Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 13

Вона не вiд­по­вi­да­ла нi­чо­го.

- Я ста­ла бо­яз­ли­ва, - го­во­ри­ла во­на ти­хо з сум­ним усмi­хом.

- Як? - i вiн на­хи­лив­ся тро­хи впе­ред.

- Боязлива ста­ла. Але се, пев­но, то­му, що виїжджаю рiд­ко, а на­шi ко­нi ста­рi й су­по­кiй­нi.

- А чо­му рiд­ко виїжджаєте? - спи­тав вiн.

- Конi все в ро­бо­тi, го­дi їх вiд­ри­ва­ти, а дру­гих про­си­ти не хо­чу!

- Сього вам i не тре­ба чи­ни­ти, - ска­зав iз вiд­тiн­ком гор­дос­тi i увiч­ли­вос­тi. - Тих дра­бiв ось тут му­шу щод­ня про­їж­джати, щоб ста­ли слух­ня­нi. Мо­же­те їх кож­дим ра­зом дi­ста­ти, на­ко­ли ли­ше за­хо­че­те.

- Дякую, од­на­че без вас я не поїду, - ска­за­ла во­на м'яким го­ло­сом.

Чудно-приємне чувст­во так i об­гор­ну­ло йо­го. Вiн зно­ву на­хи­лив­ся кри­хiт­ку, i їх пог­ля­ди стрi­ну­лись. В її очах затлi­ло щось на­че ог­ник, i вiн гля­дiв че­рез хви­ли­ну в її га­рне ли­це з оче­вид­ною приємнiс­тю. Опiс­ля пiд­вiв гор­до го­лову i ска­зав рi­шу­че:

- Я й не до­пус­тив би, щоб ви са­мi їха­ли. А i не маю нi­ко­го, на ко­го б мiг ко­нi су­по­кiй­не ли­ши­ти. За чо­ти­ри днi му­шу знов їха­ти до мiс­та. На­ко­ли б ви, па­нi, ма­ли охо­ту, то ми мог­ли б спiльно вiд­бу­ти ма­лу по­до­рож.

Вона не вiд­по­вi­да­ла ско­ро. Ста­ла ли­ше лед­ве за­мiт­но блiд­ша; а тро­хи зго­дом ска­за­ла:

- Хочу…

Дальша їзда вiд­бу­ла­ся су­по­кiй­но i "лi­вий" iшов послу­ш­но, не­на­че ди­ти­на. Оле­на го­во­ри­ла ба­га­то, пи­та­ла ма­ло, а йо­го очi спи­ня­ли­ся з по­ди­вом на гар­них лi­нi­ях її об­лич­чя, на її ус­тах. Та­кою вiн її ще не ба­чив i не чув, щоб во­на ко­ли так бе­сi­ду­ва­ла. Прав­да, бу­вав з па­ру ра­зiв i в до­мi її роди­чiв, хоть ли­ше за оруд­ка­ми, од­нак то­дi бу­ва­ла во­на завсi­гди ти­ха, за­ня­та. Де­ко­ли ви­да­ва­лась йо­му гор­дою, непри­ступною, а те­пер їха­ла з ним, си­дi­ла бi­ля нього. Вiн вiдчу­вав її до­ти­ки. Ни­нi бу­ла во­на зов­сiм iн­шою. А те, що го­во­ри­ла­ i як го­во­ри­ла, бу­ло рi­шу­че iнак­ше, як се бу­ває у дру­гих дiв­чат. Не­по­да­лiк її по­меш­кан­ня про­си­ла йо­го ста­ну­ти. На­ко­ли нас­та­вав на тiм, щоб її за­вез­ти аж пе­ред дiм, вiд­по­вi­да­ла жи­во.

- Мушу ще на хвильку зай­ти до учи­тельки, - i по­да­ла йо­му ру­ку на про­щан­ня, при­чiм уни­ка­ла йо­го пог­ля­ду. - Да­лi хо­тi­ла б я вас о щось про­си­ти, а влас­ти­во ос­те­рег­ти, - до­да­ла м'яким ше­по­том, - щоб ви не їзди­ли так нап­рас­но [31] кiньми, не до­вi­ря­ли ду­же влас­нiй си­лi. Ви над­то вiд­важ­нi…

Вiн схи­лив­ся й по­цi­лу­вав ру­ку, що спо­чи­ва­ла ще в йо­го ру­цi.

