Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Франко Иван Яковлевич - Semper tiro Semper tiro

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Semper tiro - Франко Иван Яковлевич - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

КРИК СЕ­РЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...

Крик се­ред півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й сво­яки ри­да­ють по вмер­ло­му?
Чи хто по­ра­не­ний ко­нає в чистім полі?
Чи пла­чуть си­ро­ти, ог­раб­лені і голі,
Без батька-ма­тері, без хліба і без до­му?
Невідомий співак по­хо­ду сте­по­во­го…
Замісто струн нап'яв він те­ти­ви спи­жеві,
Давно за­бу­ту рать з сну бу­дить віко­во­го
І до по­хо­ду знай нак­ли­кує но­во­го
"За зем­лю Руськую, за ра­ни Іго­реві".
Давно за­бу­та рать в за­бутій спить мо­гилі,
І Ігор спить, і з ним все плем'я со­ко­ли­не;
Лиш крик по­ета ще лу­нає в давній силі,
Байдужість сірая ку­няє на мо­гилі,
А кров із руських ран все ри­не, ри­не, ри­не.

АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ) [2]

Діалект чи са­мостійна мо­ва?
Найпустіше в світі се пи­тан­ня.
Міліонам тре­ба сього сло­ва,
І гріхом уся­ке тут хи­тан­ня.
Міліонам тре­ба світла, волі,
Треба вміти, як їх до­би­ваться,
Поки стог­нуть кволі, мерз­нуть голі -
Нам в Па­рас­ки лас­ки до­жи­даться?
Як твій брат із го­ло­ду вми­рає,
А йо­го ти на­кор­ми­ти всту­пиш,
То чи ждеш, аж срібну лож­ку ку­пиш,
Чи бе­реш бу­ко­ву, що він має?
Як твоя у річці то­не ма­ти
І кри­чить: "Ря­туй ме­не, Ан­тош­ку!" -
Будеш ти на гар­ний чо­вен жда­ти
Чи їй ки­неш пер­шу-ліпшу дош­ку?
Зви се діалек­том, зви жар­го­ном
Тую дош­ку, ту бу­ко­ву лож­ку,
А во­на лу­нає відго­мо­ном
В міліонах серць жи­вих, Ан­тош­ку!
Хай та мо­ва вбо­га в славнім роді,
Хай мос­ковська, польська, чеська кра­ща -
Поки слу­жить Ма­тері в при­годі,
То во­на культурі не про­па­ща.
Хоч в сусіда там пи­ха ба­гацька
У пор­фирі сяє та ат­ласі -
На чу­же ба­гатст­во ми не ласі,
Ласа лиш твоя ду­ша жеб­рацька.
Бідні ми, як коні на при­поні,
Збагатись нас труд на рідній ниві:
В діалекті чи хоч би в жар­гоні
Будемо ба­гаті і щас­ливі.
Діалект, а ми йо­го на­ди­шем
Міццю ду­ху і ог­нем лю­бо­ви
І нес­тер­тий слід йо­го за­пи­шем
Самостійно між культурні мо­ви.

ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...

Говорить ду­рень в серці своїм:
"Єсть бог і есть він бо­гом моїм!
Його я в серці своїм чую,
В ньому я днюю, з ним но­чую.
Він бе­ре­же ме­не, мов ма­ти,
Що я роб­лю, він му­сить зна­ти,
Що я роб­лю і що го­во­рю;
Він в моїх ра­до­щах і в го­рю,
Він в моїх ду­мах, в моїх мріях
І в моїх жа­ло­щах, надіях.
На нього я пок­лав надію
І все, що дію, з ним я дію;
Що мов­лю, в ньому ко­ре­ниться,
Всіх моїх мис­лей він кри­ни­ця;
І кож­дий відрух сер­ця мо­го
Почався в нім і йде до нього.
Мене він лю­бить, як ди­ти­ну,
Пильнує, тішить без упи­ну,
І всі діла мої но­тує,
І шлях мій до ме­ти прос­тує.
Він світ соз­дав, і сон­це, й зорі,
Завісив зем­лю у прос­торі,
Накрив її не­бес пок­ро­вом -
Одним ли­ше всев­лад­ним сло­вом
Своїм "Да бу­дет" все­мо­гу­чим,
Немов до­щу по­то­ком рву­чим.
Він скрізь на морі і на суші
Создав у за­ро­доч­ках душі,
Життя розсіяв незлічен­не -
А все для се­бе і для ме­не.
О, він ступ­не­во йшов, вправ­ляв­ся,
Шість день до цілі наб­ли­жав­ся,
Поки соз­дав най­ви­щу про­бу -
Мене - він на свою по­до­бу.
Він дав мені весь світ у вла­ду;
З йо­го любві я не відпа­ду,
А навіть як згрішу, раб грішний,
То він ка­рать ме­не не спішний:
Хоч як грізнеє пе­ре­сер­дя,
Ще більше в нього ми­ло­сер­дя.
Щоб згла­ди­лась моя про­ви­на,
Він дав за ме­не сво­го си­на;
І щоб мої мо­гутні кри­ла
Не зу­пи­ня­ла, не гніти­ла
Важка ма­терії інертність,
Він дав душі моїй безс­мертність,
Дав за­по­ру­ку без­по­хиб­ну,
Що як ум­ру, то не за­гиб­ну,
Що смерть моя - не скін фа­тальний,
А вхід до раю тріумфальний.
Єсть бог, я чую се, я знаю,
Його у власнім серці маю,
Його у тво­риві я ба­чу,
В своїй йо­го зна­ход­жу вда­чу:
Він в моїй совісті го­во­рить
І мною ни­щить, мною тво­рить,
Що я ска­жу, він "ні" не ска­же,
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
Я часть йо­го; де часть, там цілість.
Я твір йо­го, і твор­ця вмілість
Його творіння ви­яв­ляє:
Його дух з ме­не про­мов­ляє,
Його мисль в моїм слові чу­ти:
Я єсьм, то­му й він му­сить бу­ти.
Я в нім жию, і з ним я вічний,
Як син, як склад­ник ор­ганічний,
Як тон із гар­монійним строєм", -
Говорить ду­рень в серці своїм.
вернуться

2

2 - Ди­вись йо­го стат­тю в "Га­ли­ча­нині", 1902, ч. 222, п[ід] з[аго­лов­ком] "Тщет­ная ра­бо­та се­па­ра­тис­тов".