Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 26

За всіма прикметами, долю дитини було визначено.

У повні майстри – або «заводчики», як казали в слободі, – дід дитини вибився недавно. Кирей Швелер пройшов тяжкий шлях від кожум’яки-найманця до досвідченого стругаля-юфтевика, зібрав грошенят на власний заклад. Конкуренція в слободі на ті часи склалася варварська, могли й підпалити нишком. Але впертості дідові не бракувало. Марно хіба замолоду втопив у Таємних Вудах якогось змія, котрий надто вже допікав Ятриці?!

За подвиг магістрат нагородив героя похвальною грамотою.

Спершу майстерня Швелерів була по сумісництву ще й шевською. Згодом шевці відділилися: їм забракло місця. Шкіряний промисел – справа сезонна, літо-осінь, поки річка не замерзла. Слобода третину року гарувала, як проклята, а дві третини пролежувала боком на печі, під’їдаючи запаси. Не такий був беручкий Кирей: він здогадався облаштувати роботу не тільки в сезон, але й із пізньої осені до провесни, задимив багаттями всю околицю. В «порожні» дні було простіше знайти працівників за мізерну платню. Та й худобу били «на сніговий поворот», так що закупівля шкір давала неабиякий прибуток у порівнянні з весняною. Бйорн М’яздрило, син Кирея Змієборця, підтримав і примножив батьків промисел – і в підсумку Леонард, син і онук, прийшов на готове.

Так і трапилося. Юний спадкоємець справно ссав мамчині груди, ріс не щодня, а щогодини і грався дідовими залізними перснями, що їх має всякий кожум’яка. Дитя вивчило слова «бахтарма» і «шакша» раніше, ніж заповітні «тато» й «мама». Підлітком Леон, нітрохи не стомлюючись, міг перевертати барку – великий казан для відмоки. Молодиком, тринадцяти літ від роду, на парі рвав ремені, товк кору на докір колишнім дуботовкам, спритно працював стругом і «ощупкою» розрізняв терту кору ліщини, мімози й дерева кебраччо.

Батьки нахвалитися не могли синочком.

Коли б не одне лихо: дитя бажало чаклувати.

Ну, в дитячі літа тут дивуватися нема чого. Хто зі шмаркачів не клацає пальцями, «перетворюючи» кривдника на гада повзучого? Хто не бурмоче «Чаклуй, баба, чаклуй, дід!» над купкою щебеню, творячи з капості золото, як мудрі алхіміки Санкт-Крюковця? З віком ці дурощі звичайно минають. А в Леона не минули. У чарівних іграх дітвори він був перший: нікому не вдавалося настільки мистецьки помахувати руками, ніхто не вмів так захопливо викликати «хибний захід сонця», геть-чисто як справжній. Якби трапився поруч якийсь Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму, то сказав би, мабуть, що в діях маляти є система. Дивовижна, незлагоджена система, що насправді є, та результатів не дає, навіть навпаки. Але на щастя чи нещастя сім’ї Швелерів, до народження Андреа Мускулюса залишалося ще чимало часу. А інших чарівників у Фарбівній Слободі не знаходилося.

Ті ж волхви чи маги, що приїздили замовляти особливі палітурки, – Бйорн М’яздрило освоїв цей корисний промисел, і синові науку передав, – ніяк не помічали молодика-чинбаря з його дурнуватими забавами. Великому птахові – велике сідало. А хто там навколо метушиться, на тих ми дзьобом клацали.

Скандал вибухнув улітку, напередодні чотирнадцятого дня народження Леона.

Почався скандал, як звичайно, з гарної думки, що навідала Бйорна-батька за сім місяців до свята. Раз синочок мастак бурмотіти нісенітниці та ворушити пальцями, треба віддати його в чародійне ремесло. Без відриву від виробництва. Чарівник-чинбар удесятеро примножить славу майстерні. Бйорн уже в мріях бачив скорочення числа найманих робітників: шкребок сам шкребе, чоботи самі топчуть, кора сама б’ється. Та й несказанне щастя на обличчі завше мовчазного сина тішило суворого, але люблячого батька. Інших спадкоємців у М’яздрила не було, Тітонька Гретті після Леона родила самих дівок, а тому Бйорн бачив у сині продовження себе самого.

Спершу звернулися до відьми Есфірі Лімісдейл, бабці вищезгаданої Меліс.

Півроку з гаком по роботі у фарбівні юний Леон бігав за річку – навчатися чаклунства. Тепер, за сорок років по тому, лисий і пузатий Леонард Швелер згадує ці місяці, як найщасливіші в своєму житті. Він учився залюбки, бачив у навчанні сенс і мету всього свого життя. Немов невидющому від народження відкрили очі на барви світу. І що довше він учився, то похмурішою ставала досвідчена відьма.

