Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 19

Петро ж відповів і сказав: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». А Він відказав йому: «Іди». І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався і зачав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?» Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухла. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: «Ти справді Син Божий!»

Перепливши ж, вони прибули в землю Генісаретську” (Мф. 14.22-34)

О, як часто човен нашого життя потрапляє в цю бурю! Як часто він знаходиться “вже на середині моря” пристрастей людських, у самій гущавині бурхливих вод цього світу (адже море або води в біблійній мові – “то народи та люди, і племена та язики”, – див. Об. 17.15). Як часто нас оточує ніч незнання Бога, морок небачення світла істини – морок, в якому царює “князь світу цього”, “князь темряви”, вселенський “дух злоби піднебесний”, що диявол він і сатана. Як часто цей злий дух піднімає страшний супротивний вітер, що чинить опір нашому просуванню уперед, “на той бік”, в Небесне царство свободи духа, противиться нашому наближенню до щастя (“сатана” = супротивник). Як часто важкі життєві хвилі кидають кораблик нашого життя ніби тріску, загрожуючи втопити його, розбити об підводні рифи спокус світу цього, затягнути у безодню гріха. Як часто страх страждань і смерті запаморочує наш мозок, і нам хочеться кричати від безвиході! Хто з нас не відчував того застеляючого очі жаху, коли ти навіть не в стані відрізнити погибельного подиху пекла від очищаючого вогню Господнього, і не кричав у розпачі: “Мара!” Та якщо збережена віра жива неушкодженою, якщо у найскладнішій ситуації нашого життя ми все ж таки тримаємось за спасенний той якір, то обов’язково озветься до нас Ісус: “Заспокойтесь, – це Я, не лякайтеся!..”

Христос завжди біля нас, Він постійно біля дверей серця нашого. І стукає в них, щоб увійти в дім і принести з Собою мир і радість, щоб увійти в човен та вгамувати бурю. Господь каже нам: Не бійтесь! Я світ переміг. “Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг!” (Ів. 16.33). “Більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі” (1 Ів.4.4). “Моє Царство не із світу цього...” (Ів. 18.36).

Ми не із світу цього. Ми, хто назвався святим іменем християнина. Ми, хто іменує себе учнями Христовими. Ми не від світу. Вірніше, повинні бути не від світу. Повинні іти по хвилях світу цього, і не потопати у ньому. Та чи так це насправді? Чи дійсно не потопаємо? Чи спромоглися зробити по цьому морю хоча б декілька вільних кроків?

“Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді”, – благає Петро. І що ж відповідає Ісус? Одне тільки слово – “Іди!” Це слово прозвучало дві тисячі років тому. Це слово звучить і сьогодні для кожного з нас: “Іди!” Іди і не бійся. Твердо ступай по нестійкій поверхні, розбризкуючи в сторони оману багатства віку цього, відмітаючи лиху пожадливість та зажерливість, що суть ідолослуження. Іди, піднявшись над найвищими хвилями людських пристрастей. Більш за все, що стережеться, охороняючи віру в серці своєму... Іди.

Та чи йдемо?.. Які, здавалося б, легкі перші кроки. Але за першими кроками підступно у серце закрадається страх, невірство. Чи дійду? Чи зможу? Чи вистачить сили?.. Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! “Але, бачачи велику бурю, злякався і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?”

“Чого усумнився, маловірний?” – питає нас Господь. Чого налякали вас гори проблем, що їх нагромаджує навколо вас світ? Ці гори не для вас! Вони не повинні тяжіти над вами! Не повинні тиснути на вас своїм сатанинським ярмом! Їхнє місце у морі світу цього. Хай воно поглинає ці “гори”. Хай воно ковтає ці проблеми. А ви – не від світу. Ви – діти віри! “Майте віру Божу! По-правді кажу вам: Як хто скаже горі цій: «Порушся та й кинься до моря», і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, – то буде йому!” (Мк. 11.23)

Маловірство – ось причина всіх наших проблем.

Якось привів батько до Ісуса свого тяжко хворого сина зі словами: “Коли можеш Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!” Ісус же йому відказав: “Щодо того твого «коли можеш» – то тому, хто вірує, все можливе”. Зараз батько хлоп’яти із слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!” І Ісус вигнав біса з дитини, але батькові відповів: “О роде невірний і розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?” (див. Мф. 17.14-18; Мк. 9.17-29; Лк. 9.38-42).

О роде невірний й розбещений! – промовляє Господь і до нас з вами. – Доки вас Я терпітиму?..

Чого усумнився?

ПЕКЕЛЬНИЙ ВОГОНЬ

В десяту неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:

“І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, навколішки впав перед Ним, і сказав: «Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. Я його був привів до учнів Твоїх, – та вони не могли вздоровити його». А Ісус відповів і сказав: «О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!» Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!

Тоді підійшли учні на самоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство. Бо по правді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом...” (Від Матвія, 17 розділ, 14 – 23 вірші).

Біблія – книга пророцька. Усі події – чи то історичні, чи інші, що зображені в ній, – мають важливий духовний зміст для сьогодення. І цей пророчий, символічний зміст розкривається як стосовно усієї церкви, усього людства, так і стосовно кожного із нас зокрема. Сьогоднішня оповідь про нещасного біснуватого сновиду також відноситься до нас з вами безпосередньо. Але щоб збагнути це, необхідно підняти свої духовні очі від землі до Неба. Від приземленого, зашореного матеріальними проблемами мислення – до висот духовності. Від дольного – до горнього. Поглянути на себе з цієї висоти. І тоді відкриється істина. Як сказав пророк Захарія: “Звів я очі свої, та й побачив...” (Захарії, 6.1). Чи не нагадуємо ми, бува, отого хворого хлопця? Чи наша віра, наше розуміння, життя не мучаться тяжко? Чи не падаємо й ми то у “вогонь”, то у “воду”?

Що таке “вогонь” у біблійній мові? В негативному розумінні вогонь – суть пекельний жар страждань. Коли не маємо міцної віри, коли ґрунт бездуховності стає поживним середовищем для розмноження в нашому серці різноманітних бісів (“бестія” – латиною “звірина”) – звірячих емоцій, низьких і диких, примітивних думок, направлених на задоволення пожадань плоті, – то такий стан нашої душі називається у Біблії пеклом, або геєнною огняною. “Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!” (Від Луки, 12.4 – 5). “І коли рука твоя спокушає тебе (руки у біблійній мові – діла. Рука спокушає – спокуса неправедних діянь. – Авт.), – відітни її: краще тобі ввійти до життя (вічного. – Авт.) одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де “їхній черв'як не вмирає, і не гасне огонь” (Від Марка, 9.43 – 44).

Історично Геєнна – це міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь і копирсалися черви. Ця-то неприваблива місцина і стала символом пекельних мук. Де ж та геєнна тепер? Де воно, пекло? Може десь під землею? Може в жерлі якогось вулкану? Безумовно ж ні! Казки про киплячі котли зі смолою, розжарені сковороди, на яких підстрибують грішники, про рогатих чортів з вилами навперейми – не що інше, як плід збудженої уяви забобонних невігласів, “бабські байки”, як називає їх апостол Павло (див. Перше послання до Тимофія, 4.7). “Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (2Тим. 4.3 – 4). В дійсності ж геєнна, пекло – це страшна й жахлива реальність. Пекло насправді існує, але існує воно в сфері духу, в світі невидимому. Пекло – в наших серцях!