Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 34

- Це не для мене, - мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було «забуття» й «розлуки», чи не навіки.

- Нічого, - сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум'янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице.

- Дякую, - сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу.

Я прилучився до неї.

- Не так, панно Маню! - задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей. - Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки? - спитав я.

Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово.

- Як там, панно Маню? - налягав я, схиляючись над нею. - Чи колишній знайомий ваш Богдан Олесь затерся цілком у пам'яті Мані Обринської?

Вона дивилась хвилину безпомічними очима на мене, а врешті обізвалася:

- Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настільки в життєвій школі вирозуміла, щоб знати доволі, що не все з минувшини переноситься й на будуче! - І кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкі скляні входові двері, котрі в тій же самій хвилі, вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи більшої сиди, як її. Я, отворивши їх без слова, придержав їх за нею так довго, поки не вийшла. Надворі бачив я, що на неї ждав екіпаж, очевидно панства Маріянів, і в нім сиділа її колишня учениця з матір'ю й вижидала її.

Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освідомлена більше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.

Вона «не переносить минувшість у будуче!» сказала. Значить, я - вже не той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецінь лиш що не сказала, інтонацією голосу не сказала:

«Ви, пане Олесь, не могли в нічім змінитись, ваша мати також - ні. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська», і пішла.

Маня Обринська!

Я понизився. Відчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину відчула вона, що зробила мені собою прикрість, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще її десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я діткнусь, захоплю ту душу, що мов за залізні двері зачинилася, - і не дбає. Ще колись вони відчиняться.

Май - весна.

Мати вибирається чи не на ціле літо в давню батьківщину, в гори в К., щоб освіжитись свіжим повітрям, поглянути власними очима знов на батьковий гріб і зайнятись на час «газдівством» в давній хаті. Тітка, що там живе від нашого від'їзду, виїжджає на довше до своєї замужньої доньки, а я правдоподібно прилучусь також до матері. Довго я там не видержу. Але бодай на шість тижнів треба буде виїхати. Відітхну в гірськім повітрі, понаписую дещо, а відтак назад до своєї тутешньої хати або над море.

(Пізніше).

Нині бачивсь я з Нестором.

Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста - то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього.

- Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно?

Він відсміхнувся.

- Все ще, - сказав. - Але цього року їду в К.

- Чи справді? - спитав я, здивований.

- Так.

- Сам?

- Власне, - відповів розсіяно, - Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К.

- Хто обоє?

- Ну, я й Маня.

- А, так, то й добре, - відповів я. - А твоя морськоока? - докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому.

- Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся.

- Тому цього року відпустка? - спитав я й покивав жартівливо пальцем. - А іспит?

- О, я там буду дальше студіювати, зрештою, що маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер.

- Пані Мілілер? - спитав я й почав пригадувати, хто б це був.

Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини.

- Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий «лісничівкою», де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам. [39]

Я знав уже.

Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу «конвікт» [40] і вчила французької мови та гри на фортеп'яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва «ліоничівка».

- Там ми будемо мешкати, Богдане.

- Там добре, - відповів я. - Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, «провінціональні», стелі дерев'яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе.

- А ти, Богдане?

- Може, здиблемось там, - відповів я й стиснув його руку. В тій хвилі вийшла Маня із склепу, [41] я вклонився легко і, прикликавши над'їжджаючого фіакра, [42] сів і від'їхав.

(Пізніше).

Моя тета в К., що замешкує там наш дім, як споминав я вже, виїжджає на кілька місяців, а мати обіймає за той час газдівство, котре, щоправда, цілком дрібне в тети, але все настільки займаюче, [43] що дасть матері нагоду зайнятися і на свіжім гірськім повітрі скріпитися. Вона їде вперед, щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приїзду, а пізніше, коли позволить мені вже на це час - поїду й я.

Вчора говорили ми стільки з матір'ю про цей від'їзд, про наш будучий побут у давній нашій оселі, де я перебув свої найкращі літа, що мати, розохотившись, постановила навіть о тиждень скоріше відси виїжджати.

- Я б хотіла мати доволі часу перед твоїм приїздом, - впевняла мене раз по раз, - щоб ти, сину, в'їхав у ту свою хату, якомога найкраще впорядковану, бо ж хто знає, як там застану.

Я всміхнувся.

- Лиш ви, мамо, там уже не надто трудіться, а про свій ревматизм у ногах пам'ятайте, - докинув я. - А якщо не буде все виготовлено, поки я приїду, тим не журіться. Мені найважніше те, щоб ви перебували якнайбільше на свіжому гірському повітрі й себе якнайкраще почували. Тоді попри вас і мені буде добре.

Дора, кузинка моя, що мешкала тут замужем, яка саме на той час надійшла, усміхнулась на ті слова й обізвалася:

- Богдан, тето, говорить, мов нічого для себе не вимагає. Це вже знак, що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе перемагати в потребі й проти жінки. Оженіть його раз, тето!

- Мені ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням ще ждати, - одізвався я замість матері з уданою повагою.

- Фі, який пан! - кликнула Дора, не взявши моїх слів за жарт. - У такому разі я не знаю, для чого ти вже відтепер так коштовне уряджуєшся. Сам один з матір'ю, і така препиха!

- Цить, Доро! - вспокоював я її. - Ти не знаєш, як то буває, коли з Івана пан зробиться?

- Богдане! - майже скрикнула вона. А мати глянула на мене холодним, докірливим поглядом.

- Що ж, Доро, не знаєш? - повторив я своє питання.