Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 8

Сеї самої осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема, «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандар. Зоя жодного не прийняла - відмо­вила. Вгостивши людей та напоївши, вона подякувала їм за честь, але дівчини відмовила, дарма що й батько, й донька обзивалися за ним.

- Савка-кушнір чесний, сердешний хлопець,- роз’­ясняв батько жінці, що поводилася, мов божевільна, коли Павло кілька день по тім робив їй закиди.

- Кушнір, власне, тому, що кушнір,- боронилася вона.- Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, Що на нім. Він письменної жінки потребує, а не невченої, як Санда. Він сватав її маєток, а коли забере його, відішле мені ні дівчину, ні жінку назад. Знаю я таких, як він. А по-друге, кожний кушнір на старість розпи­вається.

- Та ти, жінко, з розуму зійшла,- уступався різко батько за молодим чоловіком.- Як таке можна гово­рити?

Та тут Зоя, мов вколена змія, прокинулася.

- А мій брат Франц що? Не був славним кушніром, що пів-Бессарабії своїми кожухами обшивав, га? Та й до чого довело! Як заробляв, так і пропускав! Уже забув? Навезе тобі грошей повні кишені, та як зачне волочитися з корчми до корчми, як зачне частуватися за рахунок з приятелями, такими красними, як він... а додому вертає п’янісінький, що ледве дверей домацаєть­ся... Аж кінець йому настав. Я ані разу не маю жалю до його жінки, що руки поклала на його життя... не маю, та й... га!

- Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відби­рати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпі­ла,- боронив роздратовано Павло, поглядаючи на донь­ку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась заля­кано, втираючи від часу до часу потайки сльози...

На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.

- Терпіла вона, небога, доста,- почала Зоя нано­во,- терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запра­цьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі сну її і її нещасних дітей... Ей, Павле, Павле, треба правду знати. Не зга­дуймо обоїх. Нехай їм обоїм господь простить. Ти знаєш, я все даю за їх душу - й печене й варене, і ніко­ли, ніколи не шкода, що свою дитину не дам за кушніра, за шкаралупу.

- Не кушнірство винне, що Франц розпився...- обізвався нараз знов Павло,- а винні лихі язики, що її до злого під’юджували, і гризла його теща його, що він не мав маєтку, як побрався з її донькою. Злі язики, Зоє, кажу ще раз. Злі слова зародили не одне зло. Та лишім се, жінко, а Савку таки шкода було відкида­ти! - наставав Павло на своїм.

- Ви кажете так, а я кажу так,- забубоніла Зоя.- Відмовила йому раз, відмовлю другий, відмовлю і третій!

- Від-мов-ляй...- одказав співучим, ніби питайним голосом старий, устав зі свого місця, взяв свою високу палицю й вийшов із хати.

- Якби Санда ще письменна,- кликала за ним Зоя,- тоді не кажу, а так як вона...- й урвала. За хвилинку, неначе не замічаючи, що дівчина сидить блі­да, як смерть, не рухаючись жодним рухом на своїм місці, додала: - Я на Савку нічого не кажу, я лиш питаю: хлопець господарський її не найде? Не знає, де наші поля й де їм межа? Га?

Їй ніхто не відповів.

Цілих дві неділі ходила Санда запухла, з очима, як цибулі, від плачу за Савкою, але не виплакала ні­чого.

- Що я могла зробити, Юзьку? - жалілася братові, як він накидався на неї, що вона, мовляв, «мамелючка», що всьому піддається, як коняка...

- Що? З хати було втекти хоч на три неділі й на очі не показатися, щоб маму настрашити, що ти втопи­лася... або... або на службу в місто на рік піти та й звідти писати, най дозвіл дає.

Санда заперечувала зітхаючи.

- Не було б добре. Хто знає, чи Савка був би на таке згодився. Йому жінки в хаті треба, а не панської служниці... Та й погано говорили б. Мама перша. Ти знаєш? Тобі добре говорити, ти парубок, та хто знає, яке ще і твоє буде, коли ти захочеш женитися. Ади, що було з Миколою.

- Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?

- Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.

- Тому й мама подалася.

Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.

- Кланцатий,- казала Зоя, що так називала кова­лів,- і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як про­грає? Обценьками? - і розреготалася недобрим смі­хом.- Ідеш, коли чуєш здалека: «кланц, кланц», то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,- звернула­ся вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а «з послуху збовваніла», як то він витикав мамі.

- То нехай не слухає!

- І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сан­до? - спитав дівчину й засміявся.- Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо? - спитав і зблизився до неї.- Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під «ескорт» взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?

Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого лю­бимця, а тато знизав плечима.

- Треба якось робити, щоби добре було...- сказав, успокоюючи.- І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибира­ють... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.

- Сандо, гай! - крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.

Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.

Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні зна­йомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий «фінансер», чи не дістав би Санди.

Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце ми­ло усміхалось до нього. Коли говорив із нею й загля­дав ув очі, котрі ховала все під «батистовою з гратка­ми» й «біленькою» як сніг, вона горіла від дівочого сорому, як панська мальва. Та не інакше повелося йому із сватанням, як і попередникам його. Санда не була письменна, хоч знала підписуватися, він належав не менше, як оті, до «шкаралупів», і Санда осталася далі коло родичів, а вони, один по другім, женилися деінде. Найпізніше «фінансер». Санда ставала щораз мовчаливіша, зживалася щораз більше з землею і худобою, щораз віддалялася від матері, притягала до батька і старіла.

Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівча­та плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.

Одного дня,- се було по заході сонця,- коли при­йшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька: