Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 60

Оповівши це, дівчина мов передала мені з оцим оповіданням якусь останню свою силу. Відтак, затуливши лице руками, опустила голову вниз і сиділа якийсь час неповорушно.

- Чому ви мені цього не сказали давно, панно Маню? - спитав я беззвучним, майже мені самому чужим якимсь голосом, відчувши, що під час їй оповідання з мого лиця зникла чи не остання крапля крові. - Довідавшися про це, я був би зараз у самій першій хвилі зробив цій справі одним замахом кінець.

І сказавши це, я зсунув з її лиця лагідно руки і, вижидаючи на її відповідь, хвилину дивився на неї.

- Чому? - спитала вона блідими вустами, окинувши мене сумним поглядом. - Ви ж чуєте: бо «син був так само безцеремонне строгий у грошових справах і не бавився в непотрібні дискусії і жалості, як і вона».

На часок я опустив голову на руку, заслонюючи рівно дівчині очі, а відтак обізвався.

- Маню, - сказав я, - оце, що розказали ви мені, я, присягаюсь, чую нині по раз перший. І вірте, всього був би я по своїй матері сподівався! Всього жорстокого й безівзглядного, всього подібного тому, лиш такого поступування й таких вчинків - ніколи! Я признаюсь, хоч і як тяжко до цього признатись синові матері своєї, що ніколи а ніколи я цього в світі не сподівався. Маню! - додав я з здавленим голосом, бо в притикаючій кімнаті лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрій віддавав я чи не всю свою молодість і своє життя, щоб лиш нагородити її за все, що жертвувала мені, і вдоволити її. - Маню! - повторив я, коли вона не обзивалася, - це чиясь видумка, що має понизити мою матір і мене; бо ж це з її сторони неможливо. Воно заогидне!

- Видумка, пане Олесь? - спитала вона, і крізь її пишний альтовий голос продзвеніли гіркий жаль і ураза. - Може бути, це й видумка з сторони моєї матері, - сказала вона. - Але в такім разі питаю я вас: що скаже на те власноручний ваш підпис на тім листі довжності?

- Мій? - спитав я, витріщаючись зчудовано на неї.

- Так, ваш. Ви забули. Я ж вам казала, що на листі довжності були підписані родичі, ваша мати і, як свідок і спадкоємець, ви!

- Я, Маню, я? - повторив я, неначе сонний, а вслід за тим прокинувся. - Де той лист, панно Обринська? Де він є? - кликнув я, відсуваючи бурхливо її руку зі свого рамена, що спочила там нараз. - Я мушу свій підпис сам па свої очі побачити!

- Ви побачите його! - відповіла дівчина спокійно і вийшла на часок з кімнати. Коли вернула, була поважна, хоч бліда, і подала мені з відверненим лицем якийсь зложений папір, котрий я не взяв, але вирвав з її рук. Відтак, приступивши з ним під звисаючу над столом лампу, перебіг його очима і, вчинивши це, не обізвався до неї ні словом. У кілька хвиль пізніше я перемірював у найбільшім зворушенні вшир і вдовж кімнату, а мої вуста зачинились мов назавше.

Справді! Хоч і знав я запопадливість хоробливу, ощадність і безсердечність своєї матері - однак щоб це все набрало такої інтенсивності, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до того й моїм сфальшованим підписом, - я не міг сподіватися. Які чесні були ті люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не потягли її до сеї хвилі до одвічальності. Я був зворушений до крайності, а щоб не сполошити присутню дівчину вибухом свого безграничного обурення, як і огірчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не раз у великім зворушенні. Остаточно задержався я перед нею, що, мов склавшись у себе й відчуваючи враз зо мною моє зворушення, сиділа, як перше, на своїм місці, сперши голову на руку, і слідила неспокійними очима за мною.

- Все правда, Маню, що оповідали ви мені; все, що до посліднього слова. А рука, що писала це письмо, аж надто мені знана, - сказав я, віддихаючи важко. - Однак лиш одне, що стоїть у письмі тім, між підписом моєї матері й ваших родичів, горить для моїх очей червоним полум'ям протесту, вижидаючи свого знищення й оправдання моєю рукою. Це той підпис, Маню, котрий назвали ви моїм, що слушне настроював вас до нас, а взглядно до мене, вороже, котрого однак я ніколи в житті своєю рукою не виконував, бо він фальсифікований.

