Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 20

Залишімо в спокої життя душі позагробове. Як каже святий апостол Павло: “Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно... Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я” (Перше послання до коринфян, 13.9 – 12). Ту сферу світу невидимого ми всі пізнаємо згодом, а зараз звернімо очі свої на реалії нашого сьогоднішнього життя, і пошукаймо в ньому оце славнозвісне пекло.

Озирнімося навколо. Хіба вогонь страждань, що його розгнітив сатана в серцях цього світу, – не пекельний вогонь? Хіба не горять у цьому вогні жадоби влади, багатства, задовольняння різноманітних пристрастей та пожадань плоті душі грішних людей? Хіба не пекельний вогонь горить в серцях тих, хто розпалює війни, сіє ненависть і розбрат? Хіба не цей “невгасимий” вогонь ненаситності горить в очах тих, хто віддав себе на служіння сатані? Невгасимий вогонь пожадливостей та невситима черва незадоволення своїм життям. “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!» Оці три не наситяться, чотири не скажуть «досить»: шеол (російською – преисподняя, українською – пекло. – Авт.) та утроба неплідна (що не дає плоду духовного, миру і радості, утроба ненаситна. – Авт.), водою земля не насититься, і не скаже «досить» огонь!” (Приповісти Соломона, 30.15 – 16). “Шеол й Аваддон не наситяться, – не наситяться й очі людини (Аваддон – ангел безодні, єврейською – “Загибель”. – Авт.)” (Приповісти, 27.20).

Ось вона, безодня гріха, в якій палає пекельний вогонь: серця людські, світ, що віддав себе у рабство сатані – духові спротиву волі Божій, який царює над ним (“сатана” – супротивник). Який же результат? Результат один: страждання, плач і скрегіт зубів. Плач від розуміння своєї нещасливості, від усвідомлення неможливості в такий спосіб задовольнити свої “всезростаючі потреби”, і скрегіт зубів від злості й власного безсилля. Плач від того, що “у сусідів – більше та краще”, і скрегіт зубів від заздрості. І як результат – відокремлення себе від Бога, сиріч – прокляття гріха. А плоди такого прокляття – страх, біль, хвороби, злидні, нерівність, війни, катастрофи, сором, смерть, пекельний вогонь страждань. І якщо не приходить покаяння, то замикається цей вогонь в “озеро, що горить вогнем та сіркою”, а це – “друга смерть” (друга смерть – смерть духовна: остаточне, невідворотне, вічне, навіки знищення, – див. Об’явлення, 21.8).

Але повернімось до нашого євангельського сновиди. Отож, чи не нагадуємо й ми його? Чи не про нас ця історія? Чи не ми падаємо то в огонь страждань, то у воду покаяння? Чи не ми грішимо? Чи не ми, як сказав святий Григорій Богослов, підпадаємо “під володіння лукавого, продаємо себе під гріх, і сластолюбством купуємо собі пошкодження”? І страждаємо від цього пошкодження тілесного та духовного, душі й тіла. І горимо у вогні страждань. А тоді й каємось, бо ж “як тривога – то до Бога”. І волаємо: “Господи, помилуй і прости!” І прощає Він, Довготерпеливий і Многомилостивий Бог наш, хоча і не залишає нас без покарання. Але щойно нам робиться легше – забуваємо милості Його, і знову тягнемося до гріха...

Чи не пора уже розірвати це порочне коло? Чи не пора зупинитись на шляхах своїх?

“Так говорить Господь: «На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де-то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі! Та вони відказали: Не підемо!..” (Єремії, 6.16).

“І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ...”

