Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 50

- Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, - впевняла живо Нестора, що сидів, задуманий, на великому камені, наглядаючи вогонь, і дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою. - Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала.

Він усміхнувся одним кутиком своїх уст і відповів:

- Це заповажне питання, щоб на нього так скоро відповісти, як ви питаєте.

Дівчина поглянула на нього й похитала головою.

- Хотіла б я знати, пане, чому не можете зараз відповісти, чи щасливі ви, чи ні. Якраз ви, - додала з притиском, - повинні відповісти: «Я щасливий».

- Доктор, герой бюро, а ці не бувають такі скорі в своїх вирішеннях, як ти, Ірусю, - відповіла замість молодого чоловіка Наталка, й її очі замиготіли дивним, мов ревнуючим блиском.

Нестор звернувся до шістнадцятилітньої й відповів спокійно:

- Бачите, панно Ірино, як розуміє мою психологію ваша кузинка? Але почасти вона має слушність. Я дійсно, як вона каже, «герой бюро», отже, не можу говорити на таку важну тему, не надумавшися і на мить. Бодай у моїй вдачі це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї відповіді, я вам скажу: я чоловік скромний, і в своїх обставинах з підставою власної праці сподіваюсь почуваїи себе колись ще щасливішим, як досі, оскільки, розуміється, може «герой бюро» сподіватись у житті щастя. Бо що могло б йому станути в дорозі до нього? Тобто, я маю тут на думці чисто інтимне щастя. Я більш-менш на все приготовлений.

- А як помилитесь у ваших «приготовлениях», докторе? - спитала Наталка, і її очі всміхнулися.

- Хто знає, - відповів він. - А коли б і так, то буду шукати нового змісту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся.

- А я б боялася так напевно числити, - закинула дівчина.

- Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - відповів він.

- Так, праця, але життя має й свої ідеальні вимоги, заспокоєння котрих власне може чоловіка по крайній мірі ощасливити.

- Я іменно маю ті вимоги на думці.

- А як і ті вас заведуть?

Нестор розсміявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очі, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, і сказав:

- Оскільки себе знаю і досі переконався, зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення. Отже, коли б мені життя й відібрало те, що було для мене цінним, одної праці воно не може мені відібрати. А хто ставить її на першому місці, не впаде ніколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо.

- Значить, ви ставите працю понад усе? - обізвалася дівчина й поглянула на нього з вигребущим супокоєм.

- Понад усе ні, але бодай нарівні з поняттям «щастя», моя пані, - додав Нестор.

- Часом можемо впасти й саможертвою, як віддамо всі наші сили тому молохові «праця», - зачепила вона.

- Можемо; але так само можемо знищитись і в іншому напрямі; особливо женщина, котра скоріше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина.

- Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собі віддих.

- Так. Особливо коли укладає життєві плани виключно на підставі одного лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високі поняття про це посліднє й любов.

- Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе. - обізвалася нараз дівчина з притиском і замовкла.

- Побалакаємо, пані, - відповів він знов спокійно. І мов вгадуючи щось з її слів, нараз поглянув на неї поважно й додав: - Якщо мої найінтимніші бажання не сповняться, то будьте переконані, я перейду попри них, хоча б мав під їх ваготою внутрішньо й покривавитись.

Вона не відповіла. Звернула до нього зчудовано голову й у тій хвилі їх погляди стріїнулися. Гарячі, повні внутрішньо го порішеніня й характеру погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу, енергію й волю того на вид так ніжного, спокійного мужчини, з котрого одухотвореного лиця била в тій хвилі така залізна постанова й духова сила, як її бачимо іноді лиш у значних і розумове багато одарених людей.

- А ти, Наталко, щаслива? - звернулася нараз, перебиваючи розмову, Ірина до гарної дівчини, що сиділа недалеко Мані й мене, і якраз у тій хвилі сягнула за моїм капелюхом і заткнула за нього кусник соснини.