- Це не може бути, пане Олесь! - обізвалася вона з переляком, піднявшися з свого місця й опиняючися переді мною. - Цього ваша мати не могла вчинити.

Я відвернувся від неї й почав, як перше, перемірювати кімнату.

- Сама - ні, панно Маню, сама певно, що - ні! - сказав я, всміхаючись гірко. «Але думка вчинити це, хоч би й рукою не своєю, вийшла все ж таки з її голови!» подумав я, не виявляючи вголос послідньої гадки. - Зрештою, - додав я знов уголос, - я вже на дорозі, хто їй був у тій справі помічний. Та про це тут говорити зайве. Мені доста самого факту. Вона не обзивалася, а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумів. Свого часу, як пригадав я собі тепер блискавкою, споминала мені мати про якусь позичку, затягнену в неї Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи ні, я в неї ніколи не розпитував. Я й батько знали добре, що та жінка, що сама одна займалася чи іне всім нашим газдівством, не любила ніколи, щоб їй хто в її грошові справи яким-пебудь способом вмішувався, за що, по правді кажучи, я був їй невимовно вдячний. Маючи доволі своєї власної бюрової праці, котра спожирала й без того в мене найкращі хвилі мого життя, я не хотів займатись справами переважно дрібними, а ще до того й грошовими. Тепер же й об'яснились мені нараз її нехіть і упередження до Обринських; її розстроєная й денервування, коли я заходив до Обринських, і тіут і там зраджувався перед нею своїми почуваннями для дорогої мені дівчини.

Ба я зрозумів і більше ще, і саме те виводило мене з рівноваги. Знаючи Обринських, як людей чесних і дискретних, [71] вона бажала задержати цілу справу переді мною в тайні, щоб тим безпечніше побирати від чоловіка гонорового якнайвищі проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього ані шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими, другим - переді мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору, підписуючи мене її рукою на листі довжності, утрудняючи мені заразом між тим особисті зносини не лише з дорогою дівчиною, але й з усією родиною чесного її довжника, на котрій їй і так небагато залежало. По смерті батька Обринських не поступала так само інакше, хіба з гешефтярських взглядів. Але чи були вони вже між ними впорядковані? Про те я ще не знав. Отак малась ціла та справа, в котру я хоч не втаємничений самою матір'ю, знав і розумів її тепер нараз доволі сам. Я ходив по хаті, потопаючи в тисячі гірких думок, відгортаючи від часу до часу з розпаленого чола волосся. «Це вчинила мені моя мати, моя мати. - товклося заодно в моїй розпаленій голові. - Донька колишньої високоповажної духовної особи, котрою так усе гордилося, ради котрої не було для її онука відповідної дівчини на цілім світі; ради котрої мусив він, стоячи вже чи не на блискучім становиську, в глибині душі терпіти й миритися з гірким почуттям, що він, хоч і обертався впосередині кращого світу, був, по правді, самітніший, чим хто інший, бо на грунті, під котрим горів аулкан деспотизму матері, не міг здобути особистого інтимного щастя, з ким бажав».

Ходячи отак, я нараз розсміявся. Батько мій - «мужик»; той погорджуваний нею й понижуваний до глибини душі мужик, він, що запивався іноді, як не з ким іншим, то і з простим мужиком; він, що розкидував грішми, за котрими вона вічно зітхала, мов половою; він, понижуваний і погорджуваний нею мужик, - він ніколи не був до такого вчинку спосібний, і слава богу, що хоч він, «мужик» - ні. З тою думкою я спинився по раз другий перед дівчиною, що, здається, ще й досі ждала всею істотою на моє вспокоєння і чи не заодно своїми очима за моїми рухами слідила.

- Панно Маню! - обізвався я до неї. - Оцю прикру справу, що завдала нам обом стільки гірких почувань і розчарувань, а найбільше - вам і вашій чесній матері, передайте мені.

І відтепер, коли вона ще не закінчилася, не турбуйтеся нею ні на хвилину більше. Я полагоджу її з Нестором, і вона загасне.