Майстри часу - Кочерга Иван Антонович - Страница 18

Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.

Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!

Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!

Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.

Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа - знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа - зрозумiло, на радянськi грошi.

Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.

Л i д а. Що з "бувшого", Таратуто?

Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.

Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi "бувший", Таратуто, - вмер. I як дивно... За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.

Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!

Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати - скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?

Л i д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок - мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!

Т а р а т у т а. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.

Л i д а. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час - це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф...

Ю р к е в и ч. Та який вiн мiй?

Л i д а. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, - вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка - ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко - це ж час, запечатана потенцiя часу.

Ю р к е в и ч. Ти стала фiлософом, Лiдо.

Л i д а. Так, так... смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.

Ю р к е в и ч. Ого! Рiк за день - якi в тебе масштаби, Лiдо.

Л i д а. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.

Т а р а т у т а. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, - наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).

Л i д а. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на пiвсловi).

VII

Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.

Д i в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.

Л i д а (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дiвчинка?

Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.

Ю р к е в и ч. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз... посидь тут з тьотею.

Швидко виходить.

Л i д а (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато рокiв.

Пауза. Чути далеку музику.

Л i д а (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка... Скiльки тобi рокiв, дитя?

Д i в ч и н к а. Вiсiм рокiв.

Л i д а. Вiсiм рокiв... Вiсiм рокiв... Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима... Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї... Замiсть них... замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.

VIII

Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.

Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять - i все на свi... (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!

Л i д а (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.

Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич - хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово - гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.

Л i д а. Правда, Таратуто, правда! Час - великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його... Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).

IX

Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: "Нiночко, Нiно! Де ти?"

I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.

С о ф i я П е т р i в н а. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона - вредна дитина... Де тато?

Входить Юркевич.

Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.

Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.

С о ф i я П е т р i в н а. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!

Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, - поїзд через сорок хвилин.

С о ф i я П е т р i в н а. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!

Ю р к е в и ч. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).

С о ф i я П е т р i в н а. Олексiю Степановичу, я йду!

Ю р к е в и ч (зiтхає). Прощай, Лiдо!

Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.

Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога... Ех!..

Х

На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.

Ще хвилина - i вiн влiтає на перон.

Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.

С е к р е т а р (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, - нiчого не чути!

Музика замовкає.

С е к р е т а р. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi - на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому - в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу - а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки - бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, - всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни - майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови - до соцiалiзму!