- Щаслива? Що за фантазія нині ставляти людям такі питання, Ірино! - вядповіла, поглянувши на молоду дівчину майже строго. - Невже ж тому, що ти розпалила в товаристві вогонь, він горить, і ти тим перейнята? Я обсервую життя, - відповіла і, віддаючи мені капелюха, додала ласкаво: - За лицарську опіку й силу!

Я подякував і мимоволі повів поглядом по Несторі. По його лиці перебігла ніжна, ледве замітна краска, мов по дівочому лиці, одначе він не рушився. Маня сиділа мовчки, як брат, і, як він, гляділа блискучими очима в огонь, а її білі руки були оплетені й обвили нерухомо коліна.

- Отже, Наталка «обсервує», - тягнула далі Ірина і, знявши тепер овій власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.

- Нам би вже час додому, панно Маню, - обізвалася тут Наталка трохи роздразнено до Мані. - Як залишимось тут при вогні ще дальше, Ірина готова й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходім! - З тими словами почала оглядатись за капелюхом і зонтиком, щоб справді підійматись з свого місця.

- Іди, як хочеш! - прокинулась уражено шістнадцятилітня; засіла вигідніше на своїм місці, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого чулася дуже певно. - Я маю ще розвідатися в добродія Олеся, чи й він щасливий, а відтак підемо.

Дівчина сказала це так певно й рішуче, що всі в один голос розсміялися. Але її те не займало.

- Ви щасливі, пане Олесь? - звернулася до мене наперекір своїй гарній кузинці, і її любі дитинні очі опинились поважно на моїх устах. - Мені здається, що ніхто не може бути цілком щасливий, поки не влюблений і іне заручений.

Знов сміх.

- Кажіть, пане Богдане! - Так вона називала мене іноді залюбки, виминаючи консеквентне мого титулу. Я всміхнувся, погладивши вуса.

- Я щасливий, навіть дуже щасливий. Ось мій капелюх удекорований прекрасними білими руками, знаходжуся в товаристві, рідко гарнім і симпатичнім. Що мені ще бажати?

- Ет! Це не цікаве! - відповіла молода дівчина і, закопиливши спідню губку, подивилась на мене неласкаве. - Скажіть що інше. А як ні, то найкраще я попитаю сама, що хочу знати.

- Прошу!

- Ірино! - впімнула Наталка поважно свавільну дівчину. - В присутності родичів ти б не була така цікава!

- Власне тому, - відповіла прямо Ірина. - Зрештою, добродій Богдан дозволяє питати.

Я розсміявся.

- Прошу, - повторив.

- Ви завше такі поважні, пане Олесь, а я хотіла б знати, чи ви були через те коли влюблені, бо я не була ще ніколи. Поновний сміх.

- Був, - відповів я цілком спокійно.

- А чому не оженились.

- Бо між мною й нею станув час. Дівчина зчудувалася, підсуваючи брови вгору.

- Цього я не розумію, пане Олесь, і чогось подібного ніколи не чула.

- Це дуже просто. Вона була дівчина розумове високо розвинена, повна предприємчих мрій і танів, повна стремлінь до самостійності, з душею, що вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в старосвітських ідеалах о глядів земного щастя. Я бажав, щоб вона зійшла з свого біломрійного п'єдесталу, а вона не могла. І між тим коли ми, з одного боку, через ту нашу любов внутрішньо виростали, пішли другою стороною, відмінними шляхами в життя і, тоді от і втиснувся між нас час, затирав наші почування й робив нас чимраз більше байдужими до себе.

- То вона вже завмерла, та любов? - перервала мене поспішно дівчина, звертаючи до мене свої майже прислухаючіся очі.

- Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки. Але, цікава моя історія? - спитав я, усміхнувшись, і нараз урвав.

Дівчина не звертала з мене своїх очей, між тим коли всі кругом сиділи нерухомо. Лиш раз, при словах «час, що затирав наші почування, робив нас байдужими», Маня підняла руку, мов хотіла запротестувати моїм словам, але, мов опам'ятовуючись, уже в слідуючій хвилі опустила її наново, і вираз найбільшого супокою й байдужості запанував на її лиці.