Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 13

На жаль, думка залишилася внизу, на землі, а дух чаклуна піднісся у Вишні Емпіреї.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролітаючи повз нього, розкланявся з малефіком і полетів, скаржачись тіні жіночої статі на самот-ність і лиху кур’єрську долю. Тінь горнулася до серцеїда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголові здійснення бажань, а по тому взявся до детального мананалізу. Спектроліз, редукція, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тіло, стогнучи від ганьби. Зрозуміло, дитячі бастіони тільки з вигляду не дитячі. У всьому іншому пасочки-щебінь-гілочки були начисто позбавлені навіть присмаку мани. Система – не система, а чаклунської сили в бастіонах і контрескарпах малечі крилося менше, ніж у бородавчастій жабі-наперстянці. У тварини хоч є шанс захопити в пащу сталевий гвинт і чекати на болоті юного дофіна з арбалетом…

Дурень ти, малефіку.

Коза ти вільновідпущена.

Драна.

Розчарований і присоромлений, Андреа брів до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливі пасочки: спіткнутися й розбити на додачу правий мізинець було б уже цілковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобі ввижається, недоумку?! Хотілося впасти на розстелене ліжко, заплющити очі, забутися… Біля воріт, із будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усіляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, і він вирішив був поскаржитися псові на самотність, але підвів очі й скам’янів дурною тичкою.

На другому поверсі дому Швелерів світилося вікно.

Видимо, там розташовувалася спальня хворої Ядвіги. Звідси можна було розгледіти лише різьблену спинку ліжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькі швелерята й відходили в світ інший старі, поступаючись спадкоємцям правом бити, м’яти й дубити. Над ліжком виразно виднівся на світлому тлі силует хазяїна Леонарда. Обличчя чинбаря світилося радістю, губи ворушилися, вимовляючи нечутні звідси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голосніше, дивуючись гостеві: чому чекає зовні? Воріт у Фарбівній слободі не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натяків пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяїна. Абсолютно невідомі комбінації. Безглузда ритміка пальцювання. Плечі трохи напружені, він сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початківця. Але помилка виключалася. Такі рухи не відбуваються самі собою, під час бесіди з пригніченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачій пиці чинбаря.

Сили на Вишні Емпіреї не залишалося.

Але й покинути все, як є, малефік відмовлявся. Пес аж зайшовся від заздрощів, коли Андреа почав обнюхувати повітря, беручи «верхній слід». Для висновків вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сімох і привів Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводі Мажестики», що дії Леонарда Швелера не отримували жодного відгуку в тихому вирі астралу. Маною хазяїн не володів, паси його виявилися оманою, система – нісенітницею, рухи – наслідуванням. Так бульварний мім передражнює солдата, пекарку, стражника, хоча не є жодною з жертв свого мистецтва.

– Що ж ти дієш, дядьку? – похмуро пробурмотів чаклун.

– Моя школа! Вам подобається, майстре Андреа?

Хлопець-дурник, великий знавець кулінарного ремесла, виступив із тіні акації. Він посміхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вікна другого поверху, відбивалася безглузда радість Леонарда Швелера, хазяїна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивісити таке в «Кульгавому Мірошнику» – тамтешні дзеркала від заздрощів луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобається, скажіть чесно. Я нікому ябедничати не буду…

– П… подобається…

Юний нахаба обійшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвір’я, немов до себе додому. Сивий кіт поважно крокував за ним по п’ятах із задертим хвостом. Слово честі, малефік не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував білосніжний, пір’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули двері флігеля в глибині. Кіт повернувся, заплигнув на паркан і заходився без симпатії розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – світилося в рідкому, зеленому бурштині котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у світлому вікні сміявся, творив хибні дива понурий чинбар.

Прокинувся чаклун на світанку, бадьорий і веселий. Збіг донизу, надвір: умиватися.

– Із правої вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усіх благ, любонько! Чи не зіллєте гостеві?

– Охоче! Вам холодненької чи підігріти?

– Холодненької! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: після ночі кошмарів підхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огірочком, до країв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якість доволі корисною для їхньої професії, іноді заздрив учневі вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володів – навіть необхідність підняти чашку з чаєм він супроводив наріканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина після трудового дня. Втім, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потім би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годі, любонько, ви мене доконаєте!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годі вам! Я літній, кволий чоловік!

– Кволий він… Ич, роздобріли, на столичних хлібах!

– Ото ж бо й воно! Ось ваші кожум’яки… До речі, ваш старший братик – він удома не ночує?

– А Шишка п’ятий рік як відбудувався! Фержериту Павізар за себе взяв, із посагом. Ферж мені, кульгавій, не рівня, вона в будь-яку щілину затичка… У глухому куті живуть: бачили, де обаполи різьблені…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацікавленого Косяка, малефік уперся чолом у паркан. «Велика Дрібниця» вимагала регулярності. Дозволяючи тілу йти знайомим курсом, сублімуючи ману, Мускулюс запізніло сварив себе за пияцтво. Ясно: таємничий дідок, дитяче «чаклунство» й пантоміма Леонарда Швелера – плід уяви, розпаленої кминною! Кмин взагалі кепсько впливає на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа ліг у постіль, почали снитися й зовсім нісенітниці: хтось із сусідів, підхопив лунатизм від близькості лілльских дівок та блукав дахом, голосно стогнав, потім завис на ринві, намагаючись виламати пруття ґрат на жаданому вікні, дівиці радісно взяли участь у зламуванні, й лише героїзм капралів, а також влучність Т’ядена, що вибіг надвір зі жменею розжарених горіхів-шибунців…

Зрозуміло, кошмар! Марення! Якщо засинаєш на тверезу голову, ніколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

Не буквально, певна річ.

Рипіння завісів на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ґанку з’явився сріблястий котисько в пошуках сніданку. І далі репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяїна. Леонард Швелер статечно вклонився малефіку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимі порошини. Начебто не до фарбівні, а на свято зібрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскільки чаклун пам’ятав, за Швелером раніше не водилося. Та й суконних каптанів він уникав, обходячись підручним матеріалом. Куртка із замші, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх із велюру. Сорочка, здається, з лайки, але тут Андреа міг і призабути.

Кажуть, люди до старості змінюються.

Правду кажуть.

«Це через Ядвігу… Хто ж міг знати?» – похмурою латимерією сплив у пам’яті голос ланд-майора. Слідом потягнувся слизький хвіст водоростей-спогадів. Кмин кмином, а розмова з Намюром ніяк не була хмільним кошмаром.

«Вічний Мандрівцю! П’ять років тому Фільчин Бір, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пішла молодиця по ягоди…»

«Хто ж міг знати?» – знову запитав майор-невидимка.