Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 12

Ще мов­ча­ла Оле­на. Ще не ма­ла вiд­ва­ги по­дi­ли­тись iз ста­рою ненькою й обо­ма сест­ра­ми най­но­вi­шою вiст­кою, себ­то тою, кот­ру одер­жа­ла вже вiд но­во­го влас­ти­те­ля їх при­становища. На її за­пи­тан­ня що­до дальшої орен­ди вiд­по­вiв вiн ко­рот­ко, при­вiт­но, що по уп­ли­вi ро­ку вiд­би­рає по­ля i ста­не сам газ­ду­ва­ти…

Над ти­сяч­ни­ми ви­хiд­ни­ми точ­ка­ми ду­ма­ла бiд­на дiвчи­на. Ду­ма­ла, як би обе­рег­ти ро­ди­ну вiд гро­зя­чої аб­со­лют­ної бiд­нос­тi, нуж­ди; що­би їм при опо­вi­щен­ню сум­ної звiст­ки по­да­ти за­ра­зом i но­ву спа­сен­ну ра­ду. Од­на­че не ви­ду­ма­ла нi­чо­го. Не ви­ду­ма­ла? Ад­же хто її доб­ре знав, той знав та­кож, що з нею коїло­ся щось вiд най­но­вi­шо­го ча­су. I дiй­сно. Нi­ко­ли не ви­хо­ди­ла во­на з до­му так час­то i не ба­ви­лась так дов­го по про­гульках [28]. Особ­ли­во ж су­сiднє се­ло її не­мов при­ча­ру­ва­ло…

Мовчки всу­ну­ла во­на те­пер лист на­зад в ки­ше­ню, а її по­гляд по­ли­нув знов до­ли­ною по до­ро­зi. Сон­це ла­ди­лось за­хо­ди­ти, i на за­хо­дi за­па­ла­ло не­бо ро­же­вим блис­ком. На­раз до­ле­тiв до неї тур­кiт во­за i ту­пiт кiнських ко­пит. Во­на за­во­ру­ши­лась i вп'яли­ла очi в той бiк. По­ка­зав­ся ма­лий лег­кий вi­зо­чок, тяг­не­ний дво­ма пал­ки­ми кiньми. В нiм си­дiв од­нiський муж­чи­на i по­га­няв сам ко­нi.

Лице її спа­лах­ну­ло кров'ю, а сер­це за­товк­лось сильно.

Вiзок приб­ли­жу­вав­ся чим раз, то скор­ше. З-пiд тон­ких ско­рих кiнських нiг ви­лi­та­ли iс­кор­ки, а во­на, за­тяв­ши зу­би, по­ча­ла звiльна спус­ка­тись iз горб­ка. В очах її го­рiв ди­в­ний огонь, нiзд­рi дро­жа­ли…

Мужчина, по­ба­чив­ши її, здер­жав од­ним ру­хом ко­нi i при­вi­тав­ся. Був се гар­ний, сильний муж­чи­на, лiт, мо­же, 29. З йо­го оде­жi мож бу­ло вiд­ра­зу вiд­га­да­ти, що вiн був лiсни­чим. Вiн смi­яв­ся, по­ка­зу­ючи з-пiд ву­са ряд гус­тих, бi­лих зу­бiв.

- Я вас пiз­на­ла, па­не Фельс! Мо­же­те ме­не за­раз з со­бою заб­ра­ти! - ска­за­ла во­на з при­таєним зво­ру­шен­ням.

- Буде ме­нi ми­ло, ду­же ми­ло! - вiд­по­вiв вiн ра­до.

Опiсля зро­бив їй мiс­це бi­ля се­бе по лi­во­му бо­цi, по­мiг усi­сти, за­тяв ко­нi, що аж пiдс­ко­чи­ли, i вiд­так пом­чав­ся упе­ред…

Почали бе­сi­ду­ва­ти. Вiн тi­шив­ся, що стрi­ну­лись, а во­на вi­д­­повiдала ввiч­ли­во i ско­ро. Вiн го­во­рив ба­га­то. Мiж iн­шим, опо­вi­дав (що вже во­на й зна­ла), що вiн ли­шається у ба­ро­на в су­сiдньому се­лi i дальше у служ­бi, а мо­же, i на зав­сiг­ди. Що ка­зав йо­му, Фельсо­вi, ни­нi в мiс­тi, що за­ку­пив ще од­не се­ло; да­лi, що i за­мi­няв со­бi ни­нi ко­ня, он то­го си­во­го гу­цу­ла…

Олена по­див­ля­ла гар­но­го ко­ня. Вiн iшов ду­же гор­до i мав гус­ту гри­ву, кот­ра май­же зов­сiм зак­ри­ва­ла го­ло­ву. Вiд ча­су до ча­су пiд­ки­ду­вав бут­но [29] го­лiв­кою вго­ру; був, оче­­вид­но, ще мо­ло­дий i ма­ло зап­ря­га­ний.