- Добре! Смiю од­нак за чо­ти­ри днi по вас всту­пи­ти?

Вона по­так­ну­ла мовч­ки го­ло­вою, а опiс­ля то­го вiн за­вер­нув вi­зок i вiд'їхав. Ще раз ог­ля­нув­ся за нею i поз­до­ро­вив її. Во­на сто­яла, вип­рос­ту­вав­шись, з хо­лод­ним ус­мi­хом на ус­тах, не­мов на ча­тах, i ди­ви­ла­ся за ним. Опiс­ля з'яви­лось теє неп­ри­яз­не "щось" у неї мiж очи­ма, i зда­лось, що її гор­да пос­тать за­па­дається в се­бе… З по­хи­ле­ною го­ло­вою i з по­со­ло­вi­лим пог­ля­дом вер­та­ла во­на до­до­му. Лед­ве що замi­чала поз­до­ров­лен­ня де­яких знай­омих газ­дiв…

Чотири днi пiз­нi­ше, як­раз о тiй са­мiй по­рi, зат­ри­мав­ся знов вi­зок па­на лiс­ни­чо­го бi­ля по­меш­кан­ня Оле­ни. Вiн ви­скочив ско­ро i зняв її. Во­на не суп­ро­тив­ля­лась сьому. Ви­глядала ду­же втом­ле­на, вiд­по­вi­да­ла од­на­че при­вiт­но й ла­гiдним го­ло­сом. При про­щан­ню вiн по­цi­лу­вав знов у ру­ку, а во­на про­си­ла йо­го при­хо­ди­ти.

- Розумiється! - клик­нув вiн ра­дiс­но, - i то так час­то, як час­то поз­во­ли­те…

З то­го ча­су ста­ла Оле­на до­ма сум­на, мов­ча­ли­ва. Во­на бу­ла драж­ли­вi­ша, як упе­ред, ба не раз аж рiз­ка. Час­то трапля­лось, що, ко­ли Iри­на нес­по­дi­ва­но ви­мов­ля­ла йо­го iм'я, Оле­на уни­ка­ла її пог­ля­ду. Мо­ло­да жiн­ка ба­чи­ла, що з нею дiє­ться щось за­мiт­не, од­на­че не пи­та­ла. Зна­ла до­во­лi, що за­го­во­рить во­на лиш то­дi, ко­ли са­ма за­хо­че…

Одного дня спи­та­ла її рад­ни­ко­ва, ко­ли бу­де вже раз [32] пи­са­ти до но­во­го влас­ти­те­ля в спра­вi орен­ди.

- Пождiмо ще, ма­мо, - вiд­по­вi­ла зне­хо­тя i не­мов задиви­лась за чи­мось у вiк­но.

- Ще жда­ти? Таж ти го­во­ри­ла ме­нi про се ще пе­ред дво­ма тиж­ня­ми; я не вi­рю, що­би до­жи­дан­ня при­нес­ло нам який-не­будь ря­ту­нок.

- Може, ма­мо. Мо­же, й при­не­се. Я бе­ру се на се­бе. Радни­кова за­до­во­ли­лась. Во­на зна­ла, що ся дiв­чи­на не го­во­ри­ла нi­ко­ли на вi­тер. Iри­на, що як­раз у тiй хви­лi увiй­шла до кi­мнати, по­чу­ла ос­тат­нi сло­ва.

- Що ти знов бе­реш на се­бе, Олен­ко? - спи­та­ла жур­ли­во. - Мо­же, знов тi утяж­ли­вi гаф­ти? Ли­ши їх; зап­ла­та за них над­то вже мi­зер­на!

- Вас бе­ру на се­бе! - вiд­по­вi­ла в то­нi, нi­би жар­тов­ли­вiм.

Iрина прис­ту­пи­ла й со­бi до вiк­на, i її пог­ляд за­дер­жав­ся на сест­ри­нiм ли­цi. Виг­ля­да­ла зму­че­на, а по­пiд очi виступи­ли­ перс­те­нi. Во­на зна­ла, що сест­ра тер­пi­ла на без­соннiсть.

- Дуже сум­ний ота­кий осiн­нiй краєвид на рiв­ни­нi! - вiдi­звалась Оле­на, що­би по­вер­ну­ти роз­мо­ву на що iн­ше. I дi­йсно. Над­во­рi бу­ло ду­же сум­но. В го­ро­дi [33] вид­но бу­ло са­до­ви­ну, чор­ну, сум­ну, без лис­тя, а вi­тер так i здiй­мав су­хе лис­тя вго­ру й уно­сив усе да­лi.

