Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 71

- Не турбуйтеся тим, - потішив він її. - Панна Наталя трохи зарозуміла й розпещена дівчина, але в грунті речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов ідуть разом.

Всі ми йшли живо, перекидаючися тут і там між собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе відчувала сильніше тучу в воздусі, як ми прочі. До берега лісу мали ми ще з півгодини ходу, коли нараз потемніло в лісі і між соснами знявся сильний шум. Молода Ірина покинула нас й побігла вперед до Нестора й Наталі, що обоє випередили нас о добрий кусень!

Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох - сама. Ще йшли ми схоронені, неначе обтулювані густим лісом, ще не падало на нас нічого зверху. Лиш стогін між смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гриміти, а зараз вслід за тим крапати. Всі ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Маріян прилучилися до нас.

- Перечекаємо дощ, - спитав Нестор, - чи підемо далі? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокійно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скоріше дійдемо до берега лісу, тим ліпше. Пізніше потемніє, і тяжче в лісі визнаватися.

- Я також тої гадки, - відповів я. - Решта товариства, а особливо панство Маріяни, будуть нашою довгою відсутністю тривожитися; між нами панна Маріян і панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки?

Він згодився.

- Прошу, йдіть всі за мною, - сказав. - Я запроваджу вас до одного місця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а відтак мій кінь перенесе нас через воду, а відти вже недалеко до прочего товариства й фір. Отже, за мною!

Ми пішли за його проводом; однак не пішли далеко, як нараз перерізало блискавичне світло лісовий сумерк, і в тій же хвилі, як здавалось, недалеко нас ударив грім. З страшним лоскотом, мов ломилось у висоті над лісом, покотилось щось раз, другий і третій горами.

Ми станули. Ніхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що почав падати, скакав великими краплями по рослинах і потоці, й ми, хоч і як держались більше під соснами, почали на добре відчувати, що над лісом туча. Остаточно по скорій ході опинилися ми коло означеноії розпадаючоїся якоїсь колиби, привітавши її, мов найкраще убіжище. Вона знаходилася, справді, на краю лісу, кільканадцять «років від потоку, але була така маленька й низька, що ледве троє осіб могло в ній міститися. Тим-то в ній схоронилися лиш пані, з котрих Ірина майже плакала, що гарна її сукня перемокла, Наталя всміхалася нервово, а Маня, замовкши, здавалось, мала очі лиш для окружаючої її природи. Ми всі троє мужчини станули недалеко колиби під густими ялицями, захищаючися від дощу, і дивились так само на чудову дику панораму перед нами.

- Отже, там «Чортовий млин», - обізвався Нестор і вказав на далеко перед нами дві стрімкі скали, що стояли проти себе й були нам відси ліпше видні, як перше. Потоком, що плив між двома сторонами оцього старенного лісу, можна було до скал дійти. Саме там, в поблизькості скал, був протяг найсильніший, і через те там шум лісу найбільше чутний і безконечний. Шум той викликав у народу околиць за собою назву «Чортовий млин».

За якийсь час дощ притих, однак у лісі ще хлипало від нього, а сильна вегетація, освіжена дощем, аж лисніла від раптової зливи. Сам потік, зворохоблений раптовим дощем, шалів - і вода його стратила прозорість.

Нестор стояв мовчки, як здавалося, захоплений лиш самою пишнотою природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом думки не були спокійні. І дійсно. Він поглянув на свій годинник, але не сказав нічого. Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе недовго стояв без руху. В слідуючих хвилинах загриміло й заблискало наново і поновно вдарив грім. Цим разом однак так сильно, що, здавалося, потрясло всіма горами. Довго котилося відгомоном, неначе нутром гір, аж не докотившися до найдальшої гори, врешті успокоїлося. Коли втихло і дощ падав, лиш мов сіяв, і залишився лиш вітер, здіймаючись від часу до часу, вихилилася Маня з колиби й зблизилася до нас.

- Несторе, - звернулася до брата, - йди хоч на часок до колиби, я залишуся тут. Тобі, мабуть, холодно. Ти зблід.

