Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 17

Однак пізніше я мусив навідуватися туди рідше, а з часом узагалі припинив ходити, бо боявся наскочити на когось зі своїх товаришів, які зовсім не вважали мене лицеміром, гадаючи, що я теж охоплений їхньою карбонарською пристрастю.

Зустрічався я з цими юнаками, що палко прагнули повсталої батьківщини, зазвичай у корчмі «Золотий рак». На вузенькій, темній вуличці, над неосвітленим досі входом висіла вивіска, на якій під золотавим раком був напис: «Золотий рак: смачне вино, гарний відпочинок». Вхідні двері відчинялися у кімнату, яка була водночас і кухнею, і винним льохом, де були складені пляшки з вином. Ми випивали, огорнені пахощами ковбас та цибулі, іноді грали у морру[85], але частіше ми були змовниками без змови, просто сиділи, фантазуючи про прийдешні повстання. Завдяки дідовому кулінарному вмінню я став гурманом, тоді як у «Золотому ракові» можна було щонайбільше (якщо, звісно, маєш гарний апетит) утамувати голод. Та, щоб притертися у товаристві й утекти від домашніх єзуїтів, то вже краще засалений «Рак» з кількома привітними друзями, ніж похмурі домашні застілля.

На світанку ми полишали корчму зі стійким ароматом часнику та переповненим патріотичним запалом серцем, гублячись у втішній тумановій мантії — найліпшому укритті, — аби сховатися від пильних очей поліцейських шпигунів. Часом ми підіймалися на той берег річки По, аби з висоти помилуватися дахами та дзвонами, котрі гойдалися у туманових випарах, що огортали рівнину, а вдалині, здаючись самотнім маяком у морі, виднілася вже осяяна вранішнім сонцем базиліка Суперґа[86].

Втім, ми, студенти, звісно, обговорювали не лише те, що незабаром з'явиться Нація. Ми гомоніли й про жінок. З палаючими очима кожен по черзі згадував про усмішку, яку вдалося виманити у дівчини, дивлячись на балкон, те, як випадково торкнувся дівочої руки, спускаючись східцями, підібрану квітку, яку назнарошне випустили з молитовника (вихвалявся фанфарон), ще пропахчену парфумами руки, яка її поклала на ті святі сторінки. Сам же я сердито ухилявся від цих розповідей, заслуживши у товаристві славу суворого та доброчесного мацціанця.

Ось тільки якось увечері найбільший серед нас розпусник відкрив нам, що колись на горищі у скрині свого батька, гультяя й безсоромника, він знайшов книжечки, які тоді у Турині французькою називали cochons[87], але, побоявшись забруднити їх об засалені столи «Золотого рака», хлопець вирішив позичити ті книжечки нам, аби кожен по черзі прочитав їх, тож коли дійшло до мене, я вже не міг відмовитись.

Отож, пізньої ночі я почав гортати ті книжечки, які, мабуть, були дуже цінні й дорогі, адже були оправлені сап'яном, з корінцями з червоними прожилками та червоними написами, із золотими обрізами, позолоченими fleurons[88] на палітурці, а декотрі — aux armes[89]. Називалися видання «Une veillee de jeune fille» або «Ah! monseigneur, si Tomas nous voyait!», і, перегортаючи їхні сторінки, я здригався, бо через деякі гравюри на цих сторінках у мене від самого волосся по щоках і аж до шиї пробігали струмочки поту: молодиці задирали спідниці, показуючи свій сліпучо-білий зад, відданий на збезчещення хтивим чоловікам; і я не знав, що бентежило мене більше — ці безсоромні повні форми чи майже цнотлива усмішка дівчини, яка повернулася до свого збезчесника, лукаво дивлячись на нього з усмішкою до того чистою, що могла б осяйнути вид, обрамлений волоссям кольору воронячих крил, розібраним по боках на двоє пучків. Чи ще страшніше видовище: трійко жінок на дивані, що, розвівши ноги, показують те, що від природи мало б захищати їхній цнотливий лобок, до якого правицею торкається чоловік зі скуйовдженим волоссям, другий у цю саму мить проникає в її безсоромну сусідку, цілуючи її, а третій, ігноруючи неприкритий пах, зминаючи корсета, розстібає сороміцьке декольте. Потім я побачив кумедну карикатуру на абата з обличчям, укритим наростами, який, захотівши роздивитися ближче, опинився у сплетінні оголених жіночих та чоловічих тіл у найрізноманітніших позах, пронизаному величезними пенісами, чимало з яких спадали на потилицю, ніби утворюючи своїми яєчками густу шевелюру, оторочену опецькуватими локонами.

