Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 14

Андреа знизав плечима. Якби й знали – нічого не змінилося б. Життя й безпека Його Величності понад усе. Зачепили рикошетом? – нарікай на долю. Цікаво, як та відьма вбереглася? Убік шаснула? Прикрилася? Цікаво було б глянути на неї. Прикритися від удару бойового мага трону…

Сумління боляче кололо в селезінку.

У сумління з учорашнього вечора відросли шпичаки, ікла й пазурі.

– Удачі вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощі, але жити у вашому домі – суще задоволення. Чи можу я у відповідь на гостинність зробити послугу?

– Послугу?

– Повірте, від щирого серця!

Колишній кожум’яка виказав замішання: до такої поштивості він не був привчений.

– Яку саме? – доволі брутально поцікавився за якусь хвилину.

– Приміром, я міг би оглянути вашу дружину. Нічого не обіцяю, але якщо недуга поважної Ядвіги тієї властивості, що я підозрюю… Ще раз: ніяких гарантій.

І тут гігант розгубився остаточно. Він дивився на Мускулюса, часто кліпаючи – чаклунові навіть здалося, що Швелерові очі наповнюються слізьми. От же як зараза-кминна з людей знущається! Так, чого доброго, ось-ось у піднебессі галеон «Слава Реттіїї» пролетить на всіх вітрилах…

Люди, подібні до Леонарда Швелера, не плачуть. Ніколи.

Це малефік знав достеменно.

– Дякую… Земний уклін за турботу, майстре Андреа! Я не міг… не смів розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в ніжки, падай у ніжки благодійникові! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такої людини, як ви…

До докорів сумління додався укол тривоги – досвідченої фехтувальниці. Колишньому Леонардові Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про гроші? Цікавитися ціною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!

«Поплив хазяїн, мов кисіль…» – докинув примарний ландвер’єр.

– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – від щирого серця.

– Ні! Ні! Усе, що є… усе, що маю…

– Давайте так: я огляну вашу дружину і якщо побачу, що в змозі зарадити, ми обговоримо це питання докладніше. А за огляд грошей не візьму в жодному разі. По руках?

– Благослови вас Вічний Мандрівець! Ходімо ж мерщій! Я проведу…

Огляд хворого, якщо ти не лікар – а навіть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всієї мани Андреа не вистачило б визначити в пацієнта характер пухлини в підребер’ї чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслідки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але відрізнити лиху гулю від рідної печінки – тут, знаєте, досвід потрібен. Особливо, коли печінка гнила, а гуля свіжа. Переплутаєш, на радість трунарям, і пиши пропало! Це лише в баладах для черні маг і читець, і жрець, і на дуді грець. Можна змусити вітряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вітровій, але полагодити пристрій вітряка, щоб ним надалі могли користуватися звичайні люди…Тут потрібен умілець-механікус. Можна звузити калтер-еманацію на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоці коханої пані. Але хто поручиться, що завтра пані не підхопить «лиху кров» чи не отримає «винну пляму» на півобличчя на місці колишнього фурункула?! Пригадується, один колега перестарався, тамуючи біль, а внаслідок отримав клієнта-прокаженого…

«Маг не міг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.

Відгадуй, як зумієш.

Усе це малефік не ризикнув викладати майстрові Леонардові. Навіщо позбавляти людину надії? Тим більше, що надія була. Лікар бився-бився, знахарі билися-билися, відьма билася-билася… Виходить, цілком можливо, що малефік біг, хвостиком махнув – тітка й устала. Причина хвороби – ось вона, рідна, дивиться не кривиться.

Давай, причино. Своє зурочення зняти – на це тебе вистачить.

У кімнаті панував тяжкий дух немочі й зілля, перемагаючи споконвічних панів: аромати протравлень і жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двічі на день; на підвіконні у вазочці гойдалися свіжі нагідки й чорнобривчики, щосили борючись із духом хвороби. На жаль, бій був нерівний. Андреа мимоволі скривився, ніби від зубного болю. На щастя, Леонард не помітив слабкості «благодійника», цілком поглинутий несподіваною удачею. Чаклун відсторонив майстра, підступив до хворої. Жінка лежала на ліжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трішки пром’ялася під потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасної важила не більше жмені пшениці.

Як не дивно, обличчя Ядвіги не здавалося блідим чи виснаженим – стомленим і відсутнім було воно, це обличчя. Вірна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свідомості, жінка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомітною для домашніх.

Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над ліжком. Замінив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складній гармонії не відчувалося еманацій пристріту чи залишкової контузії від заклять Просперо. Світилася дивна нотка, глибоко, на самому краєчку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зітхнув малефік. Тонка діагностика аури – справа для педантів. Втім, не вмієш – не берись. Він випростався, жестом «Чорний єдиноріг виходить із тіні» окреслив простір для роботи, розігнав випадкові флюїди-покручі.

Заплющив очі.

Зосередився.

Перед «воронячим баньши» почали повільно клубочитися різнобарвні, як пес Нюшка, хмари, й сиві, начебто кіт Косяк, гіллясті струмені. Кольори й рухи змішувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкі коханці. Помалу утворилася єдина сфера з туману, пульсуючи в ледь помітному ритмі. Пульс «приголомшений» – це зрозуміло: жінка давно без тями. Кольори, відтінки… Вони швидше говорять про сердечні якості Ядвіги, ніж про зовнішні перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардові поталанило: майстрові дісталася дуже покірлива дружина…

Дурень! Тобі б так поталанило, шкідникові!

Структура потоків? У нормі. Швидкість? Нижча за звичайну. Нічого дивного. Це наслідок, а не причина. «Пташині сліди»? Ланцюжки відповідають молодшому вікові. Начебто й не жила ці п’ять років… «Зліт селезня»? Відсутній. Вузли дескрипції. Нічого примітного. Тім’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипції! Спокійніше, малефіку, спокійніше. Візьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй і збережи! Потоки, що виходять із вузлів – точна копія вхідних! Забарвлення, інтенсив, структура… Вони не змінюються! Контузія від удару Просперо? Ні, контузія сповільнила б усе куди сильніше, але вона неспроможна впливати на реформацію базової аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не зміг би вчинити такої капості!

Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципі.

І ще: якась мишка знову вислизнула від мисливця. Дуже спритна мишка….

Сили були на межі, їх уже ледь вистачало на амбіт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мірі виходу з трансу сфера блідла, туман рвався жмутами, крізь уривки проступила кімната…

Туман!

Туман навколо аури!

– У неї контужено долю.

Німе запитання в очах батька й дочки.

Кострубаті, безглузді, єдино правильні слова.

– Я нічим не можу їй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.

Вони з хазяїном довго сиділи на ґанку, уникаючи дивитися один на одного. Пізніше Мускулюс, бажаючи розірвати тяжку тишу, поцікавився:

– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечері? У подружньому покої? Вікно світилося, я випадково побачив…

– Я чаклував, – чесно і з гідністю відповів Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбівню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.

Чинбар пішов, а Андреа Мускулюс лишився на ґанку, не в змозі з’ясувати: в кого із них двох розлад травлення мізків? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?

У обох?!

Куди вирушає маг, якщо йому необхідно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикається у вежі зі слоновой кістки, вісім днів бреде пішки на верхній поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливає в блюдечко пінту міцного меду, що сам стоїть, а інших валить, – і починає качати. Через строфу, максимум дві, трубадур видає приспів високим штилем, і зв’язок забезпечено.