Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 7

- Сандо! - сказав і станув.

- Га-й?

- Доки ти будеш дурна?

- Агій на тебе!..

- Не гікай, а слухай, що я скажу.

- То кажи, бо я спішуся.

- Чого?

- Видиш, бараболю полощу й вогонь розкласти треба.

- А завтра ти сього не будеш робити?

- Чому ні? І завтра, і позавтра, і... все. Хто буде робити? Ти? Мама сього не зробить. Чого хочеш?

- Ти знаєш що? Савка хоче до тебе сватів слати. Хочеш його? Він мені казав...

І Юзько усміхнувся. Санда спаленіла.

- Чи я хочу? - спитала.

- Ая.

- Та я хочу, але мама, я боюся, що мама не схоче. Ти не чув, що вчора було?

- Та чув. Де мама?

- Пішла в село.

- Чого?

- До...- і Санда збентежилась.

- Гай-гай, кажи... не вдавай святу. Гадаєш, я дур­ний?

- Ні, Юзьку... але вона казала Миколі не казати.

- Ади-ади... яке розумне... Бігме, розумне... а дивиси!

- До Михайленків пішла... Чого, не казала, Юзьку. Ти знаєш, яка мама!..

- Яка вона, те знаю; але що ти дурна, те я також знаю.

- Зле знаєш. Я не люблю сварки. А чого до старих Михайленків пішла, того я не знаю.

- Як до старих, то я знаю, Сандо,- сказав і засміявся Юзько.

- Не знаєш і не догадуєшся, Юзьку.

Юзько заглянув їй в очі і втопив у них свій диявольський усміх.

- Овва, Сандо,- сказав,- сховай собі за крайку, що знаєш, а я тобі скажу, що я знаю. Мама пішла до Михайленків, щоб дали свою Гафійку за Миколу. Така мама, як наша. Що, зле знаю?

Санда стояла мов укопана. Розумом вона вдалася більш до батька, й велике гадкування не було її зви­чаєм.

- Може, й так, Юзьку, може... гадаєш, її дадуть за Миколу?

Юзько зареготався.

- Такі багачі, як вони, дадуть за «поляка»... з од­ною фальчею? Най мама пожде трохи. Сама Гафійка не схоче, а вже її старі... Лиш сміх піде селом. Та й хто схоче таку тещу, як мама? Ти кажеш, що знаєш маму?

І Юзько вмовк. Санда не обзивалась більше. Нараз їй усе роз’яснилося, вона все зрозуміла. Юзько й собі мовчав. Він скрутив папіроску, запалив і сказав:

- Коли Микола буде за мною питати, то кажи, що я пішов у село. Ввечір підемо обидва з кіньми на лева­ду. Будемо пасти. Там будуть і інші... він уже знає...

- Скажу.

Юзько пішов, а Санда за бараболею та поранням до обіду й забула, що він їй казав. Лиш одного не забу­ла. Се лежало, мов розцвіла квітка пишна, червона в її замкненій, соромливій душі: Савка пішле до неї сва­тів...

Два дні не приходили хлопці додому ночувати. Все поралися поза домом. То орали на озимину, то волочили, дещо паринували, то знову засівали, аж третього вечора пішов Юзько до хати по сердаки, бо знов коні мали випасатися по скошеній отаві. Харч і що треба було но­сила їм сестра в поле. Два рази батько заходив і при­носив хліба й іншу страву, робота йшла гаряче. По роботі й оранині в полі мали молотити, відтак до млина їхати. Тут уступала одна праця другій, і застою не було ні в чім.

Тим часом і дома теж не було супокою. Зоя з Сандою вимазували хату, прали, білили, обтикували ікони, бо на другу богородицю був у селі храм. Зоя ходила, робила кожну роботу, що зарвала в руки, завзято, га­рячково, а все була сердита, все гнівна, все чогось їй не доставало.

- Скінчили б уже раз ту роботу в полі,- накинула­ся третьої днини на чоловіка, що, похилений, тихо, спокійно ходив повсюди, де треба було, і робив своє господарське діло.

- Скінчуть, як зроблять... Чого тобі, жінко? Добре, що є кому робити. Гадаєш, я ще такий міцний, як ко­лись.- По його лиці перебігло щось болюче.- Або й ти? Давно се було, жінко, як ми удвох гарували. Ми не багатими побралися. Ти мала мало, я трохи більше... а решту... сама знаєш...

