Пошились у дурні - Кропивницький Марко Лукич - Страница 9

Горпина. Во­ни, бач­те, розгніва­лись, що я з ни­ми по­шут­ку­ва­ла!.. Ну ж бо, засмійся! (Шар­па йо­го). Та за-смійся-бо!

Василь. Ну, та що з то­го? (Усміхається).

Горпина (пле­ще в до­лоні). Та­ки на своєму, на своєму пос­та­ви­ла!

Василь. Радій.

Антон і Ориш­ка. Що ж та­ке тра­пи­лось?

Василь. Ат, ска­за­но: кру­че­на вівця!..

Горпина (ре­го­че). А та­ки на своєму пос­та­ви­ла! Та­ки роз­ка­зав мені все до­чис­та.

Василь (сміється). Ко­лись і моє бу­де звер­ху!

Гор­пи­на. До­жи­дай­ся!

Чути ше­лест.

Антон. Мовчіть! (При­див­ляється). Стійте, щось кра­деться че­рез ле­ва­ду!

Оришка. Ой ле­леч­ко!.. Чи не батько?

Горпина. Я не бо­юсь, хоч би й батько!

Антон. Втікай­те, дівча­та, в кущі! А ти, Ва­си­лю, іди сю­ди.

Дівчата хо­ва­ються.

Якщо це твій або мій ха­зяїн, да­вай пом­не­мо їм доб­ре бо­ки!

Василь. Ні, кра­ще й ми втікай­мо!

Антон. Дур­ний! Чо­го ти боїшся? На­су­не­мо шап­ки на очі, то й не пізнає, та да­вай по­по­лу­пим доб­ре… При­ляж!

Прилягли тро­хи од­даль.

Ті ж і Ни­чипір.

Ничипір (при­див­ляється). Ку­ди ж це я забрів? Це, ма­буть, ма­ра ме­не во­де! Свят, свят, свят!.. Я й ба­чив, що щось все мені до­ро­гу пе­ребіга­ло, не­на­че кіт або тхір!.. Та де ж це шлях? (При­див­ляється). Ска­зать би, п'яний, а то тільки дві чар­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко звер­ну­ло на спо­чи­вок… Ле­ва­да, чи що? Дя­ди­на мені ка­за­ла ко­лись, що як заб­лу­диш­ся, то мерщій пе­ре­вер­ни со­роч­ку коміром на­зад та чи­тай "Да воск­рес­не бог", то за­раз і ви­ве­де те­бе на шлях!

Антон. Це щось не з на­ших!

Василь. Щось чу­жос­то­роннє!

Ничипір. І не пив же ба­га­то!.. Дві чар­ки тілько і сьорбнув, а па­мо­ро­ки так за­би­ло, що нічо­го не роз­чоло­паю. Вже, ма­буть, ско­ро і північ, а я все блу­каю! О, щось ніби ко­титься, ку­ценьке та чор­не!

Антон і Ва­силь (пе­ре­пи­ни­ли йо­го). А хто це та­кий?

Ничипір. Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, пустіть ме­не, єй-бо­гу, я не злодій!

Антон. Хто ти та­кий? За­раз приз­на­вай­ся!

Ничипір. А хто йо­го зна, я й сам те­пер не знаю, хто я!

Антон. Та відкіля ж ти?

Ничипір. Я відкіля? Відціля ж та­ки, з Іванівки!

Василь. З якої Іванівки?

Ни­чипір. З якої Іванівки? З на­шої, з ції Іванівки!

Антон. Це з тії, що біля Ре­вуцько­го?

Ничипір. Так точ­но!

Антон. Чо­го ж це те­бе аж сю­ди, за п'ятнад­цять верс­тов, за­нес­ло?

Ничипір. Ого-го! П'ятнад­цять верс­тов? От анах­темська ма­ра, аж ку­ди за­ти­ри­ла!..

Василь. Яка ма­ра? Та чи ви при своїм умі?

Ничипір. Ма­ра? Чор­неньке та­ке, ко­титься по­пе­ре­ду!..

Антон. Чи ти не бо­жевільний ча­сом?

Ничипір. Об тім я дос­томітно не звес­тен! Ви­ди­те, ви­пив я з ку­мом Пет­ром дві ча­роч­ки і вий­шов, ще тільки ста­ло со­неч­ко спо­чи­вать…

Василь. Та ви-бо роз­кажіть нам тов­ком, що з ва­ми тра­пи­лось?

Ничипір. Стри­вай­те ж бо! Ка­жу ж вам нас­тоящим тов­ком: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко ста­ло спо­чи­вать…

Антон і Ва­силь. Та це вже ми чу­ли. А далі що?

Ничипір. Ну да, ну да!.. Зна­чить, ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… І був у шин­ку ще той, що по­за­торік… ось, як-бо йо­го?.. Ну, що у Сте­па­на, Сьомо­во­го зя­тя… йо­го ха­та за­раз ко­ло греблі!.. Як пе­рей­деш греб­лю, а во­на в вічі тобі тиць!..

Антон. Та чи не ко­нок­рад ти, що так плу­таєш?

Василь. Бог зна що, Ан­то­не, ти го­во­риш. При­ди­вись на нього, хіба він схо­жий з ко­нок­ра­дом?

Антон. Та він і справді чи не бо­жевільний?

Ничипір. Отак бу­ло вже раз зо мною торік, як­раз на Ве­лик­день!.. Ста­ло бить, теж так: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… не більш не менш…

Василь. Слу­хай, Ан­то­не! Оце, по-моєму, як­раз та­кий чо­ловік, як нам тре­ба. Ні він ніко­го тут не зна, ні йо­го не зна­ють.

Антон. А що ти ду­маєш? І справді! От бу­де ку­медія так ку­медія!

Ничипір. Мо­же, вам тре­ба на що ли­хе, то шу­кай­те собі дурнішо­го і…

Василь. Та ні! Ми не такі лю­ди, щоб вас на ли­хе підмов­ля­ли.

Антон. Дівча­та! А йдіть сю­ди, годі вам хо­ва­тись!

Оришка і Гор­пи­на (підійшли). Хто це?

Ничипір прос­тя­гає їм ру­ку.

Василь. Не при­див­ляй­тесь, бо не пізнаєте! Це чо­ловік чу­жос­то­ронній.

Ничипір (до дівчат). Зда­ле­ку… Але як во­но ста­ло­ся оце діло, то й не роз­бе­ру… Чу­дасія! Ска­зать би, п'яний був, а то зро­зумійте: тільки ви­пив, ска­зать, дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, тільки ще со­неч­ко сіло…

Антон. Ходімо відціля, бо тут не­без­печ­но, та там вже до ла­ду про все по­ба­ла­каємо!

Ничипір. Сторія, та й тільки!.. Ну, не­хай би був п'яний!.. А то ви­пив дві…

Оришка (до Ан­то­на). Та ви тов­ком нам скажіть: що це ви затіваєте?

Антон. Не­хай те­бе по­кор­тить… Ходім, ходім!

Ничипір. Ка­жу ж вам тов­ком: ви­пив я з ку­мом Пет­ром…

Антон, Ни­чипір і Ориш­ка пішли.

Горпина і Ва­силь.

Василь. От ти все ка­за­ла, що я несміли­вий та пло­хий, а от ба­чиш, вже діло на­ше ки­пить!

Горпина. Ця­ця, ця­ця! Дай я те­бе пог­ла­дю по го­ловці!

Василь. Гладь цу­ци­ка, а я лю­ди­на!

Горпина. Ти ж мій цу­цик! (Ре­го­че).

Пішли.

Дранко (іде, зігнув­шись, з ду­би­ною). Щоб мені мо­лот­ка не вдер­жа­ти в руці, щоб мені не до­ве­лось ніко­ли при­ва­ри­ти п'ятки до ко­си, щоб мені ніко­ли не за­гар­ту­ва­ти кре­са­ла, ко­ли я знов отут не ба­чив Ан­то­на своїми очи­ма вже з сусідо­вою Ориш­кою!.. Це той, про кот­ро­го Кук­са ка­же, що не­на­ви­дить бабсько­го код­ла… Доб­ре не­на­ви­дить!.. Ну, та й посміюся ж я з сусіда! Що то не Ва­силь, то я пе­вен, бо Ва­силь пішов до бра­та сво­го, ще зве­чо­ра одп­ро­сив­ся! Ну, ко­ли б я їх упіймав, взяв би Ан­то­на за чу­ба, а Ориш­ку за ко­си та й привів би до сусіда, щоб потішив­ся ни­ми!.. Стри­вай, щось іде… (Присіда).

Кукса і Дран­ко.

Кукса (іду­чи, ти­хенько співа). "Ой не спиться, не ле­житься, і сон не бе­ре…" Щось не спиться! Ко­ли б швидш світа­ло, ніяк не діждусь то­го ран­ку. Не­на­че щось там на небі за­гальму­ва­ло ніч та й за­дер­жує на місці, як во­ду на яловім опусті! А Ан­тон замк­нув­ся у млині, гу­кав, гу­кав, сту­кав, сту­кав, не хо­че відімкнути. Ану, навіда­юсь до сво­го кла­ду чи не хап­нув йо­го Антон?..

Дранко (ки­нув­ся на нього з ду­би­ною). А, впіймав я те­бе!

Кукса. Тю, хто це?

Дранко. Це ви, сусіде?

Кукса. А який же біс? Що це ви, бо­дай вас, ма­ло ме­не ду­би­ною не вгріли?

Дранко. Та то я шут­ку­вав! Хотів вас на­ля­кать!

Кукса. Добрі бу­ли б шут­ки, як­би опе­ре­за­ли по пле­чах!

Дранко. Чо­го це ви блу­каєте по ле­ваді?

Кукса. А ви чо­го?

Дранко. Та так… Прис­ни­ло­ся, бач­те, мені, що ніби щось кра­деться до кузні, я про­ки­нув­ся та швидш надвір. Ну, а потім вже по­ду­мав: ко­ли встав, то обійду вже навк­ру­ги дво­ру, так, на вся­кий слу­чай!..