Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 70

- Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна? - спитала його сестра несміливо.

- Я майже певний того, - відповів він. - Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, - відповів він.

- Але тобі, Несторе?

- Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.

- Нехай буде в іншу сторону! - підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: - Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку, - і не договоривши, дівчина розсміялася. - Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. - Наостанку, але не дивіться так поважно на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабані, над котрою кружали стрикізки, охрестив її наборзі [88] «морським оком» в miniature [89] і, наколи б не Ірина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Ірино? Ти перебрала нині роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла «блудне світло», що зрештою лиш ради твоєї особи воліклося за вашими слідами.

«Вона ревнує», подумав я, завваживши, що дівчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.

- Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, - кликнуло молоде дівчатко вражено й озлоблено. - Я лиш помагала д-рові Обринському ловити гарні мотилі, панно Маню, - звернулася виключно до своєї виховавчині, мов оправдуючись у неї, - котрі він хоче долучити до своєї збірки вдома, а це не було легко. Тебе, - сказала через плечі до Наталки, - правда, не займало це ані крихти, бо ти, взагалі, нині не в гуморі й дряпала б кожного, а мене найбільше, хоч я сьогодні нікого не питаю, чи він «щасливий». Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нині цей ліс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом і найкращою красою. Говорити він не заборонював нікому, а найменше тобі, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, між тим коли я шукала орхідей? Лиш коли він попросив тебе співати в тишині лісу і ти вволила його волю, він зробив мені рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотів чути, чи йде відгомін. Зрештою, - додала гнівно, - було залишитись з прочими гістьми, як тобі не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, - доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.

Лице панни Наталі покрилося гарячою краскою.

- Справді? - опитала, й її гарні зеленаві очі замиготіли в тій хвилі потаєною злобою. - Зрештою, запишім це нецікаве справоздання, котре виявляє твоя шістнадцятилітня розпалена. голова, - додала й відвернулася. - Отже, підемо в іншу сторону, пане Олесь? - спитала й приступила до Мані.

- Мені здається, що було б ліпше вертати назад, - обізвався нараз Нестор і приблизився до нас. Він був дуже спокійний на вид, хоч легка блідість його лиця зраджувала тим, що його ліпше знали, що він був у душі діткнений і лиш панував так над собою. - Ви самі втомилися більше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже і в лісі, коли я просив вас відпочити, бо я бачив по вашім лиці й по вашій ході, що ви добре втомилися.

- Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? - відказала вона. - Але, мабуть, і ви не укінчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на дереві. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звірити з вашими. Не хотіли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить? - спитала й окинула його цікаво поглядом.

- Чи мусить це нині бути? - спитав він поважно й поглянув на неї вигребущим поглядом.

- А коли ж думаєте? Самі собі скажете, що нині найкраща нагода. Ми, здається, посередині лісу. Година може бути п'ята. Як підемо ще глибше іншою стороною скорим кроком, то точно о шостій будемо знов тут, згода? - спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в ліс.

- Ні, панно Наталю, нині не підемо більше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним.

- Ні?

- Ні, моя пані. Край вашої сукні, як і ваші, як бачу, замочені черевики свідчать, що на нині для вас ходу доволі. Вона змішалася й схилилася.

- Чи справді моя сукня замочилася?

- Справді, Талю, справді, - потвердила Ірина, - і то тоді, як ти хотіла зірвати орхідеї над водою й передати їх докторові.

- І опустила їх, побачивши, що загналася в захваті за ними аж по кістки в воду, - докінчила дівчина роздразнено. - Значить, сьогодні ми не попробуємо своїх сил. Доктор надто над усім застановляється, а, може, і шкодує тих своїх сил на нині. А мені нараз страх як закортіло цю спробу перевести нині.

Ледве що вимовила вона послідні слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неї. На його щоках горіли дві червоні плями, а коло уст лежала лінія рішучості.

- Я до ваших услуг, панно Наталю, - сказав спокійно. І, поглянувши ще раз на свій годинник, звернувся до мене.

- Де здиблемося? - спитав.

- Де? - сказав я. - На місці, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб від того місця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пішло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далі, а вертати, Несторе! Панно Наталю, - звернувся я до дівчини, що пригадувала в тій хвилі напружену стрілу. - Нині ваша «справа» не скінчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомій ми мусимо з лісу взагалі до старших вертати, що без нас не від'їдуть, ви не схочете через те задержуватись самі тут довше. А без вас ми також не поїдемо.

Вона опустила погляд і, стиснувши вуста, шпортала, змішана, зонтиком у траві.

- Про мене, - відповіла. А відтак, коли ми звернулись, щоб покликати Ірину, що пішла, не вижидаючи кіпця дебатів, трохи в глибінь між дерева, зачувся з противної сторони в лісі між молодшими смереками шелест і тупіт кінських копит. В кілька хвиль по тім виїхав з-поміж сосен у скорім темпі на коні доктор Роттер.

- Назад! - кликнув він могутнім голосом. - Якнайскорше назад! Над лісом збирається туча!

Цей один поклик гарного їздця мов отверезив усіх. Ірина з'явилася, неначе з землі виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боці Нестора, а доктор Роттер, зсівши з коня, прилучився до мене й Мані.

- Ти відки тепер тут узявся? - спитав я. - Я вже не сподівався побачити тебе нині.

Він поклепав свого коня по шиї.

- Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподівалися, і заїхав з противної сторони. Я знаю цю околицю наскрізь. Догадуючись, що о цій порі не могли ви ще вернутися до старших, котрі, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив їм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицію, що поїду проти вас і заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самітного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким їдлом і напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, пані Обринська? - спитав він, окинувши мовчаливу дівчину допитливим поглядом.

- Я - ні.

- Ви - ні. То хто ж такий інший?

- Може, мій брат. Він легко втомляється, і я все за нього турбуюся, - відповіла вона й оповіла кількома словами перепалку з Наталею.