Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 18

— Чого тобі треба?

— Побачити світло.

— Будеш присягати?

А слідом почалися випробовування на кшталт випити крові щойно вбитого зрадника, вистрілити собі у скроню водяним пістолетом, щоб перевірити, наскільки ти покірний, і подібні незначні витівки, що наслідували добре відомі навіть простим читачам Дюма масонські ритуали найнижчого ієрархічного щабля, аж поки подорожній, вирішивши якнайшвидше з цим покінчити, з гонором не дає всім зрозуміти, що він у курсі всіх цих звичаїв та трюків, і наказує їм припинити клеїти з ним дурня, позаяк він вищий за всю їхню спільноту й з Божої волі є Верховним магістром усіх масонів у світі.

Незнайомець наказав скликати всіх верховних магістрів масонських лож Стокгольма, Лондона, Цюриха, Мадрида, Варшави та кількох азійських товариств, які, очевидно, вже з'їхалися на Гору Грому.

Чому ж зібралися разом усі масони світу? Незнайомець усе пояснив: йому була потрібна залізна рука, вогняний меч та діамантові терези, аби вигнати із землі Нечисть, пригнітивши й урешті знищивши двох найбільших ворогів людства — престол та вівтар (і дід мені казав, що девізом мерзотника Вольтера було «ecrasez l'infame»[92]). Отож Незнайомець нагадав, що, як і кожен поважний чорнокнижник, він уже живе чортзна-скільки років і прибув зі Сходу, аби повідомити, що година вже настала. Народи сходяться в один величезний гурт, що невблаганно рухається до світла, і, йдучи попереду всіх, очолює цей гурт Франція. Що вона вкладе собі в руку праведний смолоскип і запалить новим світлом увесь світ. У Франції король уже старий, йому лишилося небагато. А коли один з тих, хто зібрався на горі, — котрим згодом виявиться Лафатер[93], найвеличніший знавець людських облич, — зазначив, що на обличчях королівських наступників (майбутнього короля Луї XVI та його дружини Марії-Антуанетти) він прочитав знак доброти та милосердя, Незнайомець (у якому читач уже, ймовірно, впізнав Джузеппе Бальзамо й про котрого Дюма ще не згадував у своєму романі) нагадав, що не варто зважати на людську жалість, коли потрібно просувати вперед світоч поступу. За двадцять років французька монархія має бути стерта з лиця землі.

У цю мить виступили вперед представники кожної зі світових лож, пропонуючи своїх людей чи багатства задля успіху масонсько-республіканської справи під знаком lilia pedibus destrue[94], «топчи та знищуй французькі лілії».

У мене не виникало питання, чи змова між п'ятьма континентами — то не занадто для того, щоб змінити конституційний устрій Франції. Врешті, як і кожен тогочасний п'ємонтець, я був переконаний, що у світі існують лише Франція, звісно, Австрія, може, десь там далеко-далеко Кохінхіна[95], а більше жодної країни, гідної уваги, не налічувалося, хіба що, певна річ, Ватикан. Читаючи виставу, поставлену Дюма (я глибоко шаную цього великого письменника), я питав себе, чи не відкрив Вате[96] лише одним прикладом змови Всесвітню модель узагалі будь-якої можливої в природі змови?

«Забудьмо про Гору Грому, рейнське лівобережжя, тодішні часи, — подумав я. — Згадаємо про змовників з усіх куточків світу, що є щупальцями цього таємного товариства, котре розрослося в кожній країні на землі. Зберемо їх на галявині серед гаю, у печері, у замку, на цвинтарі, у склепі, аби тільки там було доволі темно, даймо одному з них сказати слово, яке відкриє всім очі, і вселімо бажання завоювати світ…» У мене завжди були знайомі, які повсякчас боялися, що проти них змовиться якийсь прихований ворог — для діда це були євреї, для єзуїтів — масони, для мого батька-ґарібальдійця — єзуїти, карбонарії для королів половини Європи, король, підбурений церковниками, — для моїх товаришів мацціанців, баварські ілюмінати — для поліції половини світу, і хтозна-скільки ще люду вірить у те, що їм загрожує чиясь змова.