- Ах! - відтяла Зоя.- Я вам такої, а ви мені сякої.

- Та нехай і так, коби добре,- відповів він і робив своє далі.

Коло полудня хлопці вернули з поля. Микола тяг­нув за собою борону, а Янко плуг. Поскидали сердаки з плечей одним рухом рамен і, впорядкувавши все, як стій увійшли в хату.

Сонце стояло вже дуже високо.

- Давайте, мамо, їсти,- кликнув Янко і протер чоло.

Микола сів за стіл на лаву і ждав. Коли мати спіш­но подавала сніданок, Микола глипнув на неї. Во­на уникала його погляду. Була напружена в рухах і в виразі лиця. Нараз, беручи ложку в руки, спитав:

- Як там наша справа? Найшли вже для мене мо­лоду?

І втопив ложку спокійно в молоко та почав їсти. Їв поволі. Час минав. Зоя не зараз відповіла. Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю.

- І багачка, мамо? - тягнув далі Микола, не під­носячи очей. Знов минув якийсь час.

- І багачка, мамо? - повторив Микола своє пи­тання.

Зоєю аж трясло.

- І багачка була б, і молода, і з гонором на все село,- обізвалася нарешті Зоя мов не своїм, беззвуч­ним голосом,- але...

- Відмовили... Що?.. Забагато поля має поляк, ні?

Він звернув своє лице спокійно до неї і, обтерши ру­кавом губи, встав.

- Але замолода,- докінчила мати, виминаючи, як перше, його погляд.

- Замолода Гафійка, замолода, мамо, і не на те ховали одиначку родичі, щоб теща гнобила її, як своїх дітей... Що буде, мамо? Я мушу завтра йти до Марчу­ків. На мене будуть ждати. Я дав слово.

- Я й там була.

- Знаємо, що були. Ми і знаємо, що говорили. Го­ворили...- казав із чудним супокоєм,- відмовляли сино­ві молоду, називали його лінюхом, що за ним буде жінка його в роботі удвоє вгинатися, називали його злодієм, що буде з хати виносити всю її працю, говорили, що... що... Мамо! - скрикнув нараз із такою силою обурення і гніву, з такими іскрами ненависті в очах і вдаряючи п’ястуком у стіл, що миска й ложка захитали­ся.- Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався!

Він відвернувся до вікна і стояв. У хаті було тихо. Так, мабуть, ніколи не було тихо, як у ту мить. Мо­лодший брат не рухався... Юзька не було, вона, мати, стояла рівна, як смерека, лиш лице побіліло як полотно, а уста скривилися, аж зуби показалися здолу. Чи з болю... чи з ненависті... хто її знав. Янцьо спер голову на руки над столом і віддихав важко. Його очі впилися в лице брата, і він читав у них - боявся деяку хвилю, деякий час страшного ожидання. Микола не рухався з місця, не оглядався. Нараз залунало недалеко хати, мов струя, вплило вікном гарним чоловічим голосом:

Се співав Юзько.

Не оглянувшись ні на кого, Микола вибіг раптом із хати.

Тої днини вже ніхто не бачив Миколи. Другої зрана зайшов. Був одягнений по-святочному.

- Тату,- сказав поважно і спокійно.- Я прийшов по вас. Може, поїдемо до суду до С., і там скажете, скільки даєте чи даруєте мені за мою працю на вічність. За три неділі я женюся.

Старий Павло глянув на жінку, що поралася коло печі. Вона не сказала ні слова. За часок він переодяг­нувся в чисте білля і святочну одежу та, закинувши через плечі дзьобеньку, уклав у неї з-за сволока якісь папери, взяв із кутника свою високу гудзувату палицю, затиснув капелюх на голову і подався з Миколою з хати.

За три неділі відбулося весілля Миколи з «козач­кою». На ньому були батько і браття. Санда не могла йти. Зоя обмастилася по руках, ногах і по тілі зеленою мастю, обмотала голову в мокру шмату, казала винести верітки й подушки на сонячну сторону на призьбу й там лягла. Була хора. Казала, що по весіллях не може ходити. Коли ж стало довкола неї тихо і лиш одна Сан­да пішла до воріт на варту, «щоб ніхто не заходив і маму не допитував», вона залилася гіркими сльозами та товкла спрацьованими п’ястуками до стіни. Чи через ниви, відділені Миколі, чи через «козачку» - ніхто не знав.