірити.

Квітка віддала жовтизну обвугленому спочатку Звершку, налилася сніговою сивиною. І сніжинки-літуни, даруючи нове життя, кинулися геть, за межу фатального Дому Висхідного Сонця.

Павучок провів їх поглядом, задумуючи бажання.