- Дощ прохолодив нас усіх, - обізвався доктор Роттер, поглянувши на її гарне, в тій хвилі мов мармурово-спокійне лице.

- Може б ми взагалі рушили звідси, - сказав Нестор, - дощ лиш дробить. - І з тими словами покинув своє місце.

- І я тої гадки, - сказав доктор. - Як пождемо ще довше, то завтра котрась з пань буде напевно моєю пацієнткою. Тому краще ми підемо.

Нестор з сестрою були перші, що рушили з місця, але й обоє враз, мов на тайний приказ, оглянулись ще раз у глибінь лісу. Відтак за часок опинились ми всі над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а дехто по великій сосні, що лежала напоперек у потоці, - мали ми через воду переходити на другий бік.

Першу посадили ми молоду Ірину на коня, і доктор Роттер перепровадив її сам на другий бік. Так само вчинила й Маня; з різницею, що переїхала без нашої помочі. Коли ж прийшла черга на панну Наталю, вона відказалась, вимовляючись, що перейде сама по смереці через потік.

- Конем ліпше, панно Наталю, - вмовляв Нестор. - Як самі знаєте, смереки лиш здолини грубші, а дедалі до верху тоншають. Така ж сама смерека й от та, в воді, що становить кладку. Здається, вона ледве чи й досягає цілком до другого берега. Оскільки видко, вода переливає її перед тамтим берегом. Замочите собі без потреби ноги.

Я й доктор Роттер потвердили його слова.

- До того ще й вітер не втихомиряється, - докинув я. - Хоч він і не стругать вас, то напевно буде вам у рівноваженні тіла перешкоджати. Сядьте на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотіли б верхом їздити. Зробіть нині першу спробу, - шуткував я.

- Себто перше представлення, добродію, - відповіла вона й відступила від нас о крок назад.

- Отже, як так, то сосною через воду! - кликнув доктор Роттер, що сидів на коні й вижидав нетерпеливо, чи має зсідати з нього, чи переїжджати.

- Я смерекою через воду, - рішилася вона. - Але їдьте вперед, докторе Роттер. Всі йдіть вперед, а я перейду собі на самім останку сама.

Доктор переїхав, я перейшов по сосні, замочивши собі добре ноги, а за нами остались дівчина й Нестор. По рухах їх бачили ми вже з противного берега, що вони обоє торгувалися, і вона висилала Нестора, бажаючи, дійсно, сама по сосні перейти.

І справді. Не вагаючись довго, вступив Нестор на сосну й рівним, спокійним кроком, не захитавшись ні на одну хвилину, перейшов через воду до нас, зробивши, як і я, кілька кроків у воді, де вже не досягала сосна до берега.

Тепер стояли ми вже всі на другім березі й ожидали ще дівчини, котра на протилежній стороні, по довшім надуманню, зібравши одною рукою сукню, пустилася переходити, як і її попередник, через воду лежачою в ній сосною. Потік шумів, мов перемагав одну перепону за другою, а коло лежачої деревини розпінився, неначе хотів її тим до відпливу присилувати. Однак дарма. Вона не рухалася, і він, не вдіявши нічого, через широкі зелені її розпростерті рамена булькотів й шумів, гнав безуспішно далі. Легка, граціозна постать дівчини вирізувалася пластично над водою й доходила чимраз ближче й певніше до середини сосни, не підводячи ні на хвилину очей від своїх ніг і деревини, по котрій ступала. Ми стояли на березі й гляділи, не промовляючи ні слова, з цікавістю на неї, наче з її переходом мало рішитись важне діло. Я глянув на Нестора. Він стояв найближче коло води, прижмуривши очі й підкручуючи вус, як чинив це несвідомо, коли або був зайнятий думками, або збиравсь до якоїсь промови. Одну руку мав закинену на спині, а коло його уст малювався вираз рішучості. Тепер поступила дівчина поза середини сосни й зблизилась до нас з дванадцять кроків. Тут стала.

Не поглянула ані разу на нас. Здавалося, в тій хвилі займав її найбільше розпінєний потік, що товкся шалено коло деревини й шалів, пінячись між розпростертими зеленими її вітами.