Гарний парубійко, бичок з поглядом фанатика, виявився нездарою.

Цілковитим і абсолютним.

– Я не візьму ваших грошей, – нарешті сказала вона майстрові Бйорну, коли М’яздрило приніс черговий місячний внесок. – Це марнування часу. Ваш син ніколи не стане чарівником.

Леонард розплакався. Уперше й востаннє. Більше ніхто не бачив сліз на твердому, впертому обличчі Швелера-молодшого. А татусь Бйорн не повірив. Як тут повірити, коли син віддає навчанню всі сили! У сім’ї Швелерів твердо знали: старанність і труд усе перетруть! Зокрема, втерти носа нахабній відьмі теж варто було б.

– Гроші ваші! – гримнув татусь, відстоюючи честь сім’ї. – Ви їх заробили, Есфір. А ми, драний біс, пошукаємо гідного вчителя! Не якусь там відьмочку з глушини… Хвала Небесному Мандрівцеві, не зубожіємо!

І Леонард, верхи на віслюку Дудці, з трьома фартингами в кишені та векселем на крамницю міняйла Дюпона, вирушив до Малої Корендри, на південний схід від Ятриці: проситися в науку до волхва Грознати. Про волхва ходили різні чутки. Суворий і безкорисливий Грозната ходив по притулках, відбираючи талановиту малечу, та навчав її безкоштовно. Багато пташенят волхва пізніше розліталися з гнізда, несучи в кишенях рекомендаційні листи до інших магів: суворий наставник безпомилково розрізняв силу мани кожного. Але витримати рік поруч із волхвом, швидким на руку та лайку, вдавалося одинакам.

Наприклад, якомусь Андреа Мускулюсу, котрий ще не народився.

Леонард Швелер пробув у Малій Корендрі менше доби й вирушив у зворотню путь, везучи батькові одне-єдине слово волхва.

– Глухо, – сказав Грозната, перш ніж повернувся до прохача спиною.

Скажемо відверто, татусь Бйорн навіть зрадів. Ідея чарівника-чинбаря згодом потьмяніла, втрачаючи позолоту, в майстерні бракувало вправних синових рук, а впертість лише жевріла в глибині, що не день бліднучи.

– Ну й дідько з ними, – втішив сина М’яздрило, маючи на увазі тупу відьму, нахабного волхва та суку-долю. – Теж мені, щастя: чари ладнати! От гарну шагрень вискоблити…

Наступного ранку улюблений син втік із дому.

Добре хоч, що татусь Бйорн, страшний у гніві, не здогадався проклясти сина привселюдно. Але в будинку Швелерів, новому, щойно відбудованому, було заборонено згадувати заблуканого спадкоємця. Під заборону не підпадав тільки дід Кирей. Старому начхати було на М’яздрилові заборони, він споминав онука де попало й коли здумається, а бурчання Бйорна припиняв кулаком. Дід і дізнавався від випадкових перехожих про долю онука, перебираючи рідкісні відомості, немов дорогоцінні монети.

Леонарда бачили в Осиновці: хлопець молив відьмака Хранделя взяти його в науку. Настирливості хлопцеві було не позичати: відьмак плюнув, узяв і за три місяці зі слізьми на очах вигнав геть працьовитого молодця. «Кругляк для персня не огранити!» – ридаючи, сказав Храндель. Пізніше Леонарда зустрічали в Крутояр’ї: він навчався у мандрівних кобняків їхнього незрозумілого ремесла, навчався старанно, нічого не вивчився й був вигнаний із громади. Розказували й страшне: хлопець добрався до Чуриха. Невідомо, чого він навчався в тамтешніх некромантів, зате відомо інше: з Чуриха Швелер-молодший пішов живий, нічого не засвоїв із похмурих наук.

Маг Трифон Коннектарій гнав його ціпком. Вісім разів.

Серафим Нексус, уже тоді лейб-малефактор Едварда I, вилив на впертого паршивця з балкона нічний горщик. А потім довго дивувався вголос, як бурлака зумів дістатися до самого балкона, минаючи охорону й ступорні чари.

Співбесіду у Вечірній Школі, заснованій Паккою Добродійником, хлопець завалив за перші три хвилини.

І ось одного разу, про що дідові ніхто не повідомив, бо свідків не було, на підходах до Паленого Покляпця бурлака зустрів сивого велетня. У ті роки нічого не було страшнішого за Палений Покляпець. Щоправда, народ уявлення не мав, чим так жахливо закрита для звичайних смертних місцевість біля Сірого моря. Але всі вірили чарівникам, у яких від самої згадки про Покляпець обличчя набували попелястого кольору. Нижня Мама його знає, Леонарда Швелера, упертюха сімнадцяти літ, – чого він шукав у згубному місці? Ходили чутки, що тут усяк, хто був нічим, робиться всеосяжним, і навпаки.