- Поводити кiньми ста­но­вить особ­лив­шу приємнiсть, - ска­за­ла во­на. - Ме­нi так i сверб­лять пальцi, ко­ли ба­чу, що дру­гi по­га­ня­ють.

- Таж се мо­же­те й ви вчи­ни­ти, - вiд­по­вiв, ус­мi­ха­ючись. А той ус­мiх був ши­ро­кий i без зна­чен­ня.

- Але ви му­си­ли б ме­не сього нав­чи­ти.

- Для чо­го ж нi? Та­ка уче­ни­ця зро­бить ме­не гор­дим! Мо­жемо вреш­тi за­раз за­чи­на­ти.

Тут i пе­ре­дав їй по­во­ди i нав­чав, як їх дер­жа­ти, ко­ли i як стя­га­ти або по­пус­ка­ти. Во­на прис­лу­ху­ва­лась пос­луш­но, а раз заг­ля­ну­ла йо­му гли­бо­ко й уваж­но в очi.

Вiн мав ве­ли­кi, го­лу­бi, пот­ро­хи без­ви­раз­нi очi й виг­ля­дав свi­жо i ду­же мо­ло­до.

Вона по­во­ди­ла так, як вiн ка­зав, а йо­го пог­ляд спи­нив­ся на її тон­ких ру­ках.

- Але дер­жа­ти тре­ба не­аби­як! - зав­ва­жи­ла, по­вер­нув­ши го­ло­ву лег­ко за ним. - Чи ви не втом­люєтесь нi­ко­ли?

- О, я? - вiн смi­яв­ся. - Сього в ме­не не бу­ває!

- Цiле тi­ло не­на­че в нап­ру­жен­нi…

Його пог­ляд так i про­май­нув по нiй i спи­нив­ся на її м'я­кiм про­фi­лю. Її що­ки за­рум'янi­лись пот­ро­хи, i во­на ви­гля­дала ду­же гар­но.

- Панi ду­же нiж­нi, од­нак ми, муж­чи­ни, всi єсьмо сильнi.

- Зате ми, жiн­ки, вит­ри­ва­лi­шi. Не по­вi­ри­те, мо­же, що я мо­жу раз по раз ви­тя­га­ти п'ять до шiсть вi­дер во­ди…

Вiн ши­ро­ко ство­рив очi.

- Дiйсно?

- Можете ме­нi вi­ри­ти, я все ка­жу прав­ду.

В йо­го очах по­ка­за­лось щось нi­би по­див, а за­ра­зом i спi­вчуття. Во­на бу­ла та­ка гар­на…

- О, па­нi, ви не по­вин­нi щось по­дiб­но­го ро­би­ти!

- I чо­му нi? Як нi­ко­го не­ма, а тре­ба ху­до­бу на­поїти, то му­си­ться ро­би­ти. А на­ко­ли з вас доб­рий гос­по­дар, то при­зна­єте се са­мi.

А вiн справ­дi був доб­рий гос­по­дар i знав, що во­но не йшло iнак­ше. Од­на­че, щоб во­на щось по­дiб­но­го ро­би­ла, ще й го­во­ри­ла про се так сво­бiд­но - во­на, що зов­сiм не по­до­ба­ла на тих, що зай­ма­ються та­ко­го пра­цею.

- Панi, ви ду­же гос­по­дар­нi.

- Я не пе­ре­би­раю в пра­цi. Оп­ро­че знаєте? Я зав­сiг­ди ка­жу: чим ти є, тим тре­ба цiл­ком бу­ти. Iнак­ше не дiй­де­тесь нi­­ко­ли до ме­ти!

