Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Відгуки

Украинка Леся

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Відгуки - Украинка Леся - Страница 4

Изменить размер шрифта:

1.02.1901

«ЯКБИ ВСЯ КРОВ МОЯ УПЛИНУЛА ОТАК…»

Якби вся кров моя уплинула отак,

як сі слова! Якби моє життя

так зникло непримітно, як зникає

вечірнє світло!.. Хто мене поставив

сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов’язок

будити мертвих, тішити живих

калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двусічний?

Хто кликав брать святую орифламу

пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені: не кидай зброї,

не відступай, не падай, не томись?

Чому ж я мушу слухати наказу?

Чому втекти не смію з поля честі

або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає мені промовить просто:

«Так, доле, ти міцніша, я корюся!»

Чому на спогад сих покірних слів

рука стискає невидиму зброю,

а в серці крики бойові лунають?..

Кімполунг, 6.06.1901

«О, ЯК ТО ТЯЖКО ТИМ ШЛЯХОМ ХОДИТИ…»

О, як то тяжко тим шляхом ходити,

широким, битим, курявою вкритим,

де люди всі отарою здаються,

де не ростуть ні квіти, ні терни!

Здалека вабить, мріє те верхів’я,

що так палає золотим пожаром!

Непереможно прагну я поставить

там високо червону короговку,

де й сам орел гнізда не сміє звить!

Як порива мене палке бажання

піти туди пісками, чагарями,

послухати гірської пущі гомін,

заглянути в таємную безодню,

з потоками прудкими сперечатись,

поміж льоди дістатись самоцвітні,

будити в горах піснею луну!

Проводарем хай служить короговка,

нехай тримає на слизькій дорозі,

аж поки на верхів’ї не замає,

змагаючись проти гірського вітру.

Коли ж мене на півдороги стріне

важка лавина і впаде, мов доля,

на голову мою, тоді впаду я

на сніг нагірний, мов на білу постіль.

Хай по мені не плачуть смутні дзвони,

хай заспіває вільний, дзвінкий вітер,

закрутиться метелиця весела,

і зарояться сніжні зорі колом

і з поцілунками холодними закриють

мені палкі та необачні очі…

16.08.[1901]

«ЧОМ Я НЕ МОЖУ ЗЛИНУТИ УГОРУ…»

Чом я не можу злинути угору,

туди, на те верхів’я золоте,

де місяць просвітив біляву хмарку?

Я ж бачила, як хмарка та вродилась:

вона повстала з гучного потоку

туманом білим, парою без барви

і тихо поплила понад водою

глибокими ярами далі вгору,

поволі підвелась, немов насилу,

і вгору подалась. Вона чіплялась

за смерекові гребені зелені,

за уступи обголеної кручі

і за колиби там, на полонині,

немов людина, що з тяжким зусиллям

на гору добувається. І вийшла,

і стала на верхів’ї, і всміхнулась

до місяця, мов дівчина білява,

і заясніла, легка та прозора,

мов ясна мрія. Хто у ній пізнав

оту важку, безбарвну, вогку хмару,

що сунулась так тяжко по долині?..

Ой гори, гори, золоті верхів’я!

Та нащо ж я до вас так пориваюсь?

Та нащо ж я люблю вас так тужливо?

Невже мені не суджено дістатись

на ваші заповітні високості?

Коли мені не дано крил міцних,

щоб я могла орлицею підбитись

геть високо понад найвищі гори,

то прагну я собі потоків сліз,

гарячих сліз, нестриманих, раптових,

що рвуться з глибини самого серця

джерелами живущої води.

Нехай би з них душа моя повстала

і з мукою тяжкою подалася

на те верхів’я вічно світлянеє,

що мріє здалека моїм очам

так неприступно, як і тії гори,

що я на їх лиш мрією літаю.

І, може б, дух мій, наче тая хмарка,

на високості раптом одмінився,

просвічений нагірним, чистим світлом.

Буркут, 4.08.1901

ХВИЛИНИ

LIED OHNE KLANG

Якби мої думи німії

та піснею стали без слова,

тоді б вони більше сказали,

ніж вся оця довга розмова.

Якби мої думи німії

на струни проречисті впали,

зайшлись би плачем мої струни

і сміхом дитячим заграли.

Мов хвиля морська в ясну бурю

і темна, й блискуча, й раптова,

і сонцеві рідна, й безодні

була б моя пісня без слова.

Важкі побережнії скелі

зрива переможнеє море;

невже переможная пісня

важкого жалю не поборе?

Невже моя пісня не хвиля?

Ой леле! Даремні питання…

Німі мої думи, а руки

дають лиш німії стискання…

5.02.1900

СВЯТА НІЧ

В темну ніч ми зібрались громадкою йти

так поважно, немов у пригоді

мали стати кому, а проте без мети,

ми дивились на зорі, та й годі.

Тихі, тихі й спокійні в ту нічку були

ліс і поле на цілім просторі,

і здавалось, неначе ми чути могли,

як спадали летючії зорі.

Всі розмови, не скінчені тут на землі,

десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі,

але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль…

Все було і далеко, й близенько.

І сіяли нам зорі за тисячі миль,

і між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря,

мов горицвіт у темному листі,

наче ми, перепливши небесні моря,

заквітчалися в краплі сріблисті.

І немов над святими, зірки золоті

у корону сплітались огнисту.

Отже, й справді, здається, були ми святі

в тую зоряну ніч урочисту.