Дрiбонький до­щик сi­яв не­ус­тан­но вже з са­мо­го ран­ку. На го­лих по­лях виг­ля­да­ло пус­то i глу­хо. I во­рон не бу­ло вид­ко, як зви­чай­но: десь та­кож по­ще­за­ли, мо­же бу­ти, полетi­ли­ в лiс…

- Маю то­бi пе­ре­да­ти поз­до­ров­лен­ня, Оле­но, - за­го­во­ри­ла Iри­на по якiй­сь хви­ли­нi, пiд час кот­рої обi мовч­ки задиви­лись на краєвид. Оле­на спа­ле­нi­ла i пе­ре­ля­ка­лась.

- Вiд Фельса. Я бу­ла в учи­те­лiв i по­ди­ба­ла там йо­го.

- Так? - обiз­ва­лась Оле­на, од­на­че обер­ну­лась у сiй хви­лi до сто­ли­ка i чо­гось шу­ка­ла. Рiв­но­час­но вий­шла з кiм­на­ти рад­ни­ко­ва, кот­ру вик­ли­ка­ла най­мо­лод­ша донька.

- Що ж вiн там ро­бить?

- Не знаю. Ос­та­неться там, прав­до­по­дiб­но, аж до ве­чо­ра. До­жи­дає вчи­те­ля, що поїхав у мiс­то на яр­ма­рок i має йо­му щось при­вез­ти. Ме­нi ви­диться, Оле­но, - до­да­ла по хви­лi, - що вiн iн­те­ре­сується то­бою.

- Так? - ска­за­ла во­на зво­ру­ше­ним то­ном. - I що ж, Iрин­ко?

Iринка здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Вiн доб­рий чо­ло­вiк, але ду­же ог­ра­ни­че­ний…

- Ну, так, але все ж та­ки вiн має до­хо­ди; а го­лов­на рiч: вiн доб­рий чо­ло­вiк!..

Тривога i зди­во­ван­ня заг­ра­ли на­раз на ли­цi мо­ло­дої удо­ви­цi. Во­на не ро­зу­мi­ла сест­ри, од­на­че не мог­ла не зрозумi­ти­ то­ну, в кот­ро­му во­на се ска­за­ла.

- Здається ме­нi, що вiн пе­ре­сид­жує охот­но в жi­но­чiм то­ва­рист­вi, особ­ли­во в мо­ло­дiм… - ка­за­ла во­на да­лi звiльна, не зво­дя­чи очей iз сест­ри­но­го об­лич­чя.

- Був там ще хто? - спи­та­ла нес­по­кiй­но.

- Нi, але пог­ляд, кот­рим ме­не змi­ряв, упав ме­нi в очi. Оп­ро­че, що вiн нас об­хо­дить?

Чудна змi­на зай­шла в Оле­ни­нiм ли­цi. Її очi за­iск­ри­лись, i во­на ска­за­ла швид­ким i рiз­ким го­ло­сом:

- I чо­му б не мав вiн нас об­хо­ди­ти?

Молода жiн­ка за­мовк­ла та в наг­лiм пе­рест­ра­ху спус­ти­ла очi. В тiй са­мiй хви­лi прис­ту­пи­ла Оле­на до неї, вхо­пи­ла її за ру­ку i по­цi­лу­ва­ла.

"Я ж йо­го не люб­лю", - хо­тi­ли ви­мо­ви­ти її по­бi­лi­лi ус­та, од­нак, не ви­мо­ви­ли. Грудь її пi­дiй­ма­лась iз сильно­го зво­ру­шен­ня.

- Не ду­май зле про ме­не! - прос­тог­на­ла во­на трем­тя­чи­ми ус­та­ми.

- Не знаю нi­чо­го, - вти­хо­ми­ря­ла Iри­на, гли­бо­ко зворуше­на­.

- Менi дiється так, не­мов тiй со­ба­цi, що по­кiр­но зно­сить, як її ко­па­ють, - ска­за­ла Оле­на. Опiс­ля вiдт­ру­ти­ла сест­ри­ну ру­ку вiд се­бе i ско­ро вий­шла з кiм­на­ти.