- О, пев­но, - вiд­ка­зав по­важ­но. - Доньки на­шо­го свяще­ни­ка та­кож ду­же гос­по­дар­нi. Нап­рик­лад, стар­ша, пан­на Оме­­лiя, во­на ду­же об­ра­зо­ва­на пан­ноч­ка. Грає на форте­п'янi, вiд неї й дiс­таю я зав­сiг­ди рiз­нi ча­со­пи­си до чи­тан­ня.

- Т-а-к? - зав­ва­жи­ла про­тяж­но Оле­на, i в сiй хви­лi потя­г­ну­ла во­на сильнi­ше по­во­ди до се­бе. - Ви, пев­но, бу­ваєте там час­тi­ше?..

- Не над­то час­то. Пан­на Оме­лiя ду­же при­вiт­на, про­сить час­тi­ше за­хо­ди­ти; од­нак моя служ­ба не поз­во­ляє на се, хоть i як би сього ба­жа­ло­ся. А ви, па­нi, знаєте пан­ну Оме­лiю?

- Знаю, - ска­за­ла во­на бай­дуж­не. - Чим во­на вам iм­по­нує? - спи­та­ла тро­хи зго­дом i обер­ну­лась бист­ро до нього. Холо­дна, нас­мiш­ли­ва ус­мiш­ка про­май­ну­ла лед­ве слiд­но по її об­лич­чю. Вiн вiд­чув її.

- О, ме­нi! - клик­нув, за­рум'янiв­шись, теж нас­мiш­ли­во.

- Я так ду­ма­ла, - i знов ус­мiх­ну­лась.

- Чому б ма­ла ме­нi iм­по­ну­ва­ти?

- Знати те - се ва­ша рiч.

- Так я сього не знаю, - вiд­по­вiв вiн сво­бiд­но. I вiн дiй­сно не знав то­го. Не лю­бив вiн уза­га­лi ду­ма­ти, а був бiльше чо­ловiк чувст­ва. Се зро­зу­мi­ла во­на з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли з ним поз­на­ко­ми­лась.

- Читаєте ра­до? - спи­та­ла йо­го опiс­ля.

- Радо.

- Можу вам та­кож кни­жок по­зи­чи­ти, маю їх ду­же ба­га­то.

- А ви, па­нi, не чи­таєте?

- Тепер нi. Не мо­жу.

Вiн ди­вив­ся на ню цi­ка­вим пог­ля­дом; оче­вид­но, не ро­зумiв її.

- Так ме­нi луч­че, - вi­дiз­ва­лась сти­ха.

- То лиш час за­би­рає, - обiз­вав­ся, - а над­то жiн­кам при го­с­по­дарст­вi. Вже муж­чи­на, то при­му­ше­ний чи­та­ти…

Вона вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього, i її пог­ляд по­ли­нув десь да­ле­ко. Сон­це схо­ва­лось уже за тем­ний лiс, i ост­ро, ви­разно ви­рi­зу­ва­лись йо­го лi­нiї на ог­ня­но-чер­во­нiм не­бi.

Їй ста­ло хо­лод­но, i во­на стис­ну­ла од­ною ру­кою корди­кову [30] хуст­ку пiд бо­ро­дою i про­бу­ва­ла її тiс­нi­ше зв'яза­ти. Чи ко­нi по­чу­ли лег­ку не­пев­ну ру­ку, що ни­ми по­во­ди­ла, чи, мо­же, лi­вий по­ба­чив що-не­будь край лi­су, бо ско­чив убiк так, що лег­кий вi­зок ма­ло що не ви­вер­нув­ся, а Оле­на похил­илась упе­ред. Блис­кав­кою об­ня­ла її йо­го ру­ка й узя­ла за­ра­зом по­во­ди. Во­на бу­ла на хви­ли­ну не­на­че замк­не­на в йо­го обiй­мах. Зля­ка­на ос­во­бо­ди­лась, а вiн став лю­тий i уда­рив ко­нi, що рва­лись упе­ред, не­мов ска­же­нi.

- Бестiя, - мур­ко­тiв крiзь зу­би.

- Я то­му вин­на, - про­мо­ви­ла.

- Нi, - вiд­по­вiв не­тер­пе­ли­во. - Се лу­чається ни­нi вже тре­тiй раз. Од­нак, я йо­го вiд сього вiдз­ви­чаю. Ви переля­ка­лись? - до­дав опiс­ля м'яким го­ло­сом. - Я був би, пре­цiнь, не до­пус­тив, щоб ви впа­ли!