Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 8

Варка. Я тут уже доб­ре опек­ла­ся, i до­сi бо­лить, нi­як за­гоїть не мо­жу.

Гнат. Нев­же ще не за­бу­ла?

Варка. Ко­го?

Гнат. Ко­го?.. А ти про ко­го ба­ла­каєш?

Варка. До­га­дай­ся.

Гнат. Чорт те­бе знає! Хi­ба те­бе роз­бе­реш.

Варка. Ха-ха-ха! Про­щай!

Гнат (на­бiк). Са­та­на! (До Вар­ки.) Стри­вай, чо­го тi­каєш?

Варка (зiт­хає). Бо­юся.

Гнат. Та­кiвська! Ко­го ж ти боїшся?

Варка. Те­бе.

Гнат (наб­ли­жається). Хi­ба я вовк? Я не з'їм.

Варка. Так спа­лиш.

Гнат (бе­ре її за ру­ку). I не з'їм, i не спа­лю, а як по­жар­тую, то цi­ла зос­та­неш­ся.

Варка (на­хи­ля го­ло­ву). Я жар­тiв не люб­лю, за жар­ти ти ме­не по­ки­нув.

Гнат. Ти сер­диш­ся?

Варка мов­чить i ди­виться на Гна­та лу­ка­во спiд­ло­ба.

Ну й кля­та Вар­ка, яка ти гар­на ста­ла!

Варка. А дiв­кою бу­ла по­ган­ча?.. Те­пер гар­на, бо не твоя… Пам'ятаєш, що ти ме­нi ка­зав, як ми си­дi­ли пiд вер­бою на Ку­пай­ла? Над рiч­кою огонь го­рiв, хлоп­цi i дiв­ча­та го­мо­нi­ли, пе­рек­ли­ка­лись, спi­ва­ли; теп­лий вiт­рець чуть по­ди­хав, а ти… схи­ливсь до ме­не… (Ви­ри­ває ру­ку.) Ох! Що я на­га­да­ла? Про­щай!

Гнат хва­та її за ру­ку.

Пусти! Що ти ро­биш?..

Гнат (пал­ко). Вар­ко! (Тяг­не її до се­бе).

Варка (ви­ри­вається). При­ходь до ме­не!.. Я са­ма.

(Вибiга.)

Гнат (один). Що це зо мною? Чи не оду­рiв я?!. А очi, очi як го­рi­ли в неї… Пальона, ка­торж­на, i гар­на, як ма­кiв цвiт. Тьфу! Са­та­на в жi­но­чо­му об­лич­чi!.. Бач, як за­лiз­ла знов у ду­шу! Цур то­бi, цур! Од­сах­нись вiд ме­не, пе­кельна ма­ро!

Вбiгає Со­фiя, а по­тiм вхо­де Iван, з мiш­ком за пле­чи­ма i з па­ли­цею дов­гою в ру­ках.

Софiя. Iди, iди, Гна­точ­ку, по­ди­ви­ся! Якi би­ки, яка ко­ров­ка гар­ненька, а пiд нею би­чок, ма­ню­нiй-ма­ню­нiй… Що це з то­бою? Ти та­кий блi­дий?

Гнат. Чо­гось го­ло­ва за­бо­лi­ла i мо­ро­зить, на­че про­пас­ни­ця…

Софiя. Оце! Тiлько що був здо­ро­вий… (Бе­ре пляш­ку з по­ли­цi.) Стри­вай, я за­раз те­бе поб­риз­каю свя­че­ною во­дою - як ру­кою здiй­ме. (Бриз­ка.)

Гнат (обнi­ма її, ту­лить до се­бе). Лi­кар­ко ти моя! До­ро­га моя зна­ха­роч­ка! Ти мо­вою своєю доб­рою, ве­се­лою, лас­ка­вою та сер­цем своїм щи­рим вся­ку хво­рiсть з ме­не ви­га­няєш. Хо­дiм же по­ди­вим­ся на на­шу ху­до­бу.

Входе Iван.

Iван. Здрас­туй­те вам, дi­точ­ки, в ха­ту! Жи­венькi, здо­ро­венькi?

Гнат. Сла­ва бо­гу! Як ви, та­ту?

Iван. Та що я? Звiс­но, за­ко­ря­вiв, як той су­хар, що з глев­ко­го хлi­ба, бий об ка­мiнь - не ро­зiб'єш… ди­баю ще, тiлько по­га­но ба­чу.

Софiя по­ма­гає ски­нуть йо­му мi­шок.

Гнат. Ну, я ж пi­ду по­див­лю­ся на ско­ти­ну. Спа­си­бi вам, та­ту, те­пер i ми ха­зяїни. (Пi­шов з ха­ти.)

Iван. Нi за що! Дай вам бог на ко­ристь. (Роз­пе­рi­зується, ски­да сви­ту й ос­тається в курт­цi.) Як же то­бi жи­веться, ди­ти­но моя? (Ди­виться на неї.) Пов­нi­ша ста­ла, пок­ра­ща­ла. (Цi­лує її.)

Софiя. Сла­ва бо­гу, та­точ­ку, тiлько вас не­дос­та­ва­ло. Те­пер я вже й не знаю, чи бу­де та­ка щас­ли­ва лю­ди­на на свi­тi, як я?

Iван (розв'язує тим ча­сом мi­шок). А ста­ра як? Не ла­яла ще?

Софiя (смiється). Трош­ки… Та Гнат зас­ту­пається.

