Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій - Страница 20

Изменить размер шрифта:

В такий день було б добре померти

Вийти у сяйво зимового лісу

Глянути у ясні очі весни

Поставити біля криниці відро і подумати

Ну ось наразі і все

Я нині помру

Усміхнутися соснам

І справді назавжди зникнути

З цього привітного світу

Штормове попередження

ніби не було ніякої мудрості, жодного спокою

ніби й не з тебе веселки балетними кроками

вранці виходили в смог і туман депресивного міста

так що аж навіть сміття наче павичів хвіст пломеніло барвисто

ніби не ти усміхалась крізь кухоль із сонячним пивом закоханій подружці

зважено мов терези аптекарські з мідними шальками

радила не заморочуватись, сіяла штампами, кальками

кожною миттю своєї прозорості насолоджуючись

нині ж – ніби не ти є цим штормом і мулом водночас

вітром, вітрилом і морем, і мертвими рибами

ось твою мудрість осяйну рінню за ноги волочить

і калатає у водоростях і мотлошить між чорними глибами

* * *

пальці сухотних дерев нанизують білі світи

наче кільця осіннього диму

попіл їхніх зелених нігтів що дряпали небо

розчісуючи птахів

жевріє на дні ватри

трісла басова струна обгорнеться

змією довкола серця

ляжуть круг ватри згаслі жарини

як пачка підстреленої балерини

з останньої біломорини висіються спори

підземних паркінгів

облущаться золотим пігментом

твої хідники ходою заскочені

чорна трава протече крізь ранковий серпанок

мерзлою кров’ю пропащих

мов крила і ніс перебитих гусей

* * *

там де ти перехиляєш перегортаєш останнього кухля

за останньою краплею крапкою починається текст

прямо пропорційно до кількості випитого

прямо перпендикулярно

до скрученого листочка у твоєму волоссі

паралельно до смуги окремих смертей

на твоєму шляху до цього осіннього затишку

твоя напнута павутинка

як вивернута пуповина тягне тебе геть

коли ти злетиш ти зробиш останню помилку

замислившись: хто мене тягне

за протилежний кінець павутинки?

пес невигуляний? бог невимолений? хмара?

чи невідоме тому що невидиме?

слухай я бачу ти відлітаєш я тебе дуже люблю

я хочу тобі сказати тільки: ти головне це…

словом не драматизуй

лети

тобі буде добре

все краще і краще

чесно

* * *

сьогодні такий вечір коли певні люди

відчувають простір не органами а квітами

зв’язаними в букети:

вони не страждають тому що

не думають не ненавидять і не бажають

просто вони задихаються і поволі вмирають

зв’язані у барвисті букети

сьогодні такий вечір коли певні люди

читаючи спеціальний медичний довідник

знаходять у себе симптоми всіх описаних в ньому хвороб

знаходять симптоми близької грози в надвечір’ї

підводяться з крісла-гойдалки і ставлять у вазу симптоми

зв’язані у барвисті букети

сьогодні такий вечір коли кожен може виявитися

певною людиною що задихається в пабі

п’є пиво мляво про щось думає:

то про наявну музику

то про заклятого ворога

то про симптоми

і навіть можливо якоїсь миті раптом

помічає довкола певних людей

котрі задихаються зв’язані у барвисті букети

але це не справляє на неї жодного враження

* * *

СОНЦЕ ітс твоє сонце сходить щоранку

осяює ніштяки від сніданку

всохлу під водку яєшню мисливські ковбаски

закляклу в комп’ютері передсвітання

музику

застояну густим потом у паску

повторювану до глухої істерики

лису голу і голену

це твоє сонце суне крізь шибу на підвіконня

гортає там книгу намолену

мацає тобі очі намуляні

гріє твій мозок замулений

шукає свіжого карієсу у твоїх зубах

розтинає ніжно затхлу футболку по швах

гладить ранковим тремом твою загублену руку

виводить з гавані у простоморе сонну твою розпуку

і залишає тебе посеред води

показує тобі на твої золоті сліди

тулиться щокою до спини й шепоче услід «іди!

ти ж можеш! не думай

ти просто ходи

туди – сюди»

* * *

– привіт Андрюха ну шо як житуха?

– та так помалу у горлі сухо

кондишн гигнув задуха

води нема грошей катма

а ти шо?

– та хана

взяв учора стакан

лайно план

цигану висну штуку

пам’ятаєш Альону?

кинула мене сука

– а взагалі?

– та лажа вчора футбол

поки сука на мене гнала

пропустив гол

навіть повтору не бачив

– а я на роботі втикав

підарас директор півдня напрягав

гірше за твою суку Альону

типу «кінець місяця!» м’ать

– а шо вдома?

– та шо вдома вдома мрачняк

божа срань таргани бардак

я чо дзвоню може по пиву?…

Скажена липнева злива

Пиво текіла пиво

Тьолки зашпортуються на своїх каблуках

– то як тебе, сонце? Ніна? Свєта? аааа нах

– ну шо Андрюха до тебе?

– за положняк

– у тебе ж нічний біля хати?

– стакан лайна дві кімнати

– ніштяк!