Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Поезії

Франко Иван Яковлевич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 1

Изменить размер шрифта:

І.Я.Франко

СТАРА ПІСНЯ

У хвилю задуми стає перед мною

Те сковане людське нужденне життє,

Стає могилов темною живою

І важким стогнанням серце моє рве.

І холод смертельного болю й розпуки

Стиска моє серце, затемнює світ;

Безсильні, безрідні опадують руки,

Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.

Усюди, усюди, де око лиш гляне,

Де звернеться вухо, все чути одну

Відвічную пісню: ой життя погане!

А як би направить, ніяк не збагну!

Учені говорять: "Давно ми се знаєм

І знаємо навіть причини біди,

Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,

Щоби кінець лиху зробити! Зажди!

Невдовзі побачиш сам чорне на білім,

Облічене цифрами все до цяти, -

Будущого пітьму ми світлом розвієм,

Всім буде вигідно та весело йти!"

А прості говорять, - ні, прості нічого

Не кажуть, мов мови немає у них, -

Лиш стогонів много і сліз гірких много,

Зневір[и] та смертей і болів страшних.

Вони навіть, бідні, ніколи не взнають

Про вас, щирі душі, що стелите путь

Новим поколінням, - стогнучи вмирають,

До царства будущого, знать, не ввійдуть!

Хоч радують душу знання та науки,

Та тяжко ж то бачить голодне дитя,

Чуть сотень стогнання і тисячів муки

Та пісню відвічну про горе життя.

Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.

АХ, КОБ Я БУВ МУЗИКАНТОМ...

Ах, коб я був музикантом

І тоном рядити умів,

То я б твої сльози перлові

На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,

То був би сумний полонез,

А тьохкання серця - шнельполька,

Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних,

То був би кадриль чарівний,

Твої ж поцілуї гарячі,

То вальцер безумно-шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію

Творити чудних образів,

Лиш знаю, що ми цілувались

Серед ялицевих корчів.

1880

ЗНОВ РІК МИНУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕРЕД...

Знов рік минув. Знов крок один вперед

ступило всім нам дорогеє діло,

і хоть збільшився людовладців гнет,

ми дальший крок підем робити сміло,

і як гора не спинить вихру лет,

не спинить тьма, щоб світло не зоріло,

так гніт, надсилля ані самоволи

бойців за волю не зжене із поля.

Знов рік минув! При вході в рік новий

погляньмо взад, на те, що ми пробули,

згадаймо, браття, кождий крок кривий,

всі помилки, що важко промайнули,

і кождий вдар нещастя громовий,

і сли з нещасть пробутих ми здобули

на дальшу путь собі живу науку,

то в них найдем будущих вдач поруку.

Злічім і кождий луч нового світла,

що прояснив наш розум в рік отсей!

І кожда в нім хвилина, що огріта

сердечною любвою до людей,

і кожде слово братнього завіта,

і чесне діло, й ясний взгляд очей -

се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути

багато сього скарбу вспів здобути!

Злічім, брати, і тих борців за волю,

що сей рік в бою правім полягли,

вшануймо пам'ять їх святов сльозою

і на политій кров'ю їх земли

за їх слідом, за провіднов звіздою

ідім туди, куди вони ішли;

хоть прийшлий рік і нам такую ж долю

зготовить, сміло йдім в війні за волю!

В САМОТІ, ГРИЗОТІ...

В самоті, гризоті

Давні сни золоті

Розійшлись, розплились,

Наче дим по лугах,

І вже ти, як колись,

Не являєшся в снах!

І не раз в сумний час

Гадка чорна летить:

Що невже ж ти нараз

Перестала любить?

І не раз ми ся снить,

Що горов надо мнов

Сяє місяць блідий,

Пахне свіжов травов,

Ліс шумить молодий,

Вдалі потік журчить,

А довкола хрести,

Другий ліс кам'яний.

І здаєсь ми, що ти

Тихо-тихо лежиш

Під хрестом, під травов,

І на місяць глядиш.

Але ні, гляну знов -

І твоє й не твоє

Те могильне лице!..

Ні, не ти се лежиш

Під хрестом, під травов!..

Ні, і не за тобов

Я тут плакать прийшов!

Се лежить тут моя

Затолоченая,

Схоронена любов!

1/11
Следующая