Дюма дійсно був надзвичайним знавцем людської душі. До чого прагне кожен, тим більше, чим він нещасніший і чим менше до нього прихильна доля? Грошей і влади, отриманої без жодного зусилля зі свого боку (як же солодко командувати собі подібним, принижуючи його), а ще відомщення за кожну несправедливість, якої зазнав у житті (кожну людину хоча б раз у житті ображали, байдуже, якою незначною була несправедливість). І ось у «Графі Монте-Крісто» Дюма демонструє, як, маючи незчисленний статок, можна отримати й надлюдську владу, й змусити всіх своїх кривдників заплатити їхній борг. Але ось кожен питає себе: а чому ж доля до мене не прихильна (чи менш прихильна, ніж я того бажаю), чому мені не щастить так, як щастить комусь, хто вартий цього менше за мене? А позаяк ніхто й не подумає, що всі його нещастя від його ж власної нікчемності, то починає шукати винного. І ось Дюма, доводячи до фрустрації[97] (як окрему особу, так і цілі народи), пропонує пояснення їхніх невдач. Винний не ти, а хтось, хто, зібравшись на Горі Грому, планує твою згубу…

Втім, якщо як слід помізкувати, то Дюма не вигадав нічого нового, оправивши у повість те, що дідові розповів отець Баррюель. Завдяки цьому я усвідомив, що, аби якось продати розкриту змову, покупцю не потрібно давати нічого нового, а лише виключно те, що він або вже знав, або міг легко дізнатися у значно легший спосіб. Люди вірять лише в те, про що вже знають, і саме в цьому краса Всесвітньої моделі змови.

Був 1855 рік, мені вже було двадцять п'ять, я отримав диплом з юриспруденції й ще гадки не мав, що робити із власним життям. Я зустрічався зі старими товаришами, не надто переймаючись їхнім революційним трепетом, скептично чекаючи, що через кілька місяців вони розчаруються: ось у Римі знову панує папа, Пій IX, який з понтифіка-реформатора перетворився на ще більш відсталого за своїх попередників, ось розтають надії, чи то через безталання, чи то боягузтво, на те, що Карл-Альберт стане провісником об'єднаної Італії, ось після захопливо-стрімких виступів соціалістів, які запалювали безліч сердець, Франція знову стала імперією, а ось новий п'ємонтський уряд, замість того щоб звільнити Італію, посилає війська на нікому не потрібну Кримську війну…

І я вже не мав змоги читати романи, які вплинули на мою особистість більше, аніж спромігся вплинути будь-хто з моїх учителів-єзуїтів, бо у Франції під час Вищої ради університету, де не знати чому засідали троє архієпископів і єпископ, прийняли так звану поправку Р'єнсі, за якою кожна газета з додатком, яка випускає фейлетон, обкладається податком у п'ять сантимів за кожен номер. Для тих, хто мало знався на видавничих справах, ця звістка стала полегшенням, але ми з друзями швидко второпали, наскільки це важливо: податок був надто тяжким покаранням, тож французькі газети будуть вимушені відмовитися від публікації романів. Голоси тих, хто викривав суспільні болячки, таких, як Сю та Дюма, змовкли навіки.

Навіть дід, який з часом усе більше згасав, але іноді знову із запалом відзначав те, що йому видавалось ознаками повернення колишніх часів, жалівся, що п'ємонтський уряд, відколи їх схопили за рукав масони штибу Д'Адзельо[98] та Кавура[99], перетворилися на сатанинську Синагогу.

— Ти усвідомлюєш, хлопче, що закони цього Сіккарді[100] скасовують так звані привілеї духовенства. Нащо відміняти право прихищати людей у священних місцях? Чи, може, у церкви прав менше, ніж у жандармерії? Нащо відміняти церковний суд над тими, хто вчинив карні злочини? Може, церква не має права судити своїх? Нащо відміняти церковну цензуру у пресі? Чи тепер кожен може без угаву казати те, що заманеться, не поважаючи ані віри, ані моралі? А коли наш архієпископ Фальконе наказав туринському духовенству не дотримуватися цих заходів, то його засудили як злочинця до року ув'язнення! А зараз ми дожилися до того, що нами командують ордени старцювальників[101] та споглядальників[102], усього з шість сотень священиків. Держава відчужує їхні багатства, запевняючи, що воно піде на сплачення платні приходським священикам, але якщо порахувати добро всіх тих орденів, то набіжить сума, яка вдесятеро, де там — у сотні разів перевищить загальну суму платні по всій державі; уряд витратить ці кошти на державні школи, де вчитимуть того, що біднякам геть не згодиться, а як згодиться, то лише для вимощення бруківки у гетто! І все це прикриваючись гаслом «Вільна церква у вільній державі», у державі, де єдиний, хто насправді вільний, — то це держава, яка вільна зловживати своїм становищем. Справжня свобода — це право людини йти за законом Божим і заслужити собі рай або пекло. А зараз під свободою розуміють право обирати собі те, у що вірити й про що думати, як тобі заманеться, коли й одне й інше варте одне одного, — і державі байдуже, чи ти масон, чи християнин, чи юдей, чи послідовник Великого Турка[103]. Саме так правда стає байдужою.