Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 35

- Ти все так злобно шуткуєш, - відповіла вона. - Знаєш добре, що материне походження затерло вже давно сліди походження твого батька.

- Так, так, Доро! - докинула мати докірливо. - Він усе, де може, дає мені відчути, що моя родина й становисько моїх предків, особливо - мого батька-владики, не має в його понятті жодної вартості. Я вже до того звикла.

- Це ні, мамо! - боронився я. - Це безперечно, що ні. Одначе щоб я вже на те стільки покладав, щоб це мало на мене і в деяких моїх вчинках, дотичне моїх інтимніших бажань, вплив, то ні. І я вже волію їх хоч би й зігнорувати та держатись мужицького грунту, котрий, попри свій консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, - звернувсь я до своєї тіточної сестри, - також любується в гарних коверцях і т. ін., взагалі у всьому, що насамперед приковує очі до себе. Отже, я також.

- Ти глузуєш з нас, будучи на тому пункті чим-то зражений нами чи ким іншим, я не знаю, - відповіла вона. - Але щиро питаю, Богдане, пощо справляти такі гарні й навіть дорогі речі в твоїй хаті, коли не маєш заміру оженитись з убогою.

- Чи я це казав, Доро? - спитав я, усміхаючися в тій хвилі насилу.

- Казати просто ти не казав. Ти, взагалі, для мене загадка. Але ж прецінь гарною й багатою вірменочкою займаєшся. А вона, як відомо, посаг одержить неабиякий.

- В такому разі задержить його для своєї особи, - відповів я з притиском. - Я, певно, поки з своєї власної праці буду мати дохід, її гроша пальцем не діткнуся. На те вже спустися. Це справді не по-мужицьки, а виключно моє.

- Це також хороблива пайка його поглядів, - звернулася мати до Дори, - що певно рівного собі не найде. Брати посаг за жінкою і не «дотикатись його пальцем».

- А так, мамо. Я хочу, щоб жінка моя була виключно моя, щоб я їй всього достарчав, усім обдавав, а за це мав у ній вірну й щиру подругу, котра б за те (я вважаю, що й вона мене в даному разі любить) нагороджувала мене своєю добротою, любов'ю, чеснотою і т. ін.

- Підданістю. - докінчила, розсміявшися, Дора.

- Так, Доро. Упокорення жінки в любові перед мужем не має нічого понижаючого в собі. Це бодай ти, що вийшла за свого чоловіка з любові, повинна також знати. Чи, може, жалуєш твого кроку?

Вона змішалася.

- Ти поет, Богдане! - відповіла, поминаючи мої послідні слова. - Але вертаючи до попередньої теми, що ж буде з її посагом?

- Нехай собі з ним робить, що хоче. Чи я мушу його зараз забирати?

Дора викривила уста.

- Мужик з аристократичними поглядами й вимогами, Богдане! - обізвалася. - Ми це знаємо.

- Поглядами може, Доро, але вимогами певно що ні. Хіба що до деяких речей. Я скорше культурний мужик, Доро, що хоче в своїй хаті мати лиш добрі літературні твори, по стінах гарні картини, дуже гарні килими, добрий інструмент. A propos [44] - звернувся я до матері, - я забув вам про свою найновішу «аристократичну» забаганку сказати. Я хочу собі фортеп'ян справити. Розуміється, добрий.

Мати видивилася на мене переляканими очима, мов побоювалась, чи в моїй голові не поміщалось що, між тим коли Дора (ще завше гарна й моторна) розсміялася вголос.

- Чи не виходить на моє, тето? - кликнула. - Уважайте. Богдан піде колись ніби до уряду, а верне відти з жінкою. Він мусить тут уже десь когось мати й лиш не хоче зрадитись, щоб ми йому «не бороздили». Не так, Богдане?

- Ні, - сказав я поважно, але відчув саме в тій хвилі, що гаряча краска запалилась на моїм лиці геть аж під чоло, а враз з тим у моїй душі ніби виринула й тут же зникла Маня Обринська.

- Отже, музикальна, тето, - звернулася до матері.

- Справді «музикальна», Доро, - відповів я на її жарт цілком спокійно.

- А може, хочеш у себе лише музикальні вечори устроювати? - домагалася цікава жінка.

- І те могло б бути. В мене є мати. Отже, найліпша гарантія, що я жодній не освідчусь. А щодо музикальних вечорів, то це, справді, добра гадка, котру ти мені піддаєш. Я над тим подумаю. Ти, розуміється, будеш перша, котру як слухачку запрошу. Вже хоч би і з вдячності, що піддала мені таку чудову думку. А про добрих музиків я постараюся.

- А дивись, не запроси лиш у твоїй великій гуманності й яку вчительку.

- Щодо вибору, то спустися на мене, - відповів я. - Право запрошування задержую собі. Зрештою, що ти маєш проти вчительок? - спитав я поважно.

- Нічого. Хіба тільки, що вони нецікаві, Богдане, повторяються. На них, крім трохи вивченого патріотизму, нема нічого.

- Не досить тобі «панські», хочеш сказати? - спитав я з легкою іронією.

- Як хочеш, то й це, - відповіла вона просто.

- Чи ти гадаєш, що твоя донька, тим що набирає гімназіальних студій, стане вище як на рівні нашої пересічної доброї вчительки, наколи, крім шкільної науки, не буде й сама над собою працювати? - спитав я.

- Так, Богдане.

- Дай боже, Доро. Лиш мені здається, що ти любиш багато дечого, що робиш, робити ради моди. Тобі здається, що твоя донька вийде скорше заміж, подобається більше, як стане по укінченню гімназіальних студій ходити з лентою на грудях. Я вже знаю декілька таких. Хто не трактує науки поважно, не має ясної мети перед собою, нехай краще не доторкається її. Я знаю деяких учительок, які, мимо того що не кінчили гімназії, а були охочі до науки, дуже гарну здобули освіту на власну руку й стали для суспільності правдивими перлинами. Між тим знав знов деяких дівчат, що ходять по викладах, мало що виносять звідти, та зате тим більше кокетують і галасують з молодими людьми в академії, як у своїх помешканнях. Розуміється, що є я винятки, котрі дійсно треба шанувати.

- Ти, Богдане, як бачу, свої погляди в тому напрямі дуже змінив. Колись був ти іншої думки, - закинула вона не без злоби.

- Колись думав я так само, як і тепер. Але я тебе не розумію. Що хочеш твоїми словами заявити? - спитав я.

- А ось що: як твоїм ідеалом була свого часу Маня Обринська, що позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тоді на студіюючих жінок інакше задивлявся.

- Я, Доро? Я? - спитав я з нетаєним зчудуванням.

- Так, Богдане, ти! Тоді була вона, емансипантка, страх мудра, поступова й бог знає що. А тепер і не згадаєш її ніколи.

Хвилину я помовчав, бо відчув, як по раз другий вдарила палаюча краска в моє лице. А відтак відповів:

- Ти помиляєшся, Доро. Бажань і спремлінь панни Обринської в тому напрямі (хоч були вони в неї дуже щирі й поважні) я ніколи ані найменше не поділяв. Навпаки, коли ми сходили на ту тему в дискусії, то боролись гірше, чим би хто сподівався. Одначе остаточно мені навіть жаль було її, коли я чув, що з смертю її батька розбились усі її мрії, і вона пішла іншим шляхом. Хоча, - додав я, - коли б я був її мрії на той час і поділяв, то з нею малася річ інакше. Вона була дівчина на свій вік розумове незвичайно розвинена, повна імпульсів і жадоби до науки й діла - і, як сама знаєш, донька незаможних родичів відносилась до своєї будучини поважно, її, може, й шкода, що мусила покинути свої постанови, розстатися з своїми мріями. Такі, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика часть наших дівчат робить спорт із студій.

- Слава богу, що хоч одна тішиться признанням, що її розмах до науки й праці був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог самостійних жінок, - сказала.

- Ворог, Доро? Ні, щонайменше. Я лиш засуджую тих, що, забравшися до студій, не трактують їх поважно, а осягнувши остаточно яке-таке становисько, по упливі деякого часу нарікають на нього.

- Може, деякі й нарікають, Богдане; кожний завід чи там фах має свої добрі й прикрі сторони, а винятки бувають усюди.

- Безперечно, - відповів я спокійно.

- Хто знає, чи й панна Обринська не дійшла б до того результату помимо всього таланту і здібностей.

- Хто знає, хоч я сумніваюсь. Обринські люди поважні, витривалі і не легко відступають від своїх постанов і цілей.