Iван (дос­тає з мiш­ка буб­ли­ки, в хуст­цi рiж­ки, i го­рi­хи, i осо­бо че­ре­ви­ки). Го­ди їй, доч­ко. Ли­ха свек­ру­ха - то най­тяж­ча до­ля жi­но­ча, все од­но що у мос­ка­ля пiд-хве­бель.

Софiя. Я й дум­ку її уга­дую.

Iван. Дай бо­же, щоб усе бу­ло го­же. На ж то­бi гос­тин­ця. (Дає че­ре­ви­ки.) А це рiж­ки й го­рi­хи, а ось буб­ли­ки. Ти, здається, лю­биш рiж­ки?

Софiя. Я люб­лю со­ло­деньке, ви ме­не прив­чи­ли.

Входе Ган­на.

Iван. Здрас­туй, сва­хо! Чи прий­меш до ха­ти?

Ганна (на­бiк). Чорт то­бi рад! (До Iва­на.) Вже ко­ли прий­шов, то не ви­ки­неш.

Iван (на­бiк). Доб­ре вi­та! (До Ган­ни.) От бог при­вiв i зно­ву жить в се­лi. Тут ро­див­ся, звiд­цi­ля на служ­бу пi­шов, тут же­нив­ся, i жiн­ка тут умер­ла, i сам кiст­ки свої тут по­ло­жу; а ду­мав вже у го­ро­дi умер­ти; так от доч­ка в се­лi при­вик­ла… Ну, що ж ро­бить: во­на у ме­не од­на, для неї тiлько й жив. Аби їй тут щас­тя, а ме­нi од­на­ко­во… Про­дав я у го­ро­дi ха­ту i оце ку­пив їм де­що у ха­зяй­ст­во. Ти ба­чи­ла, сва­хо, то­вар?

Ганна. Манячить там щось пiд по­вiт­кою… Не розг­ля­дi­ла - те­ля­та якiсь, чи що?

Iван. Е, нi, не гань ху­до­би! Бич­ки гар­ненькi, хоч за­раз у плуг, а ко­ров­ка дiй­на. От пi­де­мо по­ди­ви­мось. (Вий­ма з мiш­ка.) А це то­бi гос­тин­ця.

Ганна (розг­ля­да). Хуст­ка! Тем­на… та­ка, як я люб­лю, - як­раз уга­дав. Що ж ти стоїш, сi­дай, сва­те, - на­то­мив­ся, ма­буть, доб­ре. I сит­чик гар­ненький, а по­чо­му брав?..

Iван. Ко­па з гривньою ар­шин. Бо­жив­ся кра­мар, що не­ли­ню­че, мий скiлько хо­чеш…

Ганна. Спасибi, спа­си­бi, що не за­був ста­рої… Мо­же, ти їсти хо­чеш? Та що й пи­та­ти. Доч­ко, да­вай лиш та­то­вi по­поїсти.

Iван. Стри­вай, не тур­буй­ся. Я ра­зом з ва­ми по­ве­че­ряю. Хо­дiм лиш по­ди­вим­ся на ху­до­бу. Чи пох­ва­лиш?

Входе Гнат.

Гнат. Чу­дес­нi бич­ки, да­ле­ко кра­щi, нiж у Се­ме­на.

Ганна. Ходiм, хо­дiм, сва­те, ще й я по­див­лю­ся.

Iван та Ган­на вий­шли.

Софiя. На то­бi рiж­ка! Їж. Я вже од­но­го з'їла. Со­лод­кий-со­лод­кий! А го­рi­хiв хо­чеш? На. Тат­ко ме­нi че­ре­ви­ки ку­пи­ли. О! (Вер­тить пе­ред Гна­том.) Прав­да, гар­нi? У не­дi­лю на­дi­ну до церк­ви.

Вбiгає Вар­ка.

Варка. Ой го­луб­чи­ку, Гна­те, iди мер­щiй, ви­ря­туй мою те­ли­цю.

Софiя. Що там?

Варка. Упа­ла в рiв, сест­ро, i заст­ряг­ла…

Гнат. Хi­ба там не­ма ко­му ви­ря­ту­вать?

Варка. Не­ма нi ду­шеч­ки, тiлько дiд Хо­ма… Iди-бо, а то заллється, про­па­де ско­ти­ни, во­на ж у ме­не од­на.

Софiя. Чо­го ж ти стоїш, Гна­те? Iди мер­щiй, на шап­ку. Мер­щiй же, а то справ­дi ще про­па­де ско­ти­на.

Гнат. Хо­дiм уд­вох.

Софiя. Ну, ви­га­дай! Бе­ри йо­го, сест­ро, тяг­ни! (Смiється.)

Варка (бе­ре Гна­та за ру­ку, тяг­не). Хо­дiм!

Софiя (пiд­пи­ха зза­ду). Бач, який лi­ни­вий, все б йо­му бi­ля жiн­ки кис­нуть. (Вип­хав­ши за две­рi, стоїть на по­ро­зi.) Та вер­тай­ся мер­щiй, бу­дем ве­че­рять.

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Бiля Гна­то­вої ха­ти.

Iван (си­дить i ла­тає чо­бо­ти, ти­хо му­ги­че пiс­ню).

Чи во­но тем­но, чи я вже зов­сiм ос­лiп! Шу­ляю, шу­ляю драт­вою i не по­па­ду… Мо­же, ще­ти­на заг­ну­лась. (Про­бує на зу­бах.) Нi, рiв­на. Не ба­чу. По­ра, по­ра вже… а ко­лись бу­ва­ло у служ­бi, ще на Кап­ка­зi, при мi­ся­цю шив… Ко­лись! А ко­ли во­но бу­ло? Не­дав­но, хе, лiт со­рок п'ять з лишнiм…