В неділю одинадцяту по П’ятидесятниці під час літургії читається Євангеліє від Матвія:

“Тим-то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами (тут Цар – Отець наш Небесний, Який всюди є і все наповняє, Який є єдиним правдивим Суддею, що судить нас по ділах наших, по словах наших і по думках наших, Який дав нам найдорожчий скарб – життя. Це Той Довготерпеливий і Многомилостивий, Який ненавидить зло, але прощає грішника, – прощає тих боржників Своїх, які каються у злих вчинках і приносять достойний плід покаяння – плоди милосердя й любові. – Авт.). Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів (Талант – міра грошей. І мав ціну він не багато – не мало, аж 26 кілограмів срібла. Сума, заборгована цим боржником насправді астрономічна і символізує нашу неспроможність відплатити Богові за усі Його милості й щедроти. Судіть самі: 10 000 талантів = 260 тонн срібла. 1 талант також дорівнював семи тисячам динаріїв. А динарій – тогочасна платня працівникові за один день роботи. 10000 талантів = 70 мільйонів динаріїв. Щоб відробити такий борг, необхідно було б працювати 191780 років! – О.В.) А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та дітей, і все, що він мав, – і заплатити (Куди продати? І кому? Світові! Бо коли ми не приносимо Богові плоди милосердя та богопізнання, коли не живемо духовним життям, коли зрікаємось віри, що вона чинна любов’ю, а відтак відвертаємось від Бога, – то неодмінно потрапляємо у липкі тенета “бога віку цього”, “князя світу”, сатани. Неодмінно потопаємо у бурхливих водах моря пристрастей світу цього з його пекельними проблемами в усіх сферах життя людини (жінка – життя, діти – плоди нашого життя, наші надбання) – проблемами у сфері здоров’я, матеріальними, сімейного життя, службовими тощо. – Авт.)

Тоді раб той упав до ніг, і вклонявся йому та благав: «Потерпи мені, – я віддам тобі все!» (Як тривога – то до Бога. Коли проблеми нашого життя, так би мовити, “беруть нас за горло”, коли ми починаємо “потопати”, – то волаємо до Господа: “Господи, спаси й помилуй! Помилуй і прости! Я буду ходити до церкви, молитися, буду правовірним християнином, почну нове життя, – тільки визволи мене від провини кривавої, прости гріхи мої вільні й невільні, свідомі й несвідомі, вирятуй мене із скрути моєї...”. – Авт.). І змилосердився пан над рабом тим, – і звільнив його, і простив йому борг.

А як вийшов той раб (як отримали полегшу, як минулася гроза, як відійшли тривоги. – Авт.), то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв (борги ближніх наших нам є сміховинними у порівнянні із нашими боргами перед Господом. Але чи вміємо прощати? А, може, готові “витрясти душу” з боржників наших, які заборгували нам? Заборгували не тільки гроші чи якісь матеріальні речі, а в першу чергу духовні. Бо ми вважаємо усіх оточуючих боржниками своїми. Ми вимагаємо від них розуміння, терплячості, уваги, любові, толерантності, поваги. І, не отримавши усього цього одразу й сповна, – ладні силою домогтися свого. Проаналізуймо наші відносини з рідними, сусідами, друзями, знайомими, колегами по службі. Чи не проявляємо ми щодо них роздратування, нестриманості, духовного насильства, гнівливості, нетерпимості, нелюбовності? – О.В.). І, схопивши його, він душив та казав: «Віддай, що ти винен!» А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: «Потерпи мені, – і я віддам тобі!» Та той не схотів, а пішов і всадив до в’язниці його (тут в’язниця – зв’язування духом агресії, духом насильства, егоїзму, владолюбства та нетерпимості. – Авт.), – аж поки він боргу не верне.

Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові, що було (тут “товариші” – не тільки дух обурення оточуючих, що волає до Господа, але й ангельські сили, які постійно присутні навколо нас у світі невидимому, що є “суть духи службові”. – Авт.). Тоді пан кличе його, та й говорить до нього: «Рабе лукавий, – я простив був тобі весь той борг, бо просив ти мене (просив, обіцяв іти дорогою праведності, обіцяв “навернутися й жити”. Але “Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити... Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Еккл. 5.1-6). – Авт.). Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» (Бо любов до Бога виявляється не в кількості поставлених перед іконою свічок, і не в глибині поклонів, а в любові до ближнього свого. Як молився блаженної пам’яті о. Олександр Мень у найкоротшій молитві своїй: “Господи, люблю Тебе! І ближнього свого заради Тебе!” – О.В.).