Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Відгуки

Украинка Леся

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Відгуки - Украинка Леся - Страница 5

Изменить размер шрифта:

18.07.1900

«ВИ ЩАСЛИВІ, ПРЕЧИСТІЇ ЗОРІ…»

Ви щасливі, пречистії зорі,

ваші промені – ваша розмова;

якби я ваші промені мала,

я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,

все на світі вам видко звисока;

якби я так високо стояла,

хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,

ясні, тверді, неначе з кришталю;

якби я була зіркою в небі,

я б не знала ні туги, ні жалю.

18.07.1900

«ТАЛОГО СНІГУ ПЛАТОЧКИ СИВЕНЬКІЇ…»

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець,

проліски в рідкій травиці тоненькії,

се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавеє,

пурпур і злото на листі в гаю,

пізніх троянд процвітання яскравеє

осінь віщує – чи то ж і мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує

душного літа завчасний кінець;

провесни тільки нехай не нагадує

дощик дрібненький, холодний вітрець!

11.08.1900

«МИНАЮ Я, БУЛО, ДОЛИНИ, Й ГОРИ…»

Минаю я, було, долини, й гори,

і моря гучного непевнії простори,

чужі краї обступлять навкруги,

захопить ніч; на горах чорні тіні,

на морі хвилі, тумани в долині

здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,

до чужини, до вічного змагання,

чогось, бувало, плаче в тій порі,

немов дитина, в темряві забута,

немов людина, у тюрму замкнута,

аж поки очі не знайдуть зорі, –

тоді затихне плач… І я дивую,

чим серце втішилось? – що золотую

маленьку цяточку вгорі знайшло?

Та що ж йому по тім далекім світі?

Він, може, сам давно погас в блакиті,

поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші,

як молоді думки, давно померші,

що розбудили вперше дух в мені…

Так що ж! нехай те все давно минуло,

а серце любить, поки не заснуло

те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901

«ГЕЙ, ПІДУ Я В ТІ ЗЕЛЕНІ ГОРИ…»

Гей, піду я в ті зелені гори,

де смереки гомонять високі,

понесу я жалі одинокі

та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі

на зелені галі,

пущу бором свою тугу,

чи не знайде другу…

Кімполунг, 19.06.1901

«ХОЧЕШ ЗНАТИ, ЧИМ СПРАВДІ БУЛО…»

Хочеш знати, чим справді було

те, що так колись пишно цвіло,

що на серце наводило чари,

світ вбирало в злотисті примари,

те, що сяло, мов чистий кришталь,

а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько,

придивитись до нього пильненько,

скинуть з нього покраси й квітки,

одрізнити основу й нитки, –

адже часом найкраща тканина

під сподом просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна,

не доводить до правди вона.

Глянь, смереки зеленії коси

повбирались у ряснії роси.

Не питай, чи то справді роса

самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце здурило,

в лелітки дощ холодний змінило,

або, може, то хитрий вітрець

з марних крапель сплітає вінець,

або, може, то винна смерека,

що показує росу здалека…

Буркут, 10.08.1901

«ТЕМНА ХМАРА, А ВЕСЕЛКА ЯСНА…»

Темна хмара, а веселка ясна.

Що ти робиш, дівчино нещасна?

Ореш тугу, сієш на ній смуток,

схаменися, який з того скуток!

Тож не зійде рута

на твоїй ріллі,

а зійде отрута,

жалі не малі.

Хай би туга облогом лежала,

а ти б собі пшениченьку жала.

А в пшениці то мак, то волошки

закрасили б роботоньку трошки.

Ой хто займе постать,

жни та обжинайсь,

як надійде хмара,

то й не оглядайсь!

Буркут, 12.08.1901

«ОЙ, ЗДАЄТЬСЯ – НЕ ЖУРЮСЯ…»

Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада,

чогось мені тяжко-важко, на серці досада.

Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,

зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;

а я той цвіт позриваю та сплету віночка,

кину його, червоного, в воду до поточка:

пливи, пливи, мій віночку, до самого моря,

може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя.

Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила,

а від нього синя хвиля геть почервоніла.

Гірка вода в синім морі, гірко її пити;

чом я свою досадоньку не можу втопити?