Талан - Старицкий Михаил Петрович - Страница 19

Ті ж і Безродний.

Безродний (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).

Лучицька (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки... трішечки...

Безродний. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, -  не нарадується мир божий!

Лучицька. Встала... Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!

Безродний. Боже мій! Як я вас.... (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші). 

Мімічна сцена. 

Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть... З вами пройдусь, мені легше... Мені так радісно, мов п'яна...

Маринка (злякано). Не треба, не треба!

Лучицька. Ні, ні... пройдусь...

Безродний. Постійте ж.

Маринка. Беріть її під руки.

Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).

Маринка. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...

Лучицька. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду... іду... іду!.. Швидко... сама!

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте...

Лучицька (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).

Безродний. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло). 

Його тепер ставлять насеред кону. 

Може, ляжете?

Лучицька (маха головою, що не хоче). 

Її садять в крісло. 

Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звішує руки і голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очі).

Лучицька (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Лучицька (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю... Мені тільки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились ні мрії... ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила... теж хитається, -  мій талан не дав їй... спомоги... І серце коханому не дало втіхи... і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком... і опинились марно край ями...

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки... А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде - там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема...

Лучицька (розчулена, усміхається, сльози течуть по виду). Хороший мій!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).

Безродний. Ви любили багато і все оддали тій любові; а любов - найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине; вона - і джерело, і весь розум життя!

Лучицька (усміхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили...

Безродний. Та ще й жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитись... Вірте, вірте!

Лучицька. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мого віку! (Становиться на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила!..

Безродний  і  Маринка (піднімають її). На бога надійтесь! (Всі плачуть).

Ті ж та Жалівницький, Лемішка й хористи.

Жалівницький (кладе вінок до ніг Лучицької). На довгий вік! На наше всіх щастя! (Цілує руку).

Лучицька. Друже мій! Вірний мій! (Обніма).

Жалівницький. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Лучицька. Спасибі йому... І в його добре серце... Одслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Лемішка (теж з вінком). Благодійці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!..

Лучицька (обніма його, не допуска до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки... Спасибі, спасибі... Стільки мені радості! (Чим далі все більше іритується, швидше диха, дужче захоплюється радістю).

Хористки й  хористи (з тортами і рушниками). Од хору з повіншуванням і пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринці).

Лучицька. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю... (Цілує їх).

Ті ж і Юркович.

Юркович (вбігає весело). Непорівнянній, диві нашій до самої землі! (Цілує руку). Хворобу - набік, ворогів - під ноги, а славою покотить по всьому світі.

Лучицька. Спасибі! І цей згадав... Тільки ворогів... не топтати... а добром вітати... то їх і не буде...

Юркович. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю - не прибавля копійки на строчку та й не прибавля!

Лучицька. Уже з своїми... строчками... і мене розсмішив...

Юркович. Ще й не так розсміємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримітивши міни, обривається). 

Маринка дає знову лікарство. 

(Одходить вбік, вийма граматку і почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

Ті ж і студенти.

Перший  студент (кладе до ніг Лучицької вінок). Од усіх українців - товаришів вітаю наше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом всіх обійдених і задуб-лих! (Цілує шановно їй руку).

Лучицька. Дякую... всіх обніма... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).

Другий  студент (кладе до ніг вінок). От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Лучицька (задихається). Надміру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви праві... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!..

Ті ж і Кулішевич та Палажка.

Кулішевич (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнімає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хрест).

Лучицька. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

Кулішевич. А ось іще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!