Не пригадую, чим скінчилася та приголомшлива ніч, коли я дізнався про секс у його найсвятобливіших виявах (у найвищому сенсі цього слова, як буває, коли, почувши гуркіт грому, ми, одночасно з побожним відчуттям чогось божественного, відчуваємо страх перед диявольським та богохульним). Пам'ятаю лише, що позбувся я свого збентеження, пошепки повторюючи, немов ревну молитву, слова вже не згадаю якого теолога, котрі отець Пертузо змусив кілька років тому завчити напам'ять: «Уся чарівність тіла — у шкірі. Позаяк насправді, якби чоловіки побачили те, що приховує шкіра, сам лише вигляд жінки став би для них відворотним. Жіночі принади не що інше, як сало, кров, рідини, які виробляє організм та жовч. Подумайте про те, що ховається в ніздрях, горлянці, животі. Тоді як ми, боячись навіть кінчиками пальців торкнутися блювотиння чи гнояки, як ми можемо зажадати обіймати мішок екскрементів?»

Може, у тому віці я ще вірив у Божу кару, тому те, що сталося наступного дня, я вважав покаранням за ту бентежну ніч. Я побачив, як дід лежав голічерева у своєму кріслі й задихався, тримаючи в руках зім'ятий папірець. Ми покликали лікаря, я підняв листа й прочитав, що мого батька під час оборони Римської республіки на смерть прошила французька куля саме того червня 1849 року, коли генерал Удіно[90] за наказом Луї Наполеона погнався захищати святий престол від мацціанців та ґарібальдійців.

Та, попри свої більш як вісімдесят років, дід вижив, тільки тепер цілими днями ображено мовчав, чи то ненавидячи французів та папістів, які вбили його сина, чи то свого сина, котрий безвідповідально насмілився кинути їм виклик, чи всіх тих патріотів, що так його споганили. Часом він жалісливо свистів, натякаючи на те, що в усіх подіях, що останнім часом розворушили Італію, так само, як і в тих, які кілька років тому зруйнували Францію, винні євреї.

Можливо, задля того, щоб вшанувати батькову пам'ять, я годинами просиджую на горищі, читаючи книжки, які залишилися після нього, а ще ту, яку перехопив, коли вона прийшла поштою, а він уже не мав можливості її прочитати, — «Джузеппе Бальзамо» Дюма.

У цій дивовижній книжці, як усім відомо, ідеться про графа Каліостро, який задумав оборудку з намистом королеви, одним ударом доводячи кардинала Роґана[91] до моральної згуби й фінансового банкрутства, компрометуючи королеву й виставляючи на посміховисько увесь двір, тим паче, що багато хто вважає, що шахрайство Каліостро неабияк підмочило репутацію монархічного інституту, створивши атмосферу недовіри, яка з часом призвела до Великої Французької революції.

Але Дюма заходить ще далі, він бачить у Каліостро, чи то пак Джузеппе Бальзамо, людину, яка свідомо не просто зшахраювала, а під прикриттям усесвітнього масонства вчинила політичну змову.

Увертюра мене зачарувала. Місце дії: Mont Tonnerre, Гора Грому. На лівобережжі Рейну, за кілька миль від німецького Вормсу, бере початок вервечка похмурих гір: Королівське Крісло, Соколина Вершина, Зміїний Гребінь і найвища — Гора Грому. 6 травня 1770 року (майже за два десятки років до вибуху Революції, яка стала пророчою), у годину, коли сонце ховалося за шпиль кафедрального собору у Страсбурзі, розділяючи світило майже на дві палаючі половини, з Майнца прибув Незнайомець і, піднімаючись схилами цієї гори, на півдорозі навіть залишив коня. Раптом двоє істот у масках напали на нього і, зав'язавши очі, повели на той бік лісу, до галявини, де на них чекали три сотні примар, загорнених у савани, з мечами в руках; вони взялися за надзвичайно ретельний допит гостя.