Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 98

Тодi пiдвiвся Адмiрал i попросив уважно його вислухати, а там хоч нехай його каменують, якщо знайдуть винним. Ось що вiн сказав:

– Правовiрнi! Це не брудна тварюка, а нещасний, який уже з поганства почав повертатись у нашу iстинну вiру. Це був красень принц Бхурi-Мхурi iз далекої країни Чамп, що далеко на схiд вiд славної Iндii. Я був у його князiвствi адмiралом усiх його кораблiв. I я почав йому пояснювати iстину нашої вiри, її правдивiсть i силу. Та, певно, я в чомусь согрiшив, бо не встиг його остаточно навернути в нашу iстинну вiру, як його пiдступна дружина, принцеса-чаклунка…

I ви знаєте, шановнi мої гостi, коли Адмiрал згадав про принцесу-чаклунку, мавпа, тобто Принц, пiднялась i стисла кулаки! Всi люди дiйшли до повного здивування! Отож, Адмiрал далi вiв таке:

– …загарбала всi його скарби, зачарувала бойових слонiв i чорних воїнiв – ефiопiв, i пiшла в свою країну. А його, за те, що не згодився на її пiдмову кинути до в'язницi свого батька i повбивати братiв, перетворила на мавпу i наклала на нього викуп…

Тут мавпа закрила лице руками i почала аж труситись вiд плачу. Мої дорогi гостi, здивування й жах приявних дiйшли до межi можливого! А Адмiрал вже закiнчував:

– Вона наклала на нас страшний викуп– аж сто тисяч динарiв! Але за останнiх п'ять рокiв ми вже зiбрали дев'яносто тисяч, i вiдправили сакками в Калiкут, а звiдтiля в Камбей, останiй мусульманський порт Iндiї. Ми йдемо до Йорданiї та Палестини, бо там є мої друзi моряки, з якими я в юностi плавав i дiставав корабельне дерево для славного лицаря iсламу, переможця невiрних, вiдвойовника Єршалаїму, благородного Салах ад-Дiна. Вони менi допоможуть грошима, i я зможу повернутись у землi далекого Машрiку проповiдувати наше вчення. А мiй нещасний, спотворений Принц знов явить свою людську подобу!

I при тих словах Адмiрала мавпа, тобто Принц, засмiялася i пiдняла кулаки над головою.

Бiльшiсть одразу зрозумiли, що це не мавпа, а Принц. Тiльки цей чортiв м'ясник почав галасувати, що мавпа, тобто Принц, i є мавпа, бо вона ловила в мене на даху i жерла горобцiв! Та я йому вiдповiв! Але наш мулла ще сумнiвався.

Та коли ж Принц, тобто мавпа, пiдiйшов до Адмiрала i витяг у нього з-за пояса срiбну iндiйську пайсу та понесла муллi, показуючи на свiтильник, вiн посвiтлiшав розумом i лицем, бо зрозумiв, що нiяка тварина не може дати срiбло на свiтильники.

I тодi вiн, тобто мулла, закликав усiх нас помолитись за нещасного Принца, щоб той вернув собi людську подобу i мiг славити Аллаха людським голосом!..

Ще цiлу добу Адмiрал з мавпою, тобто Принцом, жили в мене. I в мене товклося стiльки людей, нiби бедуїни приїхали на весняний ярмарок! За один день я розпродав половину припасiв! Он як! Люди приходили й приносили хто грошi, хто дарунки моїм постояльцям. I вони не помилились, що це Принц i Адмiрал справжнi, а не шахраї. Багато з тих дарункiв Адмiрал вiддав менi, вибачаючись, що не може подарувати нiчого з заморських див. Що поробиш, адже його останнiй корабель засмоктали сипучi пiски в гирлi Шатт-ель-Арабу!..

Коли купець i Аль-Джаубарi їхали в маєток, купець все смакував розповiдь ханщика.

– От бачиш, мiй любий книжнику! Є на свiтi i справжнi чудеса, без шахрайства!

Аль-Джаубарi не сперечався цього разу. Дуже сподобалось йому в маєтку купця i тому аж нiяк не хотiлося з ним псувати добрi стосунки.

А настрiй у купця був такий хороший, що вiн навiть склав угоду про оренду землi пiд баштан з хазяїном хану.

Сам же Аль-Джаубарi їхав i з подивом i захватом думав про неймовiрнi вмiння дресирувальника, який отак вишколив свою мавпу. Але ж i мавпа була чогось варта! Це не тi мавпи, що їх тягнуть за собою на ремiнцях старцi – лицедiї.

Ще двiчi зводила доля Аль-Джаубарi з Адмiралом i Принцом. Десь через пiвроку вiн бачив його в Аль Ахвазi, коли мавпа на мулi в супроводi слуги-iндуса приїхала до мечетi в п'ятницю. Схопила молiльний килимок i пiшла до мечетi. I коли заходила, Аль-Джаубарi спостерiг, що вона пiдняла саме ту лапу, якою треба, якби вона була людиною-мусульманином, переступати порiг при входi до мечетi. Але самого Адмiрала Аль-Джаубарi не бачив.

Потiм, може, через рiк, вони знову здибались в одному хорранському мiстечку.

3 цiкавостi Аль-Джаубарi запросив Адмiрала i мавпу-Принца в свою кiмнатку в заїздi. Була дощова й вiтряна зимова погода, й мандрiвцю з його твариною дiсталась кутова клiтина в ханi на другiм поверсi. Хоч вода не дуже затiкала, зате вiтер дошкуляв добре.

I Адмiрал з вдячнiстю й радiстю прийняв запрошення. Вдягнений вiн був трохи iнакше – довгi штани тюркськi, м'якi чоботи, старий плащ, але куртка з мiдними клепками та ж сама, той же пояс i повстяна шапка з тюрбаном. Торби – двi, одна стара йєменська шерстяна, друга – нова, з доброї буйволячої шкiри. В руках той же посох бамбуковий. Але чистий, у грязюку не закаляний, наче його весь час на плечi носили.

- Ти мене, Падуча Зоря Морiв, пам'ятаєш?

- Чого ж не пам'ятати. Ми зустрiлись тодi в мiсяцi аббi бiля розбитого водограю.

- Диви, пам'ятаєш! – зрадiв Аль-Джаубарi.– I багато ти, Адмiрале, пам'ятаєш?

- Все… Крiм письма. Бо цi чари вiдбили в мене всяку пам'ять до письма.

- Он якi! А куди ти зараз збираєшся?

– Назад, у теплi краї. Ми зiбрали десять тисяч динарiв за цi два роки i вiдправили їх сакками в Iндiю. А вiн почав тут мерзнути. Нi, слава Аллаху, вiн не хворiє. Але мерзне. Правду я кажу, Принце?

I мавпочка, вдягнена в теплий одяг, тiльки мордочка з-пiд каптура виднiлась i малесенькi кулачки, затрясла кулаками, нiби говорячи: «Б-б-р-р-р! Дуже мерзну!»

Крiм того,-вiв мандрiвник,– я побував у рiдному мiстi за цей час, на рiднiй вулицi. Пройшло тридцять три роки, як я полишив уперше батькiвську домiвку. Коли двадцять рокiв тому я вперше повернувся, надi мною смiялись, коли я розповiдав їм про заморськi чудеса. Бо я тодi був молодим i бiдним моряком. I навiть багато з тих, хто надi мною смiявся, не впiзнавали i не могли мене пригадати ще тодi. А тепер, коли я прибув з чотирма слугами-iндусами, а Принц приїхав на добрiм конi, всi, хто лишився живий, признали мене i впiзнали. Бо я повернувся при повнiй зброї, в дорогiм одязi. I мулла навiть не сумнiвався, що Принц – людина. Та й як тут засумнiваєшся, якi тут сумнiви, коли Принц при всiх пiднiс йому гаманець iз динарами на свiтильники i глеки для омовiння?! – Подорожнiй хитро посмiхнувся.

- Ох, i проноза ти, Адмiрале! – не втримався Аль Джаубарi.– Але як ти таку мавпу знайшов i навчив? Скажи, га?

Славний письменник подивився на скам'янiле лице подорожнього i пошкодував за свої слова, озирнувшись на мавпу. Каптур упав на бiк i її плiшива голова з великими вухами була добре освiтлена. Вона ледь посмiхалась, показуючи гострi iкла, а очi були пильнi i злi.

- Мудрий чоловiче! Я нi в кого не прошу, не канючу. Якщо хто менi дає з доброю душею, я вiзьму… Скажи, коли ми зустрiлись, ти пам'ятаєш, я щось у твого мецената видурював? Чи не вiн за мною навздогiн надiслав гуляма? Чи я скривдив ханщика, який дав менi притулок? Чи я цих iндусiв-похлiбникiв скривдив? Їм не було за що повернутись додому. А тепер, якщо вони не дурнi, то вже в славнiй Убуллi i при грошах, i добре вдягненi.

- А де кiнь?

- Подарував одному цигану-зуттi.

- А чому ти знов тут?

- Поклянись Аллахом мовчати. Тiльки за всiма правилами. От чиста вода в глеку.

Коли Аль-Джаубйрi дав клятву за всiма правилами, Адмiрал наблизив до нього свою чорну бороду з пасмами сивини i прошепотiв:

– Я вирахував, що наступного року прилетить комета i принесе iз собою всякi лиха. Хочу зустрiтись з мандейським звiздарями i звiрити з ними свої передбачення.

– Я чув,– сказав Джаубарi,– що в Басрi є пречудовий звiздар. Ти б до нього завiтав,

– Спасибi за добре слово, о мiй господине! Але шейх звiздарiв уже вiдiйшов вiд нас… А таблицi i всi його книги, кажуть, харiджити 3 спалили…

Потiм Аль-Джаубарi покликав слугу, i вони пили тепле вино i лузали кавунове насiння всю нiч. Особливо радiв Принц. Вiн просто об'їдався насiнням. Адмiрал вiд вина пом'якшав, вiдiйшов серцем i розповiдав усякi чудернацькi iсторiї, якi траплялися з його друзями-моряками в Китаї, Iндiї, на Цейлонi, на Аль-Кумрi, в Софалi Золотiй. Пiд ранок Аль-